16 квітня президент Сирії Башар Аль-Асад привів до присяги новий склад уряду. У ньому лише міністри закордонних справ і оборони попереднього кабінету зберегли свої посади. А прем’єром став екс-міністр сільського господарства Адель Сафар, чиє професійне зростання відбувалося переважно в аграрній науці. Донедавна Сирія була справжнім «хлібним кошиком» усього Близького Сходу, але в останні роки сільському господарству країни завдає відчутних ударів посуха. Варто нагадати, що протести почалися на півдні країні, де багато селян стали справжніми екологічними біженцями, поповнивши число безробітних у містах. Невдоволення тим, що місцева влада не вирішує їхні проблеми, і спонукало людей вийти на вулиці.
Оглядачам одразу кинулася у вічі відсутність у новому уряді досі найближчого соратника Абдалли Дардарі, як і посади, яку він обіймав, — віце-прем’єра з економіки. Колишній журналіст Дардарі був розробником 10-го п’ятирічного плану розвитку, його вважали двигуном економічних реформ. Незважаючи на скасування посади, економічна урядова складова явно посилилася двома відомими і за межами Сирії фігурами. Директор Дамаської фондової біржі Мохаммед аль-Джлелаті став міністром фінансів. А міністром економіки і торгівлі став Нідаль Альчаар, спеціаліст з ісламської банківської системи із досвідом роботи в міжнародних фінансових організаціях. Альчаар довгий час працював у країнах Затоки, тому, очевидно, його особисті зв’язки мають послужити залученню звідти необхідних інвестицій в сирійську економіку.
Чи дав тим самим президент Аль-Асад старт як економічним, так і політичним реформам? Коли 30 березня він уперше виступив у Національній Асамблеї після двох тижнів безладів, часто із кровопролиттями на півдні країні, то його давні недоброзичливці із полегшенням зітхнули, мовляв, зайвий раз президент довів, що ніколи на це не відважиться, оскільки боїться втратити владу. Втім, тоді саме Аль-Асад взяв на себе всю відповідальність за — називайте, хто як хоче: зволікання, чи обачність — у реформуванні. «Багато закордонних офіційних осіб кажуть мені, що думають, наче один президент є реформатором, але оточення зупиняє його, говорив він у парламенті. Я їм відповідаю, що все навпаки, оточуючі підштовхують мене до реформ. І перешкод немає, є відстрочення». Аль-Асад перерахував ці відстрочення. Перша спроба була ще у 2000-му році, але на окупованих палестинських землях розпочалося повстання — «інтифада», жорстоко репресоване ізраїльтянами — досить згадати різанину в таборі біженців Дженін і облогу резиденції палестинського президента Арафата. Наступного року — події 11 вересня і проголошена США «війна з тероризмом», яку Сирія одразу підтримала і передала Вашингтону всю свою базу розвідданих про екстремістські рухи в регіоні. На вдячність отримала... занесення до «вісі зла», санкції і погрози нападу. Наступний план реформ сирійське керівництво склало вже в 2005 р., але його реалізацію зірвали зовнішні чинники: вбивство в Лівані екс-прем’єра Харірі і безпідставне, як уже остаточно виявилося, покладання вини за це на Дамаск, а роком пізніше — ізраїльський напад на Ліван, який і до, і після не раз балансував на межі нової громадянської війни. Загалом, промова президента у парламенті, яку критики посварили тоді за відсутність у ній політичних поступок, була всебічним аналізом останніх подій як у самій країні, так і в цілому регіоні, що отримали назву «арабських революцій». І резюме президента було чітким: вимоги народу законні і справедливі, реформи необхідні, але не ціною поступок підривним силам.
