Геополітика з новими силами повернулася на периферію Старого Світу, зруйнувавши відшліфовані плани Брюсселя. Розмах української кризи очевидним чином виявився несподіваним і для політиків, і для політологів. Ще недавно, під час горезвісного саміту учасників європейської програми «Східне партнерство» у Вільнюсі, здавалося, що ЄС обов’язково підпише з Україною угоду про асоціацію. Хоча перед самітом багато хто на Заході сумнівався в щирості українського уряду, жодна впливова фігура, мабуть, не думала, що російський тиск виявиться наскільки сильним і що український уряд так різко змінить політику на проросійську. До народних виступів на київському Майдані незалежності у відповідь на відмову президента Януковича, який отримав від Москви кредит у 15 млрд доларів, підписувати угоду з ЄС європейські політики також виявилися не готовими.
На кону стоїть не лише доля України, а й глибинніші питання. Протягом останніх кількох років Росія повертається на стратегічний горизонт НАТО. Вона твердо збирається повернути собі вирішальний голос на пострадянському просторі. Криза в Україні — визначальний момент для майбутнього Східної Європи й, непрямим чином, для майбутнього скандинавської, прибалтійської й центральноєвропейської периферії НАТО. Вона не вписується в шаблон «кольорової революції», й головне питання, пов’язане з нею, полягає не в тому, чи зможе вона додати хисткій українській демократії стійкості.
♦ По суті, в першу чергу йдеться про Росію. Українські події — геополітична перевірка для Москви. Питання в тому, чи може вона зараз впливати на своє безпосереднє оточення, вдаючись до економічного й політичного тиску, до погроз і хабарів на очах у Сполучених Штатів і Європи. Володимир Путін знову вдався до традиційних важелів впливу Росії на Захід, постаравшись пов’язати політику щодо України з готовністю Росії співпрацювати зі Сполученими Штатами у питаннях контролю над ядерними озброєннями та проблемах Ірану й Сирії. Простіше кажучи, Росія відверто й безсоромно пред’являє претензії на сферу впливу, вимагаючи від світу повної відмови від «втручання у внутрішні справи» й від підтримки опозиції. У цьому сенсі події в Україні — переломний момент, результат якого позначиться на багатьох проблемних точках земної кулі й «перезавантажить» — цього разу насправді — відносини Росії зі Сполученими Штатами.
Ніхто не може з упевненістю передбачити, як розгортатиметься українська драма. Україну затягнуло у вир змін, що розгортаються в Європі на тлі глобальної зміни балансу сил. Останні п’ять років вплив США в ключових регіонах світу йде на спад. Особливо виразно це помітно в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де союзники США зіткнулися зі зростанням самовпевненості Китаю в геостратегічній і військовій сферах. На Близькому Сході адміністрація Обами дедалі частіше відходить від своєї початкової політики, сформульованої президентом 2009 року в Каїрській промові, в бік імпровізованих заходів для врегулювання криз, оскільки здатність Америки впливати на регіональну обстановку в цілому зменшилася через відхід з Іраку й коливання американського курсу щодо Єгипту.
Невдача американської політики «перезавантаження відносин» з Москвою й незграбна реакція США на події в Сирії переконали Кремль, що Сполучені Штати заплуталися в своїх зобов’язаннях і тепер намагаються їх скорочувати без якихось далеких стратегічних цілей. Так званий азіатський поворот США в Росії сприймають як черговий симптом цього скорочення, а в Центральній Європі — як ознаку можливого відходу Америки з регіону. 2010 року НАТО під тиском низки країн-членів прийняла «Нову політичну концепцію» й зайнялася плануванням екстрених заходів щодо оборони регіону. Це рішення було прийняте за підтримки адміністрації Обами, проте обмеженість участі Америки в недавніх навчаннях Steadfast Jazz (США відправили на них усього 250 солдатів) у Польщі виглядає двозначним сигналом щодо довгострокових планів Америки.
Росія, зі свого боку, висунула проект Євразійського союзу. Інтересу до співпраці із Заходом вона не проявляє. Євразійський союз за участю України — якщо Москва зуміє добитися від неї вступу — має підсилити позиції Росії у відносинах з Європейським Союзом і стати їй опорою в разі протистояння з Китаєм. У сфері безпеки політична стратегія Путіна спирається на очолювану Росією Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ), до якої зараз входять Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія й Таджикистан.
