Сьогодні в багатьох зонах військових дій, включаючи Афганістан, Ефіопію, Іран, Ірак, Пакистан, Сомалі та Судан, невирішеними залишаються головні проблеми, які й є першопричиною цих конфліктів. Ці країни бідні, вони страждають від стихійних лих, особливо від повеней, засух і землетрусів. У них спостерігається швидке зростання населення, що тільки посилює нестачу землі й, відповідно, продуктів харчування. У цих країнах дуже високий відсоток молодих людей, особливо зростає кількість молодих людей призовного віку (15—24 роки).
Усі ці проблеми можна вирішити тільки шляхом довгострокового сталого економічного розвитку. Проте, Сполучені Штати наполегливо продовжують боротися з симптомами замість того, щоб скерувати свої зусилля на усунення глибинних причин, прагнуть вирішити кожний конфлікт військовими засобами. США підтримують ефіопську армію в Сомалі, продовжують окупацію Іраку й Афганістану. США погрожують бомбити Іран, надають підтримку військовій диктатурі в Пакистані.
Жодне з цих озброєних втручань не може вирішити проблем, які породили конфлікти у вищезгаданих країнах. Навпаки, політика США зазвичай тільки загострює ситуацію, але жодною мірою не сприяє пошуку шляхів виходу з кризи.
Часто ці спроби вирішити конфлікти військовим шляхом обертаються проти самих Сполучених Штатів. США підтримали шаха Ірану, постачаючи йому велику кількість озброєння, яке потім потрапило до рук революційного уряду Ірану після 1979 року. Згодом США підтримали Саддама Хусейна, коли він напав на Іран, а скінчилося це нападом на самого Саддама. США надали підтримку Осамі бен Ладену в Афганістані в його боротьбі з радянськими військами, а закінчилося це також війною з тим самим бен Ладеном. Починаючи з 2001 року, США підтримують Первеза Мушаррафа в Пакистані, надавши йому фінансову допомогу в розмірі 10 млрд. доларів. Однак, незважаючи на це, нинішня ситуація в країні характеризується нестабільністю, і військовому режиму насилу вдається втримати свою владу.
Зовнішня політика США неефективна з тієї причини, що її визначають військові кола. Навіть післявоєнним відновленням в Іраку в умовах присутності в країні окупаційних військ, кістяк яких складають американські солдати, керував Пентагон, а не цивільні відомства. Зовнішня політика США визначається виключно військовим бюджетом США. Якщо підсумувати бюджет Пентагона, витрати на війну в Іраку й Афганістані, бюджет Міністерства національної безпеки США, витрати на розробку програм нарощування ядерної зброї та витрати Державного Департаменту на фінансування операцій з надання військової допомоги, то виявиться, що цього року США витратять на безпеку 800 млрд. доларів, у той час як на економічний розвиток буде витрачено менше ніж 20 млрд. доларів.
У чудовій статті про надання допомоги Пакистану за час правління адміністрації Буша, Крейг Кохен і Дерек Чоллет показали небезпечний характер мілітаристського підходу — ще навіть до того, як військовий режим Мушаррафа провів свої нещодавні каральні операції. Вони зазначають, що навіть незважаючи на те, що в Пакистані гостро стоять проблеми злиднів, стрімкого зростання населення й відбувається погіршення екологічної ситуації, 75% фінансової допомоги, наданої цій країні США, розмір якої становив 10 млрд. доларів, потрапило до рук військових Пакистану начебто за їх внесок у «війну з терором», а також для надання їм допомоги в закупівлі літаків F-16 й інших систем озброєння.
Ще 16% з цієї величезної суми пішло на поповнення бюджету Пакистану. І менше ніж 10% було виділено на розвиток і гуманітарну допомогу. Розмір щорічної допомоги США на потреби освіти в Пакистані становив лише 64 млн. доларів або ж 1,16 долара на одну дитину шкільного віку.
Автори статті зазначають, що «стратегічний напрямок для Пакистану був визначений вузьким колом людей, які займають головуюче становище в адміністрації Буша, і вони при цьому зробили ставку головним чином на військову складову, без урахування внутрішньої ситуації в Пакистані». Журналісти також наголошують на тому факті, що відносини США з Пакистаном орієнтовані виключно на надання військової допомоги, в той час як до більшості пересічних пакистанців дійдуть лише мізерні суми фінансової допомоги, що надається. Автори статті наводять наступне висловлювання Джорджа Буша: «Коли [Мушарраф] дивиться мені в очі й говорить: ...«у моїй країні не буде Талібану й «Аль-Каїди», — я, знаєте, вірю йому».
Цей мілітаристський підхід призводить у результаті лише до зростання насильства й до загострення конфліктів у всьому світі. Новітня система озброєнь США, яку вони «продали» або передали до цього регіону, збільшує ймовірність розширення військових дій і виникнення військових переворотів, а також можливість того, що зброя в кінцевому результаті буде направлена проти самих США. При цьому продовжують залишатися невирішеними головні проблеми злиднів, дитячої смертності, нестачі води та продуктів харчування в таких регіонах, як Північно-Західна прикордонна провінція Пакистану, область Дарфур у Судані або ж Сомалі. У даних регіонах і країнах безліч людей знаходяться у великій скруті, страждаючи від засухи й вигоряння трави на пасовищах. Природньо, що багато хто з цих людей приєднується до радикальних угрупувань.
Адміністрація Буша наполегливо не хоче визнавати ці вкрай серйозні демографічні й екологічні проблеми, так само як і те, що якщо США витратять на забезпечення своєї безпеки 800 млрд. доларів, то від цього в Афганістані, Пакистані, Судані та Сомалі не з’являться самі по собі системи зрошування земель. Замість того, щоб допомогти реальним людям, які опинилися у вкрай тяжкому становищі, Сполученим Штатам за кожним рогом увижаються терористи.
Мир на планеті встановиться лише в тому випадку, коли американці й інші нації перестануть сприймати речі очима своїх імовірних ворогів і зрозуміють, що конфлікти, які виникли внаслідок нерозсудливості та відчаю, можна вирішити лише шляхом економічного розвитку, а не війни. Мир прийде тоді, коли ми замислимося над словами президента Джона Ф. Кеннеді, який за кілька днів до своєї смерті сказав: «Оскільки зрештою нас всіх об’єднує те, що ми всі живемо на цій маленькій планеті. Ми всі дихаємо одним і тим самим повітрям. Нам всім небайдуже те, яким буде майбутнє наших дітей. І, нарешті, ми всі смертні».
Джеффрі САКС — професор економіки й директор Інституту Землі при Колумбійському університеті.
