Перед усесвітнім форумом, перед Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй Михайло Горбачов заявив 7 грудня 1988 року, за одинадцять місяців до падіння Берлінської стіни: «У міжнародному житті дійсно настав поворот». Горбачов дав високу оцінку прагненню народів до незалежності, демократії і соціальної справедливості. Він говорив про проблеми виживання і самозбереження людства. І він вимагав, аби й міжнародна політика будувалася на пріоритеті загальнолюдських цінностей.
Це була зовсім інша мова, ніж та, яку ми знали з виступів його попередників. Це була також інша мова, ніж та, якою звиклися користуватися деякі керівники західного світу. Виступала людина, яка усвідомила глобальні проблеми, яка знала ціну відповідальності — відповідальності, яку несемо всі ми задля кращого майбутнього людства.
Слід сказати зі всією відвертістю: виступ Горбачова тоді не знайшов належного відгуку в світі, як, до речі кажучи, і в більшості офіційних кабінетів Заходу. Відступимо трішки назад. Коли в березні 1985 року Горбачов став Генеральним секретарем Комуністичної партії Радянського Союзу, це відкрило нову епоху. Не лише для Радянського Союзу, не лише для стосунків між Сходом і Заходом, а для всього світу. Михайло Горбачов змінив свою власну країну, змінив Європу, змінив увесь світ — і змінив його на краще. Зі світу гірких реальностей, який багатьом здавався незмінним, він розкрив ворота у майбутнє. Він знав, що відмова від змін створює найбільші ризики і що воля до здійснення цих змін дає найбільший шанс на користь людства. Його слова, сказані в жовтні 1989 року: «Хто спізнюється, того карає життя», — були застереженням, яке неможливо було не почути. Ці слова зберігають своє значення і в епоху глобалізації.
Хід історії, який сьогодні, через понад два десятиліття після закінчення холодної війни, ми розуміємо краще, підтвердив обѓрунтованість ідеї Горбачова про спільний європейський дім. Тоді, за часів холодної війни, погляди політика-реформатора Горбачова були — у повному розумінні слова — революційними. Декому вони здалися настільки революційними, що вони були не в змозі повірити в їхню життєздатність. Можна сказати навіть більше: дехто оцінив цю ініціативу як особливо витончену форму обману. Горбачов осоромив своїх критиків, осоромив щирістю своїх вчинків, своїми діями і сміливістю, з якою він ішов обраним шляхом і йде ним до сьогодні.
Я вперше зустрівся з ним улітку 1986 року. Тоді ми проговорили три з половиною години. Коли хто-небудь слухав його, то буквально відчував наступне: починається нова фаза у стосунках між Сходом і Заходом, зокрема і в німецько-радянських стосунках. «Давайте відкриємо нову сторінку», — так Горбачов завершив тоді нашу зустріч.
Ініціатива Горбачова про єдиний європейський дім, визнання ним значення Сполучених Штатів Америки для стабільності в Європі, важливості прав людини, позитивна оцінка гельсінського процесу, взаємовигідна співпраця, усвідомлення культурної спільності, усунення дисбалансів у галузі озброєнь, обмеження рівня озброєнь до простого стану обороноздатності — все це були ідеї радянського лідера, який пішов абсолютно новим шляхом. Якщо уявити собі, який сильний відбиток ери Брежнєва несла на собі радянська зовнішня політика до Михайла Горбачова, то ми зрозуміємо, наскільки революційними і грандіозними були його слова і справи. При ньому було здійснено радикальний поворот у радянській політиці як внутрішній, так і зовнішній.
У Радянському Союзі почався небувалий процес змін. Горбачов знаходив усе більше і більше можливостей для здійснення того, що обіцяли його попередники, підписуючи 1975 року Заключний акт у Гельсінкі. У зовнішній політиці головним стало гасло «Не конфронтація, а співпраця». Створена Михайлом Горбачовим і Едуардом Шеварднадзе концепція зовнішньої політики спиралася на усвідомлення того, що в ядерну епоху війна може призвести до знищення людства. На жодне з виниклих глобальних питань не може дати відповідь якась одна держава або якийсь ідеологічний блок, і жодну з глобальних проблем ніхто не вирішить поодинці. Цими міркуваннями керувався Михайло Горбачов, прагнучи здолати розкол Європи і світу.
Дві засадничі думки визначали його дії. По-перше, необхідна модернізація економіки тодішнього Радянського Союзу була неможлива без модернізації і відкритості суспільства як усередині країни, так і зовні. По-друге, найбільшу трудність при всіх наших зусиллях до змін становить — як він тоді підкреслював — зміна мислення.
