...Я щойно повернувся з Іраку та Афганістану. Побувавши на фронті, я отримав можливість зустрітися з британськими солдатами, і як завжди, їхня доблесть та професіоналізм справили на мене глибоке враження. Після терактів 11 вересня 2001 р. британські військові — перефразовуючи одного поета часів Першої світової війни — з лихвою виконали свій обов’язок та з честю несли свій тягар.
У будь-яких стосунках, навіть особливих, бувають напружені моменти та незручні ситуації.
Згадується, як у 1989 р., коли я був заступником радника з національної безпеки в адміністрації Буша-старшого, президент ухвалив історичне рішення про різке скорочення нашого військового контингенту, розміщеного в Європі. Задача переконати союзників по НАТО в обѓрунтованості цієї пропозиції випала на долю тогочасного заступника держсекретаря Ларрі Іглбергера та вашого покірного слуги.
Першою зупинкою в ході нашого секретного турне Європою був Лондон. Ми знали: якщо нам вдасться «пройти» Маргарет Тетчер, в інших натовських столицях нас чекає лише легка прогулянка.
Коли нас провели до кабінету прем’єра, ми вручили їй лист Буша з обѓрунтуванням скорочення, що пропонується. Тетчер довго й детально розпитувала нас — із повним знанням справи. Нарешті вона — що загалом було недивно — обіцяла підтримати план президента. Проводжаючи нас до виходу, Тетчер з посмішкою вимовила, що завжди буде рада бачити нас обох на Даунінг-стріт, 10 — а потім крижаним тоном додала: «Але тільки не з цієї теми». Пізніше, в розмові з президентом Бушем-старшим вона відмітила, що ми нагадали їй Труляля й Траляля з «Аліси в задзеркаллі».
Будь-який американець, що опинився в цьому приміщенні, не зміг би не згадати про те, що саме тут з’явився на світ англієць із дійсно левовим серцем. У моїй країні ніколи не забудуть натхненні промови Черчилля воєнних років. Крім цього, він був чудовим знавцем характеру та звичок людей — особливо тих, кого називав «нашою заокеанською ріднею».
Пам’ятаєте його знаменитий буркотливий афоризм про Америку: «Туалетний папір тут надто тонкий, а газети — надто товсті?» Можна зрозуміти, що наш Сухий закон також не викликав у нього захоплення — Черчилль називав його «надзвичайною демонстрацією зарозумілості й безсилля одночасно».
Що ж до американського політичного життя, то він якось помітив: «Я не зміг би балотуватися в президенти США. Необхідність потискати руки купі людей, на яких мені глибоко наплювати, звела б мене в могилу».
1946 р. Черчилль приїхав у Вашингтон на запрошення президента Трумена. Трумен розповів йому, що має намір змінити президентський друк, щоб голова орла була повернена у бік оливкової гілки в одній його лапі, а не пучка стріл в іншій. Черчилль запропонував: «Краще посадити голову орла на шарнір, щоб у разі необхідності повертати її в той або інший бік».
Цією фразою, він, звичайно, торкнувся загального питання про необхідність прагнення до миру, але бути готовим до війни. Думаю, це може бути хорошим вступом до теми, на якій я хотів би сьогодні зупинитися: про необхідність знаходити в міжнародних відносинах потрібний баланс між стриманістю, з одного боку, та рішучістю й волею виконати наші зобов’язання та відстояти наші інтереси, якщо в тому виникне потреба, з іншого.
Це питання видається вельми актуальним у світлі недавніх подій на Кавказі та дискусій про те, як Заходу потрібно на них реагувати. І буде більш ніж доречно обговорити його саме в цьому палаці — пам’ятнику великому захиснику свободи в Європі герцогу Мальборо і місці, де народився його знаменитий нащадок. В історії бувають разючі збіги: в цих стінах сер Уїнстон працював над фундаментальною біографією Мальборо, чий останній том було випущено в світ у вересні 1938 р. — в ті дні, коли Невілл Чемберлен у Мюнхені фактично передав до рук Гітлера Судетську область. Завдяки пророчим застереженням Черчилля про небезпеку, що іде від нацистської Німеччини, і його виступам проти політики заспокоєння на нього часто посилаються — особливо на нашій стороні Атлантики — в періоди криз та загроз.