Західні медіа, висвітлюючи вуличні протести, на загал симпатій до Аль-Асада не мали. Не один неупереджений оглядач уже відзначив повне ігнорування урядових повідомлень про напади і обстріли демонстрантів і правоохоронців бойовиками, викриті схованки із зброєю і спроби її контрабанди з сусіднього Лівану, а також свідчення захоплених бойовиків про те, хто віддає накази підпіллю — називали імена колишнього віце-президента Хаддама з його «Фронтом національного порятунку», очільників «Мусульманського братства» та одного впливового ліванського депутата із, за визначенням, антисирійської коаліції (якраз у ці дні в пресі з’явилися чергова американська депеша з Wikileaks, в якій ліванський діючий прем’єр висловлює мрію на повалення Аль-Асада).
Пошук зовнішнього ворога як виправдання, може сказати хтось. Але існує чимало аргументів на користь того, що сирійські події геть відмінні від революцій у Тунісі чи Єгипті. Передусім, пам’ятаймо, Сирія — на відміну від згаданих — не є державою-клієнтом США. Навпаки, їхнім активним критиком. Якщо жалю із втратою Мубарака і досі не вельми приховують у Вашингтоні, то усунення Аль-Асада могло б стати справжнім призом за втрачене. «Треба скористатися нагодою, щоб позбутися цього ворога Америки», прямо заявляв сенатор Джон МаКейн. Але американська адміністрація, як не парадоксально звучить, на цей момент не зацікавлена у дестабілізації, бо це загроза отримати «новий Ірак», а ще й громадянську війну в Лівані. Більш того, у Вашингтона зараз завдання стримувати свого найближчого союзника — Ізраїль (там невипадково, мабуть, оголошували днями, що, буцімто, виявили військові нові військові об’єкти «Хізболли» на півдні Лівану, що згодом виявилося фальшивкою), ба більше, таки примусити його на поступки у палестинському питанні. Гра тут іде серйозна: США готуються висунути нову «мирну ініціативу», оскільки ота «дорожня карта» остаточно почила в бозі, але щоб змусити Тель-Авів умовити на неї, треба прибрати з уряду навіженого міністра Лібермана (тут і звинувачення прокуратури проти нього з’явилися дуже вчасно)... Не можна ігнорувати і того факту, що президент Аль-Асад зберігає величезну популярність не лише в самій Сирії, а й є чи не найпопулярнішим лідером в очах простих арабів. Підтримку йому виказали і союзники США із т. зв. «помірковані режими» країн Затоки і сусідня Туреччина, чий прем’єр оголосив про готовність поділитися власним досвідом реформування.
16 квітня на першому засіданні уряду Аль-Асад дав йому практично повну свободу дій, але зажадав пояснювати народові всі свої дії і шукати підтримки населення, не давати нездійснених обіцянок і показувати приклад урядування всьому чиновництву. Справжніми викликами є реформування державного сектору, створення робочих місць (у Сирії народжуваність найвища навіть за загальноарабським мірками), нова фіскальна політика, розширення повноважень місцевої влади, боротьба з корупцією і усунення бюрократичних перепон для підприємництва. Президент наголосив на збереженні субсидій на товари першої необхідності і забезпеченні всіх послуг, які надає держава у сферах охорони здоров’я і соціального забезпечення (разюча відмінність, до речі, від проголошеного недавно заклику Миколи Азарова «брати лопати і годувати сім’ї»). Власне, левова частка виголошеного стосувалася саме економіки — і це були не стільки директиви, скільки зведений баланс аргументів «за» і «проти». Щодо політичних змін, то Аль-Асад підтвердив, що закон про надзвичайний стан буде скасовано найближчими днями, як те було поставлене завданням спеціальній комісії. З’явиться і новий закон про медіа, при чому посадові особи будуть зобов’язані активно спілкуватися з пресою. Буде полегшено і реєстрацію нових політичних партій, але за умов, які б унеможливлювали сегментацію суспільства за конфесійною чи етнічною ознакою (знову ж таки Ліван — наочний приклад такої сегментації). Асад (у перекладі з арабської означає «лев») і далі виявляє обачність.
