Заморожені конфлікти в Південно-Східній Європі та на Південному Кавказі попри перебування в стадії рецесії залишаються загрозливими геополітичними та соціальними патологіями, в ефективному лікуванні яких зацікавлена вся Європа. Інтерес України в демократичному та ефективному розв’язанні цих конфліктів обумовлений як її амбіціями щодо регіонального лідерства у Чорноморсько-Каспійському макрорегіоні, так і міркуваннями власної національної безпеки. Придністров’я є єдиним конфліктогенним анклавом на пострадянському просторі, що безпосередньо межує з територією України. Але його унікальність для України цим не обмежується. «План Ющенка» щодо врегулювання придністровської проблеми став наріжним каменем українських посередницьких ініціатив, але реальний політичний процес, що розгортається як у самому Придністров’ї, так і на міжнародній арені, виходить далеко за рамки будь-яких нормативно-правових рецептів вирішення цієї проблеми.
РОСІЙСЬКА НОТА
Больовою точкою у відносинах Молдови, Придністров’я та Росії є дислоковані на території ПМР російські війська. Як стверджує на офіційному рівні російська сторона, свої зобов’язання щодо виведення 14-ої російської армії, покладені на неї Стамбульськими угодами 1999 року, вона сумлінно виконувала доти, поки Молдова в односторонньому порядку не заморозила переговорний процес і не заблокувала вивезення російської військової техніки з території ПМР. Як наслідок, при залишеній техніці зостався необхідний для її обслуговування військовий контингент. Попри таке контроверсійне пояснення російської сторони в офіційних документах і заявах на рівні ОБСЄ, Ради Європи, ЄС формулювання «розташовані на території Придністров’я російські збройні сили» залишається незмінним та запропонованих російською стороною уточнень не містить.
На грудневому саміті ОБСЄ на рівні голів зовнішньополітичних відомств держав-членів у Любляні вже третій рік поспіль не вдалося прийняти спільну політичну Декларацію щодо придністровської проблеми. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров на прес-конференції за результатами саміту наголошував на тому, що придністровське питання в рамках ОБСЄ вирішене не може бути. Лише дипломатичні переговори за участю і Молдови, і Придністров’я на паритетних засадах є адекватним інструментом вирішення проблеми, як на думку голови російського МЗС; а політична декларація навряд чи може щось змінити. Обережність російського міністра продиктована делікатністю і неоднозначністю проблеми перебування російських військ на території ПМР. Лавров також стверджує, що РФ виконала свої зобов’язання за Стамбульськими угодами. Зрештою, ясність у цю заплутану справу може внести остання спільна заява президентів РФ та України, зроблена ними під час другого раунду переговорів щодо врегулювання придністровської проблеми, що проходив у Кишиневі в середині минулого тижня. У ній йдеться про доцільність поступової заміни «миротворчої місії» у Придністров’ї на «мирогарантійну» під егідою ОБСЄ, що можна розцінювати як згоду Москви на вивід своїх військ із території ПМР. Але, очевидно, просто так російська сторона на це б не погодилася, і за цим криються певні дипломатичні й політичні трюки...
ПІДРИВ «ПЛАНУ ЮЩЕНКА»
Із приходом до влади нової політичної еліти в Україні питання активної участі Києва у врегулюванні придністровської проблеми актуалізувалося. На- гора з’явився розроблений у «секретних лабораторіях» Нацради з питань безпеки та оборони та МЗС «план Ющенка». Україна, претендуючи на роль регіонального лідера та активного поширювача демократичних цінностей у Чорноморсько-Каспійському макрорегіоні, спробувала взяти на себе ініціативу щодо придністровського врегулювання, запропонувавши досить раціональну та аргументовану ідею першочерговості демократизації, легалізації та легітимації політичного режиму ПМР, що дозволило б ефективно інкорпорувати його у всемолдавську політичну систему та зробити дійсно рівноправним і дієздатним, а головне — визнаним молдавською стороною партнером і учасником переговорного процесу.
Сама по собі ідея ця є конструктивною. Але офіційний «план Ющенка» передбачав перенесення дати проведення виборів до Верховної Ради ПМР із конституційно визначеної на більш пізній термін. Головною причиною запропонованої відстрочки була потреба поступальної та результативної демократизації політичної системи ПМР, підготовки її до проведення демократичних виборів, але керівництво ПМР відмовилося від таких відстрочок і провело парламентські вибори у встановлений конституцією ПМР термін — 11 грудня 2005 року.