Його нове мислення визначалося ще і розумінням того, що демократія усередині країни і співпраця з зовнішнім світом нерозривно пов’язані одне з одним. І це справді так, демократія усередині країни є кращою гарантією для відповідальної і миролюбної зовнішньої політики.
Якщо сьогодні, на дистанції понад два десятиріччя, узяти ще раз до рук тодішній виступ Горбачова в ООН, то стає зрозуміло: менш ніж за рік до падіння Берлінської стіни він представив світу своє бачення нового світового порядку — поняття, яке двома роками пізніше сформулював як стійке словосполучення американський президент Джордж Буш-старший. Бачення нового світового порядку, існування і розвиток якого вже почався в ході революційних зрушень у Радянському Союзі, навіть якщо на Заході багато хто сприймав це з недовірою, якщо взагалі були в змозі це зробити.
Горбачов говорив, що нові реалії (які сьогодні ми узагальнили б поняттям «глобалізація») міняють всю ситуацію в світі. Сюди він відніс науково-технічну революцію, усе тісніше переплетіння комунікаційних, транспортних і усесвітньо-економічних зв’язків і їхнє прискорення. Цей новий глобалізований світ, цей новий світовий порядок не лише ставить нас перед новими технічними і економічними викликами, але, як говорив Горбачов, «вони мають бути вбудовані в русло загальнолюдського консенсусу».
Все це нагадує мені першу статтю нашого Основного закону. Ця перша стаття говорить про гідність — про гідність кожної людини. (Основний закон ФРН, ст. 1: «Гідність людини недоторканна. Поважати і захищати її — обов’язок усієї державної влади».)
Для розв’язання цих глобальних проблем Горбачов вимагав діяти по-новому, вимагав нової якості взаємодії між державами і розуміння спільності викликів і цілей. Він повторював знов і знов, що глобальні проблеми, які стоять на порядку денному, можуть бути вирішені лише спільно. Це є і засадничий принцип Європейського союзу, успіх і приваблива сила якого підтверджує це принципове припущення.
Нарешті, я хотів би нагадати ще один пункт його виступу, який і в XXI сторіччі ніскільки не втратив свого значення: епоха і реалії нового світового порядку вимагають інтернаціоналізації діалогу і переговорного процесу. Цей принцип він сам наочно продемонстрував своєю готовністю до діалогу з колишніми супротивниками, у яких бачив нових партнерів.
Народи світу зобов’язані Михайлу Горбачову і його новому мисленню відмовою від старої політики холодної війни і звільненням із заручників ядерної конфронтації між двома угрупуваннями держав Заходу і Сходу. Народи Європи зобов’язані йому тим, що вони з власної волі можуть мирно жити згідно зі своїми переконаннями. Таким чином, Михайло Горбачов став тією людиною, яка першою заговорила про спільний дім Європи. Але він став також і його активним будівничим.
Однак запитаємо себе: чи враховуються ті застереження, які Горбачов робить сьогодні, тією мірою, якою вони на це заслуговують? Чи сприймаються серйозно, коли він говорить про небезпеку нової ядерної гонки озброєнь? Коли він застерігає від спроб забезпечити за допомогою систем протиракетної оборони безпеку лише для себе, а не для всіх? Адже безпека існує лише тоді, коли всі почуваються в безпеці. Безпека за рахунок інших створює нові загрози і стає причиною не лише раціональних, але часто й украй ірраціональних рішень.
Думаю, однак, що і в самій Росії слід було б чіткіше бачити те, що робить ще й сьогодні, використовуючи свій особистий авторитет, Михайло Горбачов для Росії, для своєї країни.
У своєму виступі з нагоди вручення йому премії ім. Карла Великого* 2000 року Білл Клінтон зрозумів і підхопив попередження Горбачова про недопустимість дискримінації Росії при будівництві європейського дому. Клінтон, якого часто недооцінюють, висловився за всебічне партнерство Заходу з Росією. Воно включає вимогу зміцнення стабільності і демократії в самій країні, дієву участь у співпраці із Заходом, а також повну інтеграцію Росії в глобальні інститути.