Мюнхен же до цього дня слугує нам усім наочним уроком щодо необхідності протистояти тиранам, противникам і загрозам без гаяння часу, інакше бездіяльність може призвести до війни і навіть геноциду.
Але якщо Мюнхенська угода 1938 року — на цей місяць припадає її 70-та річниця — являє собою важливий приклад, то не менш важливим є й інший урок історії, гіркі спогади про який досі збереглися на вашому острові та країнах по той бік Ла-Маншу: урок серпня 1914 року, коли поєднання прорахунків, гордині, страху здатися слабким і розгнузданого націоналізму призвело до катастрофічного конфлікту, якого можна було уникнути.
Трохи спрощуючи, зазначимо: нездатність засвоїти урок серпня 1914 року веде до нової Сомми. А недостатня увага до уроку вересня 1938 року призводить до нового Дюнкерку та Дахау.
У минулому столітті психологія, риторика та політика Заходу з питань війни та миру багато в чому визначалася цими двома полюсами, а часто й коливалася між ними — між надмірним прагненням до військових методів і надмірною стриманістю, між нерозсудливою готовністю провести силові акції та повним неприйняттям військової сили.
Дуже великий акцент на уроках Першої світової війни — конфліктів слід уникати будь-якою ціною — частково привів західні демократії до Мюнхена. А дуже великий акцент на уроках Мюнхена — на них часто посилалися президенти Кеннеді та Джонсон — сприяв залученню США у В’єтнамську війну.
Зізнаюсь: готуючись вкотре піти у відставку після довгих років, пов’язаних із роботою в розвідці й оборонному відомстві (вона почалася для мене 42 роки тому), я навчився скромності у сенсі грандіозних заяв і прогнозів щодо майбутнього та нашої здатності його передбачити, особливо, коли йдеться про засвоєння так званих уроків історії. Видний американський історик Гордон Вуд якось помітив: «Історія не підносить нам безлічі дрібних уроків. Якщо вона взагалі чомусь учить, то йдеться про один загальний урок: будь-які заходи ніколи не приводять у точності до того результату, який планують і чекають ті, хто їх здійснює». Що вірно, то вірно.
Навіть у одного з найбільш проникливих державних діячів XX століття, того самого Уїнстона Черчилля, що пізніше виявився таким провидцем, бували моменти, коли його «кришталеву кулю» огортав туман. 1908 року він помітив: «Гідні всілякого засудження спроби деяких людей розповсюджувати в нашій країні переконаність, мовляв війна між Великою Британією та Німеччиною є неминучою. Все це нісенітниця». А ось інше його висловлювання 1924 року: «Війна з Японією?.. Впевнений, що за нашого життя її ймовірність дорівнює нулю».
А ось що сказав про період Другої світової війни один із найближчих радників президента Франкліна Рузвельта, член Верховного суду Роберт Джексон: «Наші розвіддані виявилися хибними практично у всьому. Американські розвідслужби підвели нас буквально по всіх пунктах... Ми надто недооцінили силу й ударний потенціал гітлерівської Німеччини. Ми переоцінили стійкість Франції. Ми переоцінили бойовий дух і витривалість Бельгії. Ми надто недооцінювали Японію, особливо її ударний потенціал. І ми вельми недооцінили силу Росії».
Існує чимало інших прикладів — із нещодавнього минулого — неспроможності передбачати загрози й виклики або точно оцінити їхні масштаб і гостроту. Одним словом, я вважаю, що будь-якому державному діячеві слід прислухатися — на відміну від римських імператорів, яким колісничий під час тріумфів мав шепотіти на вухо sic transit Gloria mundi (мирська слава скороминуща) — до тих, хто каже їм: «Сер, ми не можемо точно сказати, що, чорт забирай, відбувається».