«План Ющенка» є не просто ініціативою України, він є спробою перебрати на себе ініціативу з рук російської сторони, це спроба дуже суттєво потіснити Росію на одному з її найдавніших пострадянських аванпостів. Прийняття конкретного плану врегулювання проблеми є справою з зовнішньополітичної точки зору неоднозначною: з одного боку — це смілива заявка на регіональне лідерство, але з іншого боку — це позбавляє переговорний процес гнучкості, здатності до дипломатичних маневрів, постає нагальна потреба відстоювати чітко визначений план дій. За такої ситуації дивіденди від успіху є більшими, але і ризик невдачі вищим. Проведення не визнаних міжнародним співтовариством парламентських виборів у ПМР 11 грудня цього року можна вважати першою такою невдачею.
Україна та ОБСЄ офіційно не визнали легітимності цього голосування. З їхньої сторони висувається чітка вимога — проведення позачергових виборів до ВР під егідою ОБСЄ наступного року. На виборах до ВР ПМР 11 грудня, відповідно до офіційної заборони ОБСЄ, її спостерігачі не були присутніми. Звісно, Кишинів так само не визнає легітимності цього голосування.
КОМАНДА ДЕМОКРАТИЧНОГО ВИБОРУ
У серпні цього року в Боржомі президенти Грузії та України зробили спільну заяву щодо створення Спільноти демократій Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. У її тексті містилося цікаве положення: «Наша мета полягає в перетворенні цієї співдружності на потужний інструмент для звільнення нашого регіону від усіх розподільчих ліній... від будь-якого духу конфронтації, від заморожених конфліктів». На початку грудня в Києві пройшов перший саміт Спільноти демократичного вибору, на якому Віктор Ющенко підняв питання придністровської проблеми.
Після революцій в Грузії та Україні, після зміцнення проєвропейських орієнтирів у зовнішній політиці Молдови доводиться констатувати потужне геополітичне переформатування всієї Південно-Східної Європи та Південного Кавказу. Цей потужний за своїм геоекономічним та геостратегічним потенціалом макрорегіон ще донедавна вважався сферою майже виключного впливу Росії. Глобальна геополітична гра навколо каспійських енергоресурсів і транснаціональних енергетичних і транспортних комунікацій між такими мегапотугами, як США, ЄС та Росія в цьому макрорегіоні набирає дедалі більших обертів. Явно прозахідна ініціатива зі створення Спільноти демократій є спробою конструювання хоч і колективного, але максимально сконсолідованого, збалансованого та активного гравця в Балто-Чорноморсько Каспійському макрорегіоні,який би завдяки своїй солідаризованій колективній силі став стовідсотково рівноправним партнером Росії в регіоні. Цей колективний гравець включатиме Грузію, Литву, Молдову, Україну і послуговуватиметься потужною підтримкою Польщі та США як окремих держав, а також ЄС і НАТО як транснаціональних мегагравців. Навколо себе Україна могла б вибудувати кілька кіл друзів, і найближче та найтісніше коло має включати названі вище країни — Грузію, Литву, Молдову.
Польща, претендуючи на посилення свого впливу в ЄС, у даному разі більшою мірою орієнтована на інші геополітичні вектори. Натомість мініатюрна за єесівськими масштабами Литва за рахунок своєї тісної дружби з Україною здатна значно зміцніти геополітично і тим самим посилити свої позиції в ЄС.
Молдова — як стратегічно вкрай важливий партнер України, як інтегральна складова системи регіональної безпеки та ключова фігура регіональної шахівниці — може стати активним, самодостатнім, надійним гравцем лише після вирішення придністровської проблеми на засадах збереження своєї територіальної цілісності. Водночас амбіції України щодо власного регіонального лідерства наштовхуються на аналогічні амбіції Румунії. Латентний антагонізм геополітичних прагнень обох держав може бути збалансований саме за рахунок постання цілісної, політично й соціально інтегрованої Молдови, орієнтованої на якнайтісніший союз із Україною. Але виникає цілком слушне питання: наскільки Росія готова до такого прецеденту, як вирішення одного із наймасштабніших конфліктів на пострадянському просторі відповідно до плану, запропонованого виключно Україною?
КОСОВО — ПРИДНІСТРОВ’Я — КАВКАЗ
За тринадцять останніх років у рамках міжнародних багатосторонніх переговорів пропонувалися різні варіанти вирішення придністровської проблеми. Найзначнішим упродовж останніх років до появи «плану Ющенка» був російський «меморандум Козака», ключовим моментом якого була федералізація Молдови та надання Придністровській автономії права вето у єдиному парламенті. У листопаді 2003 року всі сторони конфлікту були близькими до його прийняття, але зрештою Молдова відмовилася, посилаючись на неприйнятність одного із принципових положень меморандуму про перебування на території ПМР упродовж наступних 20 років військового контингенту Російської Федерації. В.Воронін тоді врахував думку США, які виступили категорично проти такого вирішення проблеми, що видається логічним з огляду на розташування чотирьох американських військових баз у Румунії і вкрай вигідне геостратегічне розташування Придністров’я: з його аеропортів можна за 12 хвилин долетіти до Балкан.
