4 серпня минуло два роки, як заарештували керівника Центру захисту прав людини «Вясна» Алєся Бєляцького. 24 листопада 2011-го його засудили до чотирьох із половиною років позбавлення волі за звинуваченням у податкових злочинах. Уже другий рік поспіль, у річницю арешту Алєся Бєляцького, українські громадські активісти проводять ряд заходів на знак солідарності з громадянським суспільством Білорусі.
У неділю в Маріїнському парку перехожі здивовано розглядали красномовні фото, які свідчили, чи дотримується офіційний Мінськ прав людини; зупинялися перед лавкою, що імітувала «плюшевий десант», прислухалися до лекцій «Вільного університету». Це вони потрапляли до «Простору вільної Білорусі» — під такою об’єднавчою назвою відбувалися акції, організовані українськими громадськими активістами: Центром громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA, Інститутом «Республіка», Фундацією регіональних ініціатив та Конгресом національних громад.
Власне, білорусів серед учасників заходу було всього декілька. Загалом системно відвідували акції не більше, ніж 30 чоловік, серед яких — самі організатори. Утім, великою мірою денну інтерактивну програму було спрямовано на випадкових перехожих, щоб допомогти їм більше дізнатися про ситуацію з правами та свободами людини в сусідній країні. До слова, Білорусь залишається єдиною країною Європи, де не діє Європейська конвенція з прав людини, а найвищою мірою покарання залишається смертна кара. Але якщо флеш-моб із «Лукашенком» у клітці, за словами організаторів, привернув увагу людей, то свої підписи під петиціями на підтримку громадянського суспільства Білорусі та проти секретності довкола смертної кари вони ставили неохоче.
«Ця акція щодо збору підписів важка, тому що дуже мало людей відповідають позитивно на прохання підписати петицію. Ми прийшли з двома петиціями й упродовж першої години зрозуміли, що під двома одночасно не зможемо збирати підписи, спершу почнемо з петиції на підтримку громадянського суспільства Білорусі, — розповідає Вікторія АРХИПЕНКО, представник Amnesty International в Україні. — Найпоширеніша реакція у відповідь на прохання поставити свій підпис: «А ви там жили? Поживіть там спершу, а потім будете критикувати!» Щодо смертної кари, то, виявляється, чимало українців її підтримує».
За словами Вікторії, представники Amnesty International домагаються скасування в Білорусі 175-ї статті Кримінального кодексу, яка забороняє передавати тіло страченого родичам і навіть повідомляти їм про місце поховання. «Ми просимо як маленький крок до скасування смертної кари скасувати цю статтю. Тому що мати може шість місяців писати до в’язниці, а її сина вже шість місяців як стратили», — каже дівчина. На 17-ту годину Amnesty International в Україні вдалося зібрати трохи більше 150 підписів.
Загалом, незважаючи на історичну, мовну, культурну близькість, Білорусь рідко потрапляє в поле зору середньостатистичного українця, ще рідше сприймається як держава-партнер. Але чимало людей вірять, що завдяки Олександрові Лукашенку білорусам живеться доволі комфортно. Такі «ефемерні» речі, як права людини, далеко не кожен готовий відстоювати у себе в країні.
У рамках «Простору вільної Білорусі» відбувся показ фільму В’ячеслава Ракіцького «Доволі! До волі...» про події в Мінську в грудні 2010 року, коли після президентських виборів люди вийшли на вулиці з мирним протестом. Уперше в Україні цей фільм дебютував на фестивалі Docudays UA.
На показі була присутня безпосередня учасниця тих подій Тетяна Грабовська. Дівчина була наглядачем на виборах, взяла участь у мітингу, разом із іншими потрапила в автозак. У результаті її засудили до десяти діб арешту. За словами Тетяни, суд відбувався за зразком радянських трійок: заходиш в кабінетик до судді, де тобі зачитують вирок; згоден — 10 діб арешту, не згоден — 15. Після виходу з в’язниці Тетяну відрахували з університету, хоча до цього була відмінницею. Тепер дівчина навчається у Польщі. В Україну приїхала до ще однієї білоруски Марини Шаловської, яка теж навчається в Польщі, а її мама живе в Україні. Дівчата також розповіли, що під час навчання намагаються підтримувати білорусів, організовують у Гданську та Кракові різноманітні акції. Утім, на закінчення свого виступу Тетяна додала, що сумнівається, щоб білоруси самостійно були здатні на революцію.
Під час обговорення звучала думка, що ситуація в Білорусі залежить від ситуації в Україні. За словами Олександра Солонтая, керівника програми практичної політики Інституту політичної освіти, бідність українського населення, рекет, олігархія в нашій країні — це аргумент для президента Білорусі, щоб залякувати своїх виборців і підприємців «наслідками демократії». З другого боку, стверджує Олександр, у сусідній країні немає дієздатної опозиції, яка могла б не лише вивести людей на вулиці, а й мала програму дій як на час протестів, так і після їхнього результативного завершення.
Навряд чи варто очікувати, що одна країна стане рятівним кругом для іншої. Та все ж українцям вартувало б ретельніше вивчати ситуацію всередині білоруського суспільства. Адже простір вільної України і простір вільної Білорусі — це великою мірою речі взаємозалежні.
ДО РЕЧІ: Доки текст готувався до друку, стало відомо, що у Мінську було затримано ще двох правозахисників із Центру захисту прав людини «Вясна» — Тетяну Ревяку та Володимира Лабковіча. Про це повідомило білоруське «Радіо Свобода». Затримання відбулося о 12.20. Через 15 хвилин Володимир Лабковіч повідомив «Радіо Свобода», що перебуває у Радянському РУВС Мінська, після чого зв'язок із ним обірвався. Правозахисники біля центрального універмагу міста роздавали листівки із зображенням Алєся Бєляцкого.