Сьогодні ми стикаємося з цілою низкою проблем у галузі безпеки, які, можливо, будуть визнані безпрецедентними за складністю й масштабом. У результаті, перед нами постають дилеми, які не можна звести до простого вибору між концепціями Черчилля та Чемберлена.
У період після розпаду СРСР на поверхню виринули давні міжетнічні, релігійні та націоналістичні розбрат і суперництво, що підспудно томилися ще з часів Першої світової війни: на Балканах почалися міжетнічні та релігійні війни; Росія, схоже, повертається до методів і цілей часів царської імперії; в Іраку й на всьому Близькому Сході посилюється протистояння між сунітами та шиїтами. Всі ці дійові особи виглядають безпомилково знайомими — хоча від попереднього акту «п’єси» нас відділяє ціле століття.
Таким чином, історія — з усіма її випадковими і трагічними аспектами — аж ніяк не закінчилася разом із холодною війною, як заявив свого часу один американець. Ні, вона повернулася до нас з усією неприборканою силою. Вона повернулася у світ, який є більш взаємозалежним, аніж 1914 чи 1938 років. А до демонів і аномалій із минулого приєдналися нові чинники нестабільності й конфліктів — терористичні організації, схильні до насильства й екстремізму; злет або відродження низки держав із новоздобутим багатством і амбіціями; поширення небезпечних озброєнь і матеріалів; авторитарні держави, що збагатилися за рахунок нафтових прибутків і незадоволені своїм місцем у міжнародному устрої.
Проте навіть мені — з усім скепсисом бувалого старого шпигуна — здається, що підстав дивитися у майбутнє з оптимізмом чимало. Передусім це пов’язано з надзвичайним — порівняно з часами п’ятнадцятирічної давнини, коли я обіймав свій попередній державний пост, — поширенням політичної й економічної свободи у світі.
Але, щоб закріпити ці вражаючі досягнення, відстояти наші найважливіші інтереси та прагнення в подібній міжнародній обстановці, наступній американській адміністрації спільно з нашими союзниками і партнерами доведеться для протистояння загрозам, із якими ми стикаємося, повною мірою ввести в дію прагматичне поєднання рішучості та стриманості.
Це стосується й рішень, які нам належить прийняти відносно Росії. Зазначу: вперше і на посту держсекретаря, і на посту міністра оборони США опинилися люди, котрі захистили докторські дисертації з російської тематики. Але не скажу, що це нам сильно допомогло.
Три американські адміністрації, що змінили одна одну після закінчення холодної війни, прагнули поглиблення контактів із Росією, керуючись переконанням: які б не були наші розбіжності, нас об’єднують спільні основоположні інтереси у галузі економіки та безпеки.
Минулої осені ми з держсекретарем Райс почали, як ми сподівалися, довгостроковий стратегічний діалог із нашими російськими колегами. В рамках цих зусиль ми:
— підтримали вступ Росії до Світової організації торгівлі;
— розвивали співпрацю з Москвою з питання про протиракетну оборону;
— взаємодіяли з нею щодо широкого кола питань, визначеного президентом Бушем на квітневому саміті в Сочі.
Однак у зв’язку з останніми діями в Росії постає питання: чи здатні ми домогтися успіху, намагаючись налагодити з нею конструктивні відносини?
Обмовлюся: навіть авторитарні режими мають законні інтереси безпеки. Але твердження Росії, буцімто десять ракет-перехоплювачів у Центральній Європі зведуть нанівець її стратегічний ядерний потенціал, а поява на її кордонах демократичних держав, які входять до НАТО, є новим варіантом «санітарного кордону», явно неправдоподібні й відгонять радянським «агітпропом». Я, як і раніше, дотримуюся думки, що її висловив на торішній Мюнхенській конференції з питань безпеки. Тоді я виступав після промови президента Путіна, що нагадувала доповідь на з’їзді КПРС де-небудь у п’ятдесяті роки. Моя відповідь була такою: «Однієї холодної війни з нас досить».