У Любляні Сергій Лавров зробив заяву про те, що модель вирішення придністровської проблеми є адекватною для вирішення конфлікту у Південній Осетії. Ця, на перший погляд, акуратна, навіть скромна дипломатична заява має неабиякий політичний підтекст: якщо придністровський конфлікт буде вирішено відповідно до пропозицій української сторони, то це стане прецедентом, що за логікою речей мав би використовуватися і при вирішенні південноосетинської та абхазької проблем. Чи зможе Росія на таке погодитися?
У дипломатичних колах протягом двох останніх місяців ведуться розмови про так званий «план Путіна». Уперше він був представлений на зустрічі повноважних спецпредставників учасників переговорів щодо придністровської проблеми в Одесі 26—27 вересня цього року. «План Путіна» на відміну від «плану Ющенка» більш детально регламентує процес урегулювання, визначаючи ті елементи цього процесу, які на даний момент однозначно ще не проглядаються. Варто відзначити, українське МЗС упродовж всіх стадій переговорного процесу послідовно та твердо відстоювало саме український план вирішення придністровської проблеми, не роблячи жодних відступів у бік альтернативних планів та підходів. Однак спільна заява російського та українського президентів, оприлюднена минулого тижня, містить вкрай цікаве положення: «Російська Федерація й Україна сповнені рішучості й надалі активно співпрацювати та узгоджувати свої практичні кроки, спрямовані на сприяння якнайшвидшому... врегулюванню... Російська Федерація розглядає українські ініціативи як важливу основу, що дозволяє розблокувати переговорний процес... а Україна вважає вагомими останні російські напрацювання, підготовлені на їх розвиток». Ця спільна заява загрожує монопольним «авторським правам» України на план урегулювання конфлікту і трансформуванням колективного обговорення (у форматі 5+2) щодо такого урегулювання у двосторонню ініціативу, яка може порушити той переговорний баланс, що вже склався. Навряд чи можна чекати на схвальні відгуки з боку інших учасників переговорів щодо подібного «переговорного опортунізму».
Окрім україно-російських пропозицій, перспективи вирішення придністровської проблеми тісно пов’язані з «планом Басеску» щодо вирішення косовської проблеми. Косово — це ще один конфліктогенний анклав Європи, потреба у визначенні правого статусу якого вже давно назріла. Румунський президент займає вкрай активну позицію у справі вирішення цієї проблеми, його план передбачає «широку автономію Косово в межах кордонів Сербії». «Широка автономія», в свою чергу, передбачає наявність власної валюти, правоохоронної системи, але зовнішня політика й оборона мають залишитися у віданні республіканського центру. Таким чином, у Косово на практиці може бути застосована модель врегулювання, що стане прецедентом, на підставі якого вирішуватиметься і доля Придністров’я. Варто згадати про відцентрові устремління трансильванських угорців Румунії, щоб усвідомити, наскільки важливим для Румунії є саме таке вирішення подібних проблем. Воно є вкрай важливим і для Росії, багато регіонів якої навіть поза Північним Кавказом уражені цими відцентровими тенденціями. «Ефект доміно» спрацьовує не завжди, але ймовірність його задіяння у випадку з самопроголошеними невизнаними республіками, з огляду на їхню потужні конфліктогенність і політичний радикалізм, є загрозливо великою.
«План Басеску», «план Ющенка» та грузинський план щодо врегулювання південноосетинського конфлікту взагалі- то вельми схожі між собою, в чому прочитується почерк ЄС. Також варто наголосити на тому, що повноцінним та ефективним процес демократизації та врегулювання проблеми не стане доти, доки до нього не долучаться широка громадськість, експертні кола, неурядові громадські організації з усіх країн, що задіяні в переговорному процесі. Так, Україна вже має досвід створення саме такої вертикально-горизонтальної моделі прийняття зовнішньополітичних рішень: 1 грудня цього року в рамках саміту Спільноти демократичного вибору було організовано Громадський форум, в якому взяли участь представники більше десяти NGO.
Отож численні дипломатичні невдачі, одверта імітація переговорного процесу, замкнене коло політико-правової нелегітимності — всі ці провали демократії і дипломатії в жодному разі не свідчать про безперспективність якнайшвидшого та якнайкоректнішого вирішення придністровської проблеми за умов наявності доброї волі сторін. Варто, у першу чергу, пам’ятати про долю тих людей, чий правовий статус, як і правовий статус землі, на якій вони живуть, ось уже багато років є невизначеним. Щодо українських інтересів у цій справі, то на фоні газової конфронтації латентне дипломатичне протистояння навряд чи вдасться заретушувати непослідовними поступками.
