Я добре пам’ятаю трохи безглузде, трохи ризиковане та доволі складне становище, в якому західні дипломати в Празі опинилися під час «холодної війни». Їм треба було постійно вирішувати такі делікатні питання, як запрошувати чи не запрошувати на прийоми до посольства осіб, які підписалися під «Хартією 77», борців за права людини, критиків комуністичного режиму, зміщених політиків або навіть заборонених письменників, вчених і журналістів — людей, із якими дипломати зазвичай перебували в дружніх відносинах.
Іноді нас, дисидентів, не запрошували, але через це перепрошували, а іноді запрошували, але ми не приймали запрошення, щоб не ускладнювати життя нашим відважним друзям-дипломатам. Або ж нас запрошували прийти раніше з надією, що ми підемо до приїзду офіційних представників, що іноді вдавалося, а іноді ні. Коли це не вдавалося, або офіційні представники залишали прийом на знак протесту проти нашої присутності, або ми поспішно йшли, або ж прикидалися, що не помічаємо одне одного, або, хоч і дуже рідко, починали розмову, і часто це були єдині моменти діалогу між режимом і опозицією (не беручи до уваги зустрічей у приміщенні суду).
Усе це відбувалося, коли «залізна завіса» розділяла Європу і весь світ на два протилежні табори. Західним дипломатам доводилося брати до уваги економічні інтереси своїх країн, але, на відміну від радянської сторони, до ідеї «дисиденти або торгівля» вони ставилися серйозно. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб Захід або якась західна організація (НАТО, Європейське Співтовариство тощо) зробили публічну заяву, рекомендацію або видали указ про те, що якась певна група незалежно мислячих людей, хоч хто б це був, не може бути запрошена на дипломатичні вечори, урочистості або прийоми.
Проте це відбувається сьогодні. Одна з найсильніших і наймогутніших демократичних структур у світі — Європейський Союз — без вагань дає публічну обіцянку кубинській диктатурі відновити дипломатичний апартеїд. Посольства ЄС у Гавані тепер складатимуть списки гостей згідно з бажаннями кубинського уряду. Недалекоглядність прем’єр-міністра Іспанії соціаліста Хосе Сапатеро перемогла.
Спробуймо уявити, що буде після цього: в посольствах європейських країн хтось поіменно перевірятиме список запрошених на предмет того, наскільки вільно поводяться ці люди та наскільки вільно вони висловлюють свої думки, якою мірою критикують чинний режим, або навіть чи є вони колишніми політв’язнями. Списки будуть скорочені, з них викреслять деякі імена, серед яких будуть імена близьких друзів дипломатів, відповідальних за «перевірку благонадійності», або людей, яким вони надавали різну інтелектуальну, політичну або матеріальну підтримку. І буде ще гірше, якщо країни ЄС постараються замаскувати ці дії, запрошуючи на посольські прийоми виключно дипломатів.
Мені складно уявити кращий спосіб для ЄС дискредитувати благородні ідеали свободи, рівності та захисту прав людини, підтримувані Союзом, та й самі принципи, наведені в його конституційному договорі. Заради доходів європейських компаній від готелів у Гавані ЄС припинить запрошувати вільнодумних людей у посольства своїх країн, і ми повинні будемо визначати «персон нон грата» за виразом облич диктатора та його соратників. Важко уявити собі ганебнішу угоду.
Звісно, кубинські дисиденти з задоволенням обійдуться без західних коктейлів і ввічливих розмов на прийомах. Треба визнати, що подібне гоніння ускладнить їхню нелегку боротьбу, але вони, звісна річ, переживуть це. Питання полягає в тому, чи переживе це ЄС.
Сьогодні ЄС танцює під сопілочку Фіделя. Це означає, що завтра ЄС може побажати отримати контракти на будівництво ракетних баз на морському побережжі Китайської Народної Республіки, а післязавтра дозволити радникам російського президента Володимира Путіна диктувати собі рішення з чеченського питання. Потім із невідомих причин основною умовою для подальшої допомоги Африці може стати наявність братських зв’язків iз африканськими диктаторами.
Чим це закінчиться? Звільненням Мілошевича? Відмовою у візі російському борцю за права людини Сергію Ковальову? Вибаченнями на адресу Саддама Хусейна? Початком мирних переговорів з «Аль-Каїдою»?
Це самогубство для ЄС — відроджувати найгірші політичні традиції Європи, загальним знаменником яких є ідея необхідності стабілізації зла, а також те, що найкращим способом досягнення миру та спокою є байдужість до свободи інших людей. Але це помилково: така політика є вираженням байдужості до власної свободи та прокладає шлях до війни. Зрештою, Європа об’єднується для того, щоб захищати свою свободу та цінності, а не приносити їх у жертву ідеалу гармонійного співіснування з диктаторськими режимами і, таким чином, небезпеці поступового проникнення в Європу антидемократичних настроїв.
Я твердо вірю, що нові країни ЄС не забудуть, що означає жити за тоталітарного режиму та чинити пасивний опір злу, і що цей досвід позначиться на їхній поведінці в структурах Євросоюзу. Справді, це може бути найкращим внеском, який вони можуть зробити в загальні духовні, етичні та політичні основи єдиної Європи.
Вацлав ГАВЕЛ — колишній президент Чехії.