На ділі нинішня політика Росії зумовлена породженим невдоволенням прагненням гегемонії у власному «близькому зарубіжжі», а не ідеологізованими зазіханнями на світове панування. Й останні дії Росії, за всього їхнього кричущого характеру, не є загрозою всьому світу й нашому існуванню, як за часів СРСР. Натомість, як зауважила у вчорашньому виступі держсекретар Кондолізза Райс, Росія намагається «витягнути вигоду з існуючих міжнародних норм, ринків та інститутів, одночасно оспорюючи саму їхню основу». Проте, зрештою, «Росія XIX століття і Росія XX століття не зможуть діяти на міжнародній арені пліч-о-пліч».
Як людина, котра готувала оцінки радянської військової потужності для кількох американських президентів, хочу зазначити: попри всі зміни на краще за останні роки та програму модернізації, що триває, звичайні збройні сили Росії лишаються блідою тінню радянських — як за чисельністю, так і за бойовими можливостями. І те, що російські бронетанкові частини й артилерія перемогли крихітні збройні сили Грузії — якщо не брати резервістів, вони налічують усього 30 тисяч осіб, — цієї основоположної реальності не змінює.
Понад сорок років президенти США, які представляли обидві політичні партії, всіма силами намагалися стримувати агресію попередника нинішньої Росії — СРСР, не вдаючись до воєнної конфронтації; участь у цих зусиллях стала і суттю моєї професійної діяльності. І зараз — особливо беручи до уваги те, що після вступу на посаду мені довелося підписувати листи зі співчуттям рідним 1400 загиблих американських солдатів, — я не бачу підстав для зміни цього підходу.
Можливо, російське керівництво прагне розрахуватися за колишні приниження, бажає повернути країні колишню велич — разом із колишньою територією. Але биття й залякування малих демократичних країн не робить її великою державою.
Наразі не лише країни Європи, але й держави Центральної Азії та Далекого Сходу дивляться на Росію зовсім інакше. Як зазначив у серпні британський міністр закордонних справ Мілібенд, унаслідок подій у Грузії «Росія опинилася в більшій ізоляції, викликає менше довіри та поваги».
Я переконаний, що з часом «набіг» на Грузію розцінюватиметься щонайбільше як Піррова перемога, а у стратегічному плані — як дорогий прорахунок. Європа та США допоможуть Грузії відновити те, чому завдано збитків, і, до того ж, найближчими тижнями й місяцями ми приймемо низку інших рішень стосовно наших відносин із Росією — рішень, здатних, серед інших наслідків, відобразитися на зусиллях Москви щодо вступу до Світової організації торгівлі й Організації економічної співпраці та розвитку.
Хоч я сьогодні застерігав від риторики й політичних рішень, що ѓрунтуються на притягнутих за вуха історичних аналогіях, не можу не поділитися власним минулим досвідом роботи на державних посадах.
Радянське вторгнення до Афганістану 1979 року, введення воєнного стану в Польщі 1981 року, розгортання Москвою ракет SS-20 лише згуртували західних союзників, що раніше не мали палкого ентузіазму, чиї рішучі контрзаходи сприяли створенню передумов для значного скорочення ядерних озброєнь, і врешті-решт — для банкрутства та краху Радянського Союзу. Агресивні кроки обернулися проти самого агресора.
В остаточному підсумку Росія стоїть перед вибором: повністю інтегруватися до складу міжнародної спільноти та стати її відповідальним учасником або перетворитися на ізольовану, антагоністично налаштовану країну, яку багато держав світу сприйматимуть лише як «бензоколонку» Європи.
Аби дати раду різноманітним проблемам, що чекають на нас попереду, нам — Америці та Європі — знадобиться такі самі сила і солідарність, які ми демонстрували в минулому. В нашій політиці й реакціях має виявлятися поєднання рішучості та стриманості — ті самі символічні стріли й оливкова гілка в лапах труменівського орла. Ми повинні поводитися твердо та не піддаватися спокусі риторики й дій, які перетворюють найгірші побоювання на реальність, пам’ятати уроки 1914 і 1938 років, але не ставати їхніми заручниками.