Сьогодні Росія включена в зустрічі глав держав і урядів з економічних питань країн «Великої вісімки» і «Великої двадцятки». Але цим справа не повинна обмежуватися. У європейському порядку єдиної і великої Європи, що перебуває на стадії становлення, Росія повинна мати можливість знайти своє місце як партнера ЄС, а не потенційного ворога. Ніхто не має права закривати перед нею двері. Великий європейський народ, росіяни — невід’ємна частина нової Європи. Європейська культура немислима без того величезного внеску, який вона отримала з Росії. А хто б міг написати історію XX століття, не згадуючи імен Горбачова і Сахарова? У довготривалому плані усе більш тісна кооперація Європейського союзу і Росії повинна доповнити картину нового загальноєвропейського порядку. Потрібне створення загальноєвропейської інфраструктури. Колишня біполярність епохи холодної війни повинна залишитися далеко позаду. Проте ця біполярність (і це також важливо, і за розуміння цього продовжує боротися Горбачов) не повинна перетворитися на монополярний світовий порядок, при якому одна з країн могла б піднестися над усіма іншими. Вона повинна стати багатополярним порядком, за якого Сполучені Штати Америки і Росія є важливими центрами сили, але в жодному разі не єдиними. Китай, Індія, Японія, Бразилія і регіональні об’єднання, подібні ЄС, займають в ньому своє місце. У тому факті, що сьогодні ми відверто і довірчо, поверх кордонів, що колись роз’єднували нас, говоримо про спільні цілі і виклики, знаходять своє втілення в життя слова Михайла Горбачова з його виступу перед Організацією Об’єднаних Націй: глобальні проблеми, що стоять перед нами, і виклики можна здолати лише за допомогою спільного діалогу.
Коли ми сьогодні, на початку другого десятиріччя XXI століття, вшановуватимемо Михайла Горбачова, ці почесті людині, яка наприкінці минулого сторіччя відкрила нам ворота у краще майбутнє. Що особливо відрізняє історичну особистість Горбачова, так це його сміливість, його сила і відчуття, що йому можна вірити, яке він зміг розбудити в людях. За його словами, якими б сміливими вони не здавалися, завжди йшли справи. Мене це спонукало до того, аби з нашої найпершої зустрічі просякнутися довірою до Михайла Горбачова і висловитися про історичний шанс, який давала Європі і світу його політика. Коли ми сьогодні вшановуватимемо Михайла Горбачова, я згадую слова історика Якоба Буркхардта: «Не кожна епоха знаходить свою велику людину, не кожне велике дарування знаходить свою епоху». В особі Горбачова нам пощастило мати велику людину в потрібний час, бо, як продовжує Буркхардт, «великі люди потрібні для нашого життя, аби всесвітньо-історичне призначення звільнилося від відмираючих форм життя і рефлексуючого базікання».
Активна політична, а також соціальна, культурна і міжнародна діяльність Михайла Горбачова відзначені Медаллю ім. Карла Фрідріха фон Вайцзеккера. У цьому випадку можна сказати, що ім’я, яке носить медаль, славить нагородженого, а лауреат славить того, чиє ім’я носить медаль.
Михайло Горбачов дав усьому світові дуже багато, нам — німцям — особливо. Тим самим він назавжди посів у свідомості нашого народу своє місце. Пошана, вдячність, симпатія німців йому завжди гарантовані. Йому — і це ми не забуватимемо в цю годину — йому, хто багато дав іншим, нічого не діставалося просто так. Коли він почав свій прорив, аби здолати старе мислення і прокласти шлях новому і кращому, людянішому, вільнішому мисленню, в його власній країні відповіддю йому стало неприйняття, часто також і непримиренна ненависть. На Заході він стикнувся з недовірою і легкодухістю, короткозорістю і зарозумілістю. Він йшов своїм шляхом сміливо і з упевненістю у правоті своєї справи, непохитно й енергійно. Михайло Горбачов, однак, ішов цим шляхом не один. Разом із ним йшла Раїса, його дружина. Вони йшли разом, із спільними переконаннями. Вони здавалися мені нероздільними, аж до передчасної смерті Раїси. Сьогодні, цього дня, коли ми з вдячністю вшановуватимемо Михайла Горбачова, ми повинні сказати спасибі й Раїсі.
Горбачов відкрив для нашого континенту нове майбутнє. Уявлення про спільний європейський дім зберігається. Він усвідомив спільну спадщину Європи, загальну відповідальність європейців. Уже тоді, коли він, людина із Кремля, почав прорив у нову епоху. Мені здається, що вже тоді Горбачов знав про Європу більше, ніж думають, що знають, деякі з нинішніх європейців при владі й активних політиків. І він знав це ще тоді, коли багато хто на Заході континенту все ще наполегливо дотримувався логіки протистояння часів холодної війни. У той час інколи здавалося, що багато хто вважає розкол Німеччини і Європи остаточним. Навіть гірше — начебто на кордоні Польщі починалася Західна Азія, а не Східна Європа.
