Війна між «старою Європою» й Америкою закінчилася, але і давня дружба, про яку говорили так голосно і так довго, також відійшла в минуле.
Новий держсекретар США Кондолізза Райс прийшла, побачила й поупадала, але не перемогла. Та й не могла перемогти, бо, хоч би який теплий прийом їй надавали Берлін і Париж, цей антиамериканський дует 2002— 2003 років, і хоч які б правильні промови вона виголошувала з високих трибун, щоб потрафити їхньому ураженому самолюбству, їй ніяк не вдалося б перемогти жорсткі реалії, на яких тримається конфлікт.
Жорсткі реалії не мають жодного стосунку до того, хто кого і як назвав, але відображають останні тектонічні зрушення у відносинах країн по обидва береги Атлантики. У двох словах, у всьому винен, взагалі-то, Радянський Союз, який 1991 року на Різдво зробив Заходу подарунок у вигляді власного розпаду. Внаслідок вищезгаданого сталися три знакові події.
По-перше, у Західної Європи зникла необхідність у стратегічному заступництві США. По-друге, самим Сполученим Штатам Європа перестала бути потрібна як стратегічний майданчик, якою була Європа за часів «холодної війни». По-третє, з Америкою сталося те саме, що з Гулівером, коли з нього зняли пута. Не будучи пов’язаними присутністю по сусідству ще однієї наддержави, Штати, і це абсолютно природно, почали в набагато вільнішій формі, ніж будь-коли, застосовувати свою військову силу, якій тепер немає рівних. Якби Радянський Союз залишався єдиним, США ніколи не напали б ані на Ірак, ані на Афганістан, такі близькі до підчерев’я поваленого колоса.
Завдяки цим трьом чинникам стабільне співробітництво (і взаємозалежність) перетворилися на спорадичне суперництво. Франція та Німеччина намагаються знову стриножити Гулівера, гра ж Америки полягає в тому, щоб будь-якими шляхами цього уникнути. Європейці, яким не дає спокою неконтрольована сила Америки, зробили все, що можна, і головним чином те, що не можна, щоб зупинити війну Америки проти Іраку, а американці на кшталт Дональда Рамсфельда, більше не зацікавлені в тому, щоб грати у ввічливість, несподівано почали говорити повчальним тоном, що «зміст завдання визначає склад коаліції, але склад коаліції в жодному разі не повинен визначати зміст завдання». І Сполучені Штати почали війну, аніскільки не переймаючись тим, що Рада Безпеки ООН не поспішала з санкцією.
Франко-німецька «вісь» і надалі протистоятиме американському натиску й активно залучатиме до своєї команди «зв’яжи Гулівера» нових гравців — тих самих Росію і Китай. Такий розвиток ситуації, в принципі, є характерним для міжнародної політики, коли баланс сил так різко зсувається у бік якогось одного центру.
Проте, як засвідчив «бліц-тур» Кондоліззи Райс Європою, не все так погано. Найточніше все, що відбувається, можна було б назвати «великим протверезінням». Противники Америки наочно побачили, що вони можуть чинити опір «останній наддержаві», але не можуть скинути її з трону. «Великий Брат» у свою чергу усвідомив, що хоча його армії й можуть пройти крізь іракські, як ніж крізь масло, миру самотужки йому не досягнути.
Тож Америці справді потрібні партнери, якщо вона хоче досягти своїх омріяних цілей. Їх чимало: і боротьба з тероризмом, і переробка Близького Сходу, і запобігання розробці ядерної зброї в Північній Кореї та Ірані, й стабільність долара, і свобода торгівлі, й запобігання глобальним катастрофам на кшталт азіатського цунамі, й недопущення розвалу африканських держав.
А що ж європейці? Франція — держава «економічного класу», але вона ніколи не проти набрати вагу. Німеччина також починає експериментувати з експансіонізмом, але її економіка продовжує буксувати, а армія продовжує скорочуватися. Велика Британія не піде на поводу в жодної з них. А загалом, уся Європа за останні три роки зрозуміла одну просту річ: її амбіції перевершують її можливості. Так, Європа може не дати «Великому Братові» зробити все, що йому хочеться. Але без нього вона сама не може зробити те, що хочеться їй.
Загалом, настав час зайнятися справою. Передовий загін Райс уже вторував шлях, тож тепер президент, коли наприкінці місяця він приїде до Європи, може цілком розраховувати на те, що його «друзям-суперникам» самим зараз треба зблизитися.
Візьмемо, приміром, проект «Великого Близького Сходу» й уявімо, що Європа та Сполучені Штати в цьому напрямі працюють разом, а не змагаються одне з одним за те, хто більше вплине на цей процес. Уявімо, що Америка та Європа нарешті додумаються зіграти з Іраном у «доброго і злого слідчого». За Америкою в цій грі — груба сила, відсутність якої постійно примушувала європейців всіляко задобрювати Іран, аби він відмовився від ідеї володіти атомною бомбою.
Те саме можна сказати про Ізраїль і Палестину. Досі Америка та Франція працювали тут на зустрічних курсах, причому Париж швидше суперничав з Вашингтоном у розв’язанні близькосхідної проблеми, ніж співробітничав. А разом Сполучені Штати і Франція могли б досягти того, щоб нинішній момент істини, коли пішов Арафат, не потонув знов у гуркоті терористичної канонади.
Або, наприклад, Ірак. В Іраку виборці зайняли активну позицію, наплювавши на своїх терористів і закордонних зануд. Люди буквально ломилися на виборчі дільниці, а явка у 58 відсотків перевищила цифри більшості нещодавніх президентських виборів у США. Зараз і в Парижі, і в Берліні думають однаково: «Так, нам не подобалася війна і не подобалися Буші та їхні підручні, але ми не можемо так само ставитися й до іракців». Вони вже давно так вважають, тепер залишилося лише написати це на папері.
А коли є стільки життєво важливих спільних інтересів, навіщо нам, власне, дружба? Тому й правильно зробила Кондолізза Райс, яка в першу чергу після вступу на посаду поїхала не деінде, а до Європи. Це був одночасно і красивий, і розумний жест. Хай Раммі поступиться місцем Райс — вона краща, щоб тримати завісу під час другого чотирирічного виступу свого президента.
Йозеф ЙОФФЕ — редактор німецького тижневика Die Zeit, науковий співробітник Інституту Гувера при Стенфордському університеті.
