Західні еліти вважають, що універсальні цінності беруть гору над силами реакції. Вони багатослівно віщають про тріумф прав людини, про звільнення жінок, про соціальні мережі, про фінансові ринки, про міжнародні й регіональні організації та про інші сили, які руйнують ті кордони, що розділяють людство.
Хоч як це трагічно, вони дійсно спостерігають споріднений світ глобальних космополітів, подібних до них самих. У одній країні за іншою люди Заходу виявляють однодумців серед освіченої еліти й помилково приймають їх за населення в цілому. Вони вважають за краще не помічати таких сил регресу й винятковості, як націоналізм і сектантство, хоча ці сили потужно й рішуче міняють перспективу майбутнього.
Візьмемо каїрську площу Тахрір на початку 2011 року. Західні журналісти торжествували, описуючи мітинги з погляду заможних арабських лібералів, з якими в них було чимало спільного. Але ці активісти дуже швидко відступили, коли Єгипет після повалення самовладдя на довгі місяці занурився в пучину боротьби між військовими, «братами-мусульманами» і ісламістами-салафітами — з християнами-коптами, які із занепокоєнням говорять про шанси своєї общини на виживання.
Хоча світські ліберали знову піднялися на поверхню, кинувши виклик ісламістському президентові Єгипту Мухаммеду Мурсі, обманюватися із цього приводу не варто. У військових і у «братів-мусульман» є сильна організація й інфраструктура. А у лібералів — лише спонтанні емоції й тимчасові організації. У результаті може виникнути своєрідний ісламістсько-насерівський режим, оскільки військові, користуючись сьогоднішньою вразливістю «братів-мусульман», ведуть жорсткий торг у спробі підсилити свої позиції.
Єгипет і Близький Схід у цілому сьогодні дають панорамну картину розколу по конфесійно-релігійних і етнічних лініях. Свобода, принаймні на початковому етапі, не лише випускає на волю індивідуальну самосвідомість, а й дає можливість для солідаризування з групами на основі спорідненості по крові. За межами таких груп відчуття любові й гуманності неспроможні. Це важливий урок арабської весни.
Аналогічні процеси діють в Азії. Націоналізм там молодий і енергійний, яким він був на Заході в XIX і XX століттях.
Азія гарячково проводить гонку озброєнь, у якій беруть участь сучасні дизельні підводні човни, винищувачі й балістичні ракети. Китай, закріпившись у межах своїх сухопутних кордонів після майже двох століть безладу, демонструє повітряну й морську потужність у водах Південно-Китайського й Східно-Китайського морів, які він вважає своїми.
Японія й інші країни відповідають тим самим. Вибравшись зі своєї квазіпацифістської мушлі, Японія знову відкриває для себе націоналізм як вибір за умовчанням. У складі японських військово-морських сил сьогодні в чотири рази більше потужних бойових кораблів, ніж у ВМС Британії. А що стосується В’єтнаму й Філіппін, то жодна людина з тих, хто відвідує ці країни й розмовляє з їхніми керівниками на тему територіальних претензій (як це роблю я), ні на секунду не може помислити про те, що ми пішли з епохи націоналізму.
Суперечки в Азії ведуться не про ідеологію й не на теми високоморальної філософії. Вони про те, хто отримає більше земель. Така ж драма розгортається в Сирії, де алавіти, суніти й курди ведуть суперечку за території, владу й ідеї. Згубне сирійське сектантство, в якому Башар аль-Асад — просто провідний військовий диктатор серед багатьох інших, є значно грубішою, хаотичнішою й примітивнішою версією гри в царя гори.
Націоналізм також живе й процвітає в Індії та Росії. Індійські ВМС і ВПС перетворюються на одні з найбільших і найпотужніших у світі. Упродовж більшої частини своєї історії Індія й Китай не мали один до одного майже жодного стосунку, будучи розділеними Гімалаями. Але технології скорочують відстані, й у результаті в двох цих великих країнах виникає нова стратегічна географія. Сьогодні індійські космічні супутники ведуть спостереження за китайськими військовими об’єктами, а китайські винищувачі в Тибеті цілком можуть залучити Індію до зони своїх дій. Таке суперництво ще більше розігріває й підсилює націоналізм в обох країнах.