♦ Хоча багато хто міг би припустити, що Путін просто використовує ситуацію, що склалася, — а здатність Росії оцінювати саму суть розкладу й користуватися перевагами, коли вони в неї з’являються, звісно, не варто недооцінювати, — пов’язані з Україною зміни балансу сил не випадкові, а заплановані. Росія, фактично, з 2007 року стверджує, що в неї є деякі «привілейовані інтереси» на Кавказі й що вона має право впливати на європейську частину свого пострадянського «близького зарубіжжя». У своїй Мюнхенській промові 2007 року Володимир Путін дав Заходу зрозуміти, що Росія готова безпосередньо протистояти йому в таких питаннях, як розширення НАТО й протиракетна оборона. Москва більше не збирається співпрацювати із Заходом за межами кількох жорстко певних сфер, у яких у неї є чіткі інтереси, — таких, як обмін розвідувальною інформацією у сфері боротьби з тероризмом.
Російсько-грузинська війна 2008 року, яка продемонструвала, що Росія, якщо буде треба, готова підкріплювати свої претензії військовою силою, мала б стати для Сполучених Штатів і Європи тривожним сигналом. Проте реакцію Заходу можна було назвати в найкращому разі млявою. Він залишився осторонь, коли Росія перекрила постачання газу до України 2009 року, й промовчав у відповідь на спільні навчання «Захід» і «Ладога», що були організовані Росією 2009 і 2013 року й відпрацьовували протистояння з НАТО. Пізніше Захід не відреагував, коли Москва використовувала економічні важелі, щоб підкорити українського президента Віктора Януковича, відкрито порушивши правила СОТ. Крім того, Росія випробувала нову крилату ракету наземного базування врозріз з підписаним 1987 року зі Сполученими Штатами договором про балістичні ракети середньої дальності. І знову справа обійшлася без офіційних протестів з боку Білого дому.
♦ Додаткові можливості для політичних маневрів в Україні й інших країнах пострадянського «близького зарубіжжя» Росії забезпечує зміна співвідношення витрат на оборону, що нестримно перетворює геостратегічний ландшафт як у Азії, так і в Європі. Зараз Росія може сильніше, ніж раніше, впливати на обстановку у сфері безпеки у своєму оточенні. Тим часом, в Азії оборонний бюджет Китаю зріс на 10,7% і становив цього року, за офіційними даними, 114 млрд доларів. У середньому в період з 2003 року до 2012 року він зростав на 9,7% на рік. При цьому, за оцінкою Міністерства оборони США, в реальності він майже вдвічі перевищує офіційні цифри. Третє місце після Сполучених Штатів і Китаю впевнено посідає Росія, що збільшила оборонні витрати на 16% 2012 року й на 26% — 2013 року. Прийнята Росією на тлі фактичної демілітаризації Європи десятирічна програма модернізації збройних сил обсягом 700 млрд доларів уже помітно зрушила баланс сил на периферії НАТО. І Україну це безпосередньо зачіпає.
♦ Можливостей вплинути на те, що відбувається в Україні в Заходу поступово стає все менше, проте час у нього поки що є. Слід врахувати, що хоч би який план він обрав, у ньому обов’язково мають узяти участь Сполучені Штати в тісній співпраці зі своїми ключовими союзниками в Європі. Це означає, що держсекретар США має відвідати Київ, вступити в переговори з українським урядом і запропонувати йому певні альтернативи за умови оголошення дострокових виборів. Заходу слід створити для України програму прямої економічної допомоги, аналогічну прийнятому після Другої світової війни Плану Маршалла. Така програма не лише забезпечить українцям допомогу на певних умовах, а й дасть їм надію, а також вкаже їм чіткий — нехай і нешвидкий — шлях до членства в Європейському Союзі. Що ще важливіше, треба добитися від нинішнього уряду й президента України згоди на мирну зміну влади, надавши їм гарантії безпеки в обмін на дострокові вибори за участю спостерігачів.
На одному — цілком очевидному — рівні в Україні зараз визначається майбутнє 46 млн людей, яким набридли корупція та проросійський настрій режиму. На іншому рівні під питанням опиняється безпека скандинавсько-прибалтійсько-центральноєвропейського регіону, що швидко перетворюється на новий рубіж НАТО. Нарешті, на третьому рівні ключову роль грає повернення Росії, що знову посилилася, до великодержавної політики. Незважаючи на внутрішні проблеми, з якими вона стикається, ця країна знову пред’являє претензії на пострадянське «близьке зарубіжжя».
♦ Це має стати уроком як для Сполучених Штатів, так і для європейців. Хоч би як вони прагнули не звертати уваги на події на північно-східному кордоні Європи, зміни на ньому рано чи пізно починають позначатися й на стратегії НАТО. Зараз усталений після холодної війни баланс сил поколивався в Україні, торік — у Білорусі, наступного разу це може статися, скажімо, в Грузії. Є певна іронія в тому, що сучасна постмодерністська Європа змушена знову вчитися геополітики. Перефразовуючи Льва Троцького, можна сказати: ви можете не цікавитися Росією, але Росія все одно цікавитиметься вами.
The American Interest, США, 6 лютого 2014 р. Переклад ИноСМИ.ru