Ми маємо обережно брати на себе зобов’язання, однак ті, що вже взяли, маємо бути готовими виконати. У тому, що стосується НАТО, стаття 5 Північноатлантичного договору повинна діяти не на словах, а на ділі. НАТО — і це підтвердять вам союзні солдати, що воюють у Афганістані, — не пусті балачки і не клуб за інтересами.
У тому, що стосується політики Сполучених Штатів, я виступаю за більший акцент і виділення великих ресурсів на невійськові інструменти державного впливу. Та по цей бік Атлантики проблема полягає якраз у зворотньому. Наприклад, лише п’ять із 26 країн-союзниць відповідають натовському стандарту щодо оборонних витрат, які мають становити не менше 2% ВВП. А ось інший приклад: за всіх добрих намірів союзних урядів і військових відомств і за наявності у європейських країн НАТО двох мільйонів солдатів Альянс, однак, не може «нашкрябати» додаткових кілька тисяч військовослужбовців і десяток гвинтокрилів для нашого контингенту в Афганістані.
Одним із тріумфів минулого сторіччя стало встановлення миру в Європі після багатьох століть руйнівних і кривавих воєн. Але зараз, мені здається, ми «перегнули палицю» — багато країн континенту дуже далеко зайшли в протилежному напрямі. Демілітаризація перетворюється з блага на потенційну перешкоду справжньому й міцному миру — адже реальна або передбачувана слабкість одних завжди вводить інших у спокусу прорахунків і агресії.
Сьогодні ми багато цитували Черчилля, та зараз я хочу пригадати застереження Джорджа Вашингтона в першому щорічному посланні Конгресу: «Готовність до війни — один із найбільш дієвих засобів збереження миру». Ми прагнемо вирішувати суперечки та нейтралізувати загрози, що виникають, мирними методами, але, як зазначав Фрідріх Великий, «дипломатія без зброї — все одно що музика без інструментів».
Нашою метою має бути згуртованість і негайні рішучі й розсудливі кроки політичного, економічного, а там, де це доцільно, й військового характеру — покликані вплинути на міжнародний стан і вибір, що стоїть перед іншими державами. Ми повинні спробувати не допустити ситуацій, у яких нам доведеться обирати з двох лих — конфронтації чи капітуляції, сценаріїв 1914 або 1938 років.
Безсумнівно, це стосується відносин із Росією, але такою ж мірою — й інших проблем у галузі безпеки, наприклад, іранського питання. Тут вибір із двох лих виглядатиме так: поява в екстремістського режиму ядерної зброї, яку він використовує для шантажу і яка здатна спровокувати гонку озброєнь у регіоні, або дорога і здатна викликати катастрофічні наслідки військова інтервенція — останнє, що потрібно Близькому Сходу. Тому так важливо продовжувати чинити на Іран потужний послідовний економічний і політичний тиск — лише так можна уникнути цього страшного звуження вибору.
Наш світ грубий і жорстокий. І якщо не зміниться сама людська природа, таким він і лишиться. Як писав у своїй книзі «Людина, прозвана безстрашною» один із великих — нехай і неоспіваних — героїв Другої світової війни, сер Вільям Стівенсон, «напевно, прийде день, коли тирани вже не загрожуватимуть свободі жодного з народів, коли справою всіх держав, незалежно від ідеології, стане поліпшення життя людей, а не контроль над ним. Але якщо таке й можливо, то станеться це у доволі віддаленому майбутньому. І доки ці кращі, безпечні часи не прийдуть, демократичні країни зможуть уникнути катастрофи, а можливо, й загибелі, тільки якщо триматимуть порох сухим». Реаліст Джордж Вашингтон із цим би погодився — як погодився б, я певен, і Вінстон Черчилль.
Редакція наводить зі скороченнями виступ міністра оборони США Роберта М. ЃЕЙТСА на міжнародній конференції, організованій консалтинговою фірмою Oxford Analytica (Бленхеймський палац, Оксфордшир, Велика Британія, 19 вересня 2008 р.)
