За останні місяці демократія добилася небувалого прогресу: вибори в Афганістані, Іраку, Україні та Палестині; місцеві вибори в Саудівській Аравії; відхід Сирії з Лівану; відкриття президентських виборів у Єгипті та заколот проти авторитарних правителів у Киргизстані.
Умови нечасто здаються такими гнучкими, а кон’юнктура податливою. Ця бажана тенденція частково була викликана політикою президента Джорджа Буша на Близькому Сході та прискорена його другою інавгураційною промовою, яка піднесла прогрес свободи в усьому світі до рівня визначальної мети зовнішньої політики Америки.
Вчені мужі інтерпретують ці події як перемогу «ідеалістів» над «реалістами» в дебатах з приводу американської зовнішньої політики. Насправді США, мабуть, єдина країна, де слово «реаліст» може вживатися як образливий епітет. Жоден серйозний реаліст не має заявляти, що влада слугує виправданням самої себе. Жоден ідеаліст не має стверджувати, що для поширення ідеалів влада не важлива.
Справжнє завдання полягає в тому, щоб знайти баланс між цими двома невід’ємними елементами політики. Демократія не добивається прогресу, спираючись тільки на власний імпульс. Обставини важливі так само, як і планування. Вибори в Іраку й Афганістані стали можливими завдяки воєнним перемогам Америки над Талібаном і Саддамом Хусейном; українські вибори сягають корінням у крах Радянського Союзу та влади Росії в Східній Європі; повстання в Лівані відобразило ізоляцію, в якій опинилася Сирія після розпаду СРСР, а палестинські вибори стали можливими після смерті Ясіра Арафата й поразки другої інтифади. А тому суперечки реалізму з ідеалізмом зазвичай упускають головне.
Реалістична школа не відображає важливості ідеалів або цінностей. Зате наполягає на обережному, навіть несентиментальному зважуванні балансу матеріальних сил, разом із розумінням історії, культури й економіки суспільств, що становить міжнародну систему, — передусім, наших власних.
Ідеалістична школа думки не терпить добровільних обмежень. Вона не обов’язково відкидає геополітичний аспект реалізму. Але перетворює його на заклик до хрестових походів в ім’я зміни режиму. Хоча поширення зміни режиму здається новою доктриною, вона слідує давньому прецеденту. Ті самі спонуки були в релігійних війнах 17-го століття, війнах Французької революції 18-го й початку 19- го ст., Священному союзі, троцькістській версії комунізму та сучасному мусульманському джихаді.
Реалісти судять про політику за здатністю наполегливо йти до мети етапами, про кожний з яких можна сказати, що за абсолютними стандартами він недосконалий, але за відсутності абсолютних цінностей за нього б не бралися. Служителі ідеалізму відкидають подібні обмеження; зосереджуючись на кінцевій меті, вони відмовляються від непередбачених дискусій про здійсненність планів з їхнім неминучим геополітичним компонентом.
Реалісти прагнуть рівноваги, ідеалісти — трансформації. Саме тому хрестоносці зазвичай спричиняють більше заколотів і приносять більше страждань, ніж державні діячі. Винятковість Америки, яка бачить себе виблискуючим містом на горбі, завжди наполягала на тому, щоб представляти універсальні цінності, які вищі за традиційний диктат національних інтересів.
У світі джихаду, тероризму та поширення ОМУ президент Буш у своїй другій інавгураційній промові висунув мету, яка стоїть над інтересами будь- якої окремої країни і яку різні суспільства можуть прийняти, не турбуючись про власні інтереси. Він пояснив, що США добиваються прогресу на шляху до свободи, а не її кінцевого досягнення у визначений термін й що вони визнають історичну еволюцію, яка має лежати в основі будь-якого успішного процесу. Виходячи із цього, реалісти та ідеалісти повинні разом йти вперед.
При далекоглядній прихильності завданням свободи слід пам’ятати про такі принципи: процес демократизації не залежить від одного єдиного рішення й не буде завершений в один прийом. Вибори, хоч би якими бажаними вони були, — це лише початок довгого шляху.
Американцям треба зрозуміти, що успіх не означає закінчення їхньої участі, а, скоріш за все, поглиблює його. Адже, будучи залученими, ми несемо відповідальність навіть за ті результати, яких не чекали.
Вибори не надають однозначної гарантії демократичного результату. Радикальні організації типу «Хезболли» та «Хамасу», схоже, освоїли механізм демократії, щоб підірвати її і встановити тотальний контроль.
У країнах, де необхідно заповнити вакуум і присутні американські сили, США володіють значною можливістю впливати на події. Але навіть у такому разі не можна автоматично застосовувати моделі, сформовані за багато століть в однорідних суспільствах Європи та Америки, до етнічно різноманітних і релігійно розколотих суспільств Близького Сходу, Азії та Африки.
У багатонаціональному суспільстві правління більшості означає постійне підкорення меншості, якщо тільки воно не є частиною сильної федеральної структури або системи стримувань і противаг. Добитися цього шляхом переговорів сторін, кожна з яких вважає панування іншої загрозою своєму виживанню, — надзвичайно непросте завдання. Але воно визначить, наскільки можливо добитися поставлених демократичних цілей в Іраку і, меншою мірою, в Афганістані.
Нарешті, є проблема політики стосовно таких країн, як Китай і Росія, які досі у своєму переході до глобалізованого світу використовували політичні традиції Заходу лише незначною мірою, а часом і зовсім від них відмовлялися. Поки путівником їм слугує власна історія й почуття національної самосвідомості. Якою мірою і якими засобами Америка може вплинути на цей процес? І в який бік?
Для здійснення завдань свободи слід співвідносити цінності демократичної традиції з історичними можливостями інших суспільств. Ми повинні уникати небезпеки того, що курс, який спирається на нашу національну думку, може викликати посилення патріотичних настроїв в інших країнах і призвести до появи коаліції скривджених на спроби Америки добитися, як їм здається, гегемонії.
Стратегія для здійснення завдань свободи потребує досягнення консенсусу як у країні, так і за її межами. Це покаже, використовуємо ми можливість системних змін чи всього лише беремо участь у невеликому епізоді.
Генрі КІССІНДЖЕР — колишній держсекретар США, глава консалтингової компанії Kissinger and Associates.