Але ця Росія є частиною нашої європейської культурної ідентичності. Горбачов завжди розумів це. Тому для нього мова йшла про набагато більше, ніж подолання старого мислення, старого ідеологічного мислення в його власній країні. Для нього мова йшла про нову Європу, про всю Європу в цілому. Але тоді, як і сьогодні, йшлося (саме тому він виступив з промовою перед Організацією Об’єднаних Націй) про виклики, перед якими стоїмо ми всі спільно, або, як би ми сказали сьогодні, про глобальні виклики. Він діяв відповідно до цього тоді, і він діє відповідно до цього до сьогодні.
Для нього закінчення діяльності на посту Президента Радянського Союзу не стало кінцем активної боротьби за людяність і за мир. Фонд Горбачова, як і Зелений Хрест, свідчить про нову відповідальність, яку узяв на себе Горбачов. 25 грудня 1991 року, в перший день Різдва, в день, коли він склав із себе повноваження, я подзвонив йому в Кремль (до речі, цього дня йому було усього два дзвінки, другий був із Канади, від прем’єр-міністра). Безпосередньо перед моїм дзвінком він по телебаченню попрощався як Президент з народами Радянського Союзу. А одразу ж після нашої розмови покинув Кремль. Тоді я відчув, що ця велика людина відмовилася від посади, але не від своєї справи. Його воля не зломлена, його відповідальність безкінечна. Цієї гіркої години він кинув свій погляд уперед. Я переконаний, що історія поведеться з Михайлом Горбачовим справедливіше, ніж це роблять деякі сучасники. Історія відзначить заслуги великої особистості, яка дала людству новий шанс.
Державного діяча Горбачова неможливо зрозуміти, не уявивши собі процес його становлення. Досвід і знання, які він отримав під час своєї політичної кар’єри аж до призначення Генеральним секретарем ЦК КПРС у березні 1985-го, абсолютно невід’ємні від правильного розуміння його революційної політики. Своєю політикою Горбачов змінив свою країну, Європу, світ, і можна сказати абсолютно відверто, що ця революція була більш глибинною, ніж революція Леніна, і що вона матиме стійкіші наслідки, ніж вищезазначена. І що найважливіше — це більш людяна і волелюбна революція. Без Михайла Горбачова ці події не відбулися б таким чином і — абсолютно однозначно — в той час, як і коли вони сталися. Він був вершителем подій, а не потерпілим. Події 1989-го подолали розкол Європи, принесли німцям возз’єднання в умовах миру і свободи. За це ми завжди будемо вдячні Горбачову. Передовсім, зрозуміло, жителі цього міста, які змогли на власні очі побачити падіння Берлінської стіни 1989 року.
Нам було б також сповна доречно пригадати сьогодні, коли ми вшановуємо великого росіянина, яких страждань зазнали люди в Радянському Союзі. Горбачов пише: «Війна стала страшною трагедією для всієї країни. Зруйновано було все, що такою працею створювалося. Зруйнована надія на щасливе життя. Зруйнована сім’я — діти залишилися без батьків, дружини — без чоловіків, дівчата — без наречених». В іншому місці він говорить про себе: «Наше покоління — покоління дітей війни. Вона обпалила нас, наклала свій відбиток і на наші характери, на все наше світосприйняття». Горбачов описує багато етапів свого особистісного і політичного становлення. Він згадує про пізній сталінізм у перші роки його студентства, пов’язані з хвилею репресій. Він говорить: «Навчальний процес, здавалося, був спрямований на те, аби скувати молоді уми, вбити в них набір незаперечних істин, уберегти від спокуси самостійно мислити...» Це він називає «ідеологічними лещатами».
Пані та панове, я часто задавався питанням, чи розуміють усі ті, хто судить про Горбачова, що це означає, коли людина з центру влади, людина з Кремля знаходить у собі сили звільнитися від диктатури, від інтелектуальної і духовної диктатури ідеології, яка претендувала на винятковість і зневажала все інше? Це і є найвеличніше в цій людині. Це і є те, чим я в ньому захоплююся. І за це я говорю йому з цього місця, в думках, які під час усього мого виступу летіли до Москви: «Спасибі, Михайле Горбачов. Ти заслужив на будь-які почесті, але жодні почесті не відповідатимуть тому, чого ти дійсно, у кращому сенсі цього слова, заслуговуєш. Спасибі».
*Міжнародна премія Карла Великого міста Аахен.
7 вересня 2012 року, «Новая газета»
Ганс-Дітріх ГЕНШЕР — колишній міністр закордонних справ і віце-канцлер ФРН; в основу статті покладено промову, виголошену в Берліні під час вручення М.С. Горбачову Медалі імені Карла Фрідріха фон Вайцзеккера.
