Отже, все розвивається в радянських традиціях: за новим підручником із вітчизняної історії, де Сталін представлений «ефективним менеджером», пішли заходи з роз’яснення нових установок громадськості. 22 квітня в Культурному центрі ФСБ відбувся круглий стіл на тему: «Проблеми публікації джерел про Велику Вітчизняну війну. Критика спроб фальсифікації історії».
Начальник Центру полковник Сергій Ігнатченко оголосив, що ФСБ готова надавати архівні документи періоду Великої Вітчизняної війни як історикам, так і журналістам. Засоби масової інформації розтиражували новину як сенсацію. Однак ті, хто коли-небудь працював у російських архівах і намагався отримати доступ до закритих документів із радянської історії, знають, що диявол у деталях. Усе встало на свої місця після роз’яснення головного наукового співробітника Інституту загальної історії РАН, голови Асоціації істориків Другої світової війни Олега Ржешевського. «Звичайно, — сказав він, — деякі документи залишаться недоступними на віки, якщо це стосується державної або особистої таємниці». Ця відповідь означає, що в доступний для огляду час (доки в Росії буде нинішня влада) історики не побачать документи (ті, що ще не знищені), що розкривають дійсні задуми Сталіна в Другій світовій війні. А саме ці документи представляють найсерйознішу державну таємницю як Радянського Союзу, так і Росії — його правонаступниці. Пан Ржешевський зробив ще одну примітну заяву. Він закликав російський парламент відмовитися від постанови «Про політичну й правову оцінку радянсько-німецького договору про ненапад від 1939 року», прийнятого II З’їздом народних депутатів СРСР у грудні 1989 року. «Коли засуджували цей протокол (секретний додатковий протокол до договору. — І.П. ), — запитав Ржешевський, — чи думав хтось про те, що договір був укладений в інтересах безпеки? Адже ніхто не задавався питанням, в яких умовах він укладався. У той період СРСР був затиснутий у кут, і іншого виходу не було». Якщо парламент Росії відмовиться від засудження версії цього протоколу, підкреслив він, «це дозволить вести ефективнішу боротьбу з фальсифікаторами історії». Вважаю, що Ржешевський і інші старійшини радянської військово-історичної науки — Анфілов, Гарєєв, Горьков, Орлів та інші — давно чекали реваншу, хоч уже й десять років тому було зрозуміло, що перемога буде за ними. Вони зберегли всі посади в російській історичній науці, вони ж контролювали підготовку нових кадрів істориків. Щоправда, 1997 року на засіданні Асоціації істориків Другої світової війни вони лише заявляли, що «історія — наука політична» і історику необхідно «завжди пам’ятати про інтереси своєї держави й піклуватися про розсудливість поколінь, які вступають у життя». Тут я дозволю собі процитувати власний текст, написаний під враженням того засідання. У ньому зафіксоване протистояння, що мало місце тоді в російській історіографії: «Дискусія, що відбулася, продемонструвала те, що історикам демократичного напряму не вдалося відтіснити або скільки-небудь помітно потіснити істориків прокомуністичного напряму. Останні, зберігши свої позиції в інституційній системі пострадянської науки, перейшли до реваншу, який власне наукового значення не має. Однак він надає серйозний вплив на процес подальшої деградації історичної науки в Росії і позначиться на підготовці нового покоління істориків. Процеси, що відбуваються в пострадянській історичній науці, пов’язані із загальними політичними процесами в країні. Демократія не вдалася навіть в історії, та й не могла вдатися за наявнім співвідношенні сил. Якби прокомуністичний реванш отримав хоч би відсіч із боку світової історичної науки, але й тут склалася парадоксальна ситуація: західні історики не тільки формально контактують з прокомуністичними істориками, але й підтримують їх концептуально. Російським історикам демократичного напряму доведеться виявити не тільки терпіння, але й відвагу». Якщо ситуація відтоді й змінилася, то тільки в гірший бік. Прокомуністичні історики, захопивши командні висоти, намагаються повернути територію, віддану наприкінці 80 х — початку90 х років. Олег Ржешевський виступає за скасування постанови З’їзду народних депутатів, яка для свого часу була прогресивною, але по суті половинчастою. З 1989 року історіографія передодня Другої світової війни у своїх оцінках пішла далеко вперед. Комісія Олександра Яковлєва, яка готувала проект постанови, не вийшла за рамки обговорення договору як міжнародно-правового документа. Радянсько-німецький договір про ненапад, підписаний Молотовим і Ріббентропом у Москві 23 серпня 1939 року, не був поставлений в історичний контекст, і ніяких принципових висновків про його наслідки не робилося. Яковлєв обмежився зауваженням, що «в Сталіна і деяких людей із його оточення вже тоді могли бути імперські задуми, чужі принципам соціалізму», а також «ілюзії... що не дозволили належно використати отриманий перепочинок». Однак навіть така обережна оцінка договору не дає спокою Ржешевському й Ко. І звичайно, ні чим іншим, як фальсифікацією, з якою необхідно вести «ефективну боротьбу», є для них висновок про те, що радянсько-німецький договір і секретний додатковий протокол до нього про розділення сфер впливу неспростовно свідчать: Сталін і Гітлер несуть рівну відповідальність за початок Другої світової війни. Сталін підштовхнув Гітлера до нападу на Польщу 1 вересня 1939 року, оскільки договір усував для нацистської Німеччини небезпеку війни на два фронти. Сталін виношував свій план вступу у війну, і цей план був не оборонним, а агресивним. Про нього він оповів, зокрема, у своїй промові перед членами Політбюро 19 серпня 1939 року. Перша публікація в Росії одного із записів цієї промови в грудневому номері журналу «Новий світ» за 1994 рік була зроблена Тетяною Бушуєвою. Який це був чудовий момент! Той грудневий номер означав для мене те саме, що, гадаю, для покоління 60-х листопадовий номер «Нового світу» за 1962 рік із публікацією «Одного дня Івана Денисовича». Це був прорив — знайшовся відсутній шматочок пазлу в загальній картині передодня Другої світової війни. З боку Тетяни Бушуєвої це був вчинок, бо й до того, і після промова або замовчувалася, або появлялася фальшивкою. Нині відомі й інші записи сталінської промови окрім опублікованого 1994 року. Знайдено немало свідчень, що підтверджують як сам факт проголошення промови, так і зміст того, що говорив Сталін 19 серпня 1939 року. І для мене стало потрясінням повідомлення про те, що Бушуєва також брала участь у засіданні круглого столу в ФСБ. Один цей факт характеризує ситуацію і в країні, і серед істориків яскравіше, ніж усі новини, разом узяті. Я не знаю, що Тетяна Семенівна мала на увазі кажучи, що «в 90-х роках, після відкриття архівів, сталося різке розмежування серед істориків, і навіть з’явилися спроби фальсифікації історії, в тому числі шляхом прямої вигадки фактів, підробки документів тощо». Але для мене це прозвучало як покаяння Дмитра Дудка. Нинішня влада може вказувати, а історики, які її обслуговують, писати про Другу світову війну що завгодно. Вони можуть як завгодно брехати, звеличуючи Сталіна і його політику, як завгодно клеймити ворожі їм інтерпретації і боротися з ними. Але правду про війну, що наприкінці 80-х — початку 90-х вирвалася з-під брил, заштовхнути назад уже не вдасться. Вона живе. І чим сильніше нав’язуватиметься суспільству просталінська концепція, тим більше люди тягнутимуться до правди.