У Росії націоналізм Володимира Путіна є важливим чинником його високої популярності. Націоналізм президента Путіна позначено географічним детермінізмом. Він хоче відтворити буферні держави в Східній Європі, на Кавказі й у Центральній Азії, як це було в Радянському Союзі. Тому він робить усе можливе для ослаблення країн у цих регіонах.
Західна еліта сподівається, що якщо в Росії якимсь чином відбудуться по-справжньому вільні вибори, така зовнішня політика може зазнати змін. Проте факти свідчать про протилежне. Серед росіян сильною є расова ненависть до мусульман. І хоча в країні проводять великі марші лідери громадянського суспільства, там свої зборища й мітинги протестів також організують скінхеди й неонацисти, про яких західні засоби масової інформації говорять і пишуть значно менше. Вибори до місцевих органів влади в жовтні продемонстрували потужну підтримку партії Путіна. Хочемо ми цього чи ні, він є представником того суспільства, яким керує.
Європа не може залишитися осторонь цієї великої євразійської тенденції. Ослаблення Євросоюзу разом зі скрутними соціально-економічними умовами, що існуватимуть впродовж наступних років, ведуть до відродження націоналізму й екстремізму, що ми вже спостерігаємо в таких різних країнах, як Угорщина, Фінляндія, Україна й Греція. Саме цього побоюється норвезький комітет з присудження Нобелівської премії миру, яку цього року вручили Європейському Союзу. Ця премія стала чимось на кшталт заяви-акції проти означеної тенденції.
Фашисти навряд чи прийдуть до влади десь у Європі, але епоха поглиблення європейської інтеграції мабуть залишилася позаду. Готуйтеся до появи на континенті нових, огидніших і відверто страшніших політичних угруповань. Таких, як «Золотий світанок» у Греції.
Зараз триває справжня битва між двома епохальними силами. З одного боку, це сили інтеграції, що діють з опорою на громадянське суспільство й права людини, а з другого — сили національної винятковості, що базуються на расі, крові й радикалізованій вірі. Західна еліта неправильно віддає пальму першості першій силі, бо саме друга сила породжує кризи, з якими доводиться боротися політичним керівникам. Часто вона в згубній манері застосовує сучасні технології, скажімо, коли поширений буквально зі швидкістю світла відеозапис розпалює полум’я антиамериканських настроїв (і не лише в Бенгазі).
Другу силу можна й треба побороти, але спочатку слід зрозуміти й визнати, наскільки вона потужна й величезна. Вона потужна, бо країни й групи солідарності більше думають про потреби й інтереси, ніж про цінності. Як потреба в їжі важливіша за духовні роздуми, так і інтереси ставляться вище за цінності.
Але оскільки такі цінності, як права меншин, у всьому світі піддаються нападкам, Сполучені Штати мають поставити їх на одну дошку зі своїми виключними національними інтересами — такими як збереження сприятливого балансу сил. Не маючи універсальних цінностей у нашій зовнішній політиці, ми не володіємо самосвідомістю як нація, хоча лише з такою самосвідомістю ми зможемо бути лідерами в нашому дедалі хаотичнішому світі й отримаємо на це моральне право. Нам не слід миттєво руйнувати наявний порядок, бо саме в слабких демократіях і в автократіях, що руйнуються, з’являються хаотичні оази, де можуть процвітати й благоденствувати сили націоналізму й вузького сектантства.
The Wall Street Journal, 23 грудня 2012 р., переклад ИноСМИ.ru
Роберт КАПЛАН — головний аналітик Stratfor у питаннях геополітики, автор книжки The Revenge of Geography («Реванш географії»).
