Колишній заступник голови Бюро національної безпеки Польщі (2008 —2010 рр.) і екс-заступник міністра закордонних справ (2005 — 2008 рр.) Вітольд Вашчиковський вважає, що серед вільних держав Росія почувається незатишно. У інтерв’ю польському виданню він дає оцінку «мутаціям» російської політики й застерігає щодо негативних наслідків для Польщі створення союзу Європи та Росії.
— Голова російської Ради із зовнішньої політики при російському МЗС запропонував створити союз Європи та Росії. Це його особиста позиція чи замовлення Кремля на промацування реакції європейських держав?
— Сергій Караганов — це представник кістяка групи російських стратегів, які виношують плани твердої, великороської зовнішньої політики. Тому дехто не сприймає його серйозно, вважаючи, що він представляє не основний напрямок російської політики, а лише її крайнє крило. Але я б не став його недооцінювати.
— Чи можна сказати, що Караганов представив плани російської влади?
— Я думаю, він представив одну з «мутацій» російської політики, що ведеться не перший рік і сягає корінням у XIX століття. Росія добилася в цій сфері чималих успіхів, сприявши створенню чогось у дусі «Європейського концерну», який керував у XIX столітті Європою. Росія повернулася до цієї концепції після розпаду СРСР. Вона виступала проти розширення Євросоюзу й НАТО на схід, а також намагалася так змінити Організацію з безпеки й співпраці в Європі, щоб створити в її рамках новий інститут — аналог Ради безпеки ООН. Це була б Керівна рада, до якої входили б як мінімум декілька провідних держав, що ухвалюють найважливіші рішення на Старому континенті.
— Чому Москва веде таку агресивну політику, адже в неї безліч внутрішніх проблем?
— Річ у тім, що серед вільних держав Росія почувається незатишно. Вона схильна до того, щоб створювати з великими державами певні механізми й нав’язувати їх слабкішим. У переговорах же з сильною, великою групою держав на кшталт НАТО Росія почувається невпевнено, вона завжди прагне обійти такі ситуації й домовлятися у вужчому колі. У 90-х роках і на початку нинішнього тисячоліття, коли створювалася Рада Росія-НАТО, з Москвою були проблеми, оскільки обидві сторони по-різному розуміли навіть ключові поняття, наприклад «консультації». Як більшість європейських країн, під консультаціями ми розуміли обмін інформацією, попередження про які-небудь дії. Для Росії ж це означало спільне ухвалення рішень. Тому Рада так швидко стала мертвим інститутом: Росія не могла примиритися з тим, що вона не впливатиме на рішення НАТО, хоча й не є членом Альянсу. У першу чергу вона хотіла отримати важелі впливу на питання розширення НАТО. План, змальований Карагановим, — це варіант подібної політики, цього разу спрямованої на те, щоб спільно вирішувати долю Європи. Нагадаю, що два-три роки тому з боку Москви пролунала пропозиція, яка була сформульована у вигляді доктрини Медведєва, — пропозиція створити так звану нову доктрину безпеки. Це був результат фіаско колишніх зусиль Москви здобути вплив на НАТО та Євросоюз. Доктрина передбачала створення нової архітектури безпеки, побудованої над НАТО і ЄС, за якої Росія могла б підключитися до ухвалення рішень на всьому трансатлантичному просторі. Окрім цього концепція ділила Альянс на держави з різним статусом безпеки. Конкретні пропозиції на цю тему представив членам НАТО голова МЗС Росії Сергій Лавров два роки тому. Концепція передбачала, що нові члени НАТО мали б певний ліміт збройних сил. Лавров навіть обкреслив письмово припустимий розмір конкретних частин, зокрема, сил НАТО, на території цих держав. Це показує, що мета Росії — не лише брати участь в ухваленні рішень про долю Європи, а й створити своєрідну буферну зону, що відділяє її від країн Західної Європи. Країни, що знаходяться в цій зоні, мали б невизначений статус безпеки. Гарантії Альянсу, щоправда, продовжували б на них поширюватися, але Росія дістала б можливість повернути собі в цих країнах вплив — принаймні економічний.
— У цій сірій зоні опинилася б і Польща?
— Так. Така політика була б спрямована на фінляндизацію всієї цієї території.
— Як на такі плани реагував Захід?
— Ці пропозиції були зустрінуті дуже холодно, хоча політики деяких країн виразили щодо цього розуміння. Вони не могли висловити його публічно, оскільки Захід усвідомлює, що подібні рішення недемократичні. Пропозиції Медведєва й Лаврова були надіслані до ОБСЄ. Коли головою була Греція, на острові Корфу були започатковані переговори з цього питання, вони не закінчені й досі. Тому зараз Росія, побачивши, що явний, нахабний план розділу Європи не вдався, почала засипати нас м’якшими пропозиціями, й тому вона почала говорити й про необхідність модернізації.
— Отже, це лише вправний камуфляж планів розділу Європи?
— Караганов дійсно використовує хитромудру риторику, він говорить: ми стоїмо перед лицем спільних загроз — ісламський тероризм, експансія Китаю...
— Для країн Західної Європи особливо спокусливим могло б здатися створення політико-економічного простору від Атлантичного до Тихого океану?
— Так, таким чином Москва повертається до концепції 60-х років — створення такого простору від Ванкувера до Владивостока, що призвело до появи Ради з безпеки й співпраці в Європі.
— Які наслідки для Польщі може мати створення союзу Європи та Росії?
— Це призвело б до того, що Польща й інші невеликі держави нашого регіону втратили б позицію суб’єкта політичної діяльності. Якщо нинішня польська влада полишила прагнення стати членом групи G-20, а при цьому ми не маємо впливу на інші значимі групи, що беруть участь у формуванні архітектури цієї політичної конструкції, наша позиція була б маргіналізована, хоча, можливо, ціною якихось економічних вигод. У короткочасній перспективі це могло б згладити деякі економічні труднощі, проте в довготривалій це було б небезпечно, оскільки означало б, що Польща вже назавжди залишиться на периферії міжнародних організацій, які зараз вирішують долю світу. Адже вже сьогодні ми побоюємося, що розширення ЄС і НАТО буде на багато років припинено. Хоча дехто продовжує тішитися ілюзіями, що якщо країни Східної Європи проведуть необхідні реформи, а Євросоюз переможе нинішню економічну кризу, то ми повернемося до концепції вільної й демократичної Європи. Якщо цього не станеться, то країни від України й до Грузії заплатять високу ціну за перебування в цій сірій буферній зоні між НАТО та ЄС з одного боку й Росією з другого.
— Чи робила Росія подібні пропозиції Польщі в попередні роки, коли ви ще працювали в МЗС?
— Ця пропозиція була сформульована прямо три роки тому в концепції Медведєва й Лаврова.
— Як ви вважаєте, чи обговорювалися ці пропозиції під час нещодавнього візиту Лаврова до Варшави?
— Під час свого перебування в Польщі Лавров уже не говорив про ці концепції. Зате він спокушав економічними угодами, кажучи про те, що Росії важливі модернізація, обмін технологіями із Західною Європою, інвестиції в замін за доступ до експлуатації природних ресурсів, зокрема й енергетичних і т. д. Наскільки я знаю, це була головна пропозиція, що пролунала на зустрічі з польськими послами. Мені не здається, що Лавров вів з польською владою пряму розмову про ідею союзу Європи та Росії, а це б означало, що він пропонує Варшаві знову стати залежною від Росії.
— Якою є, на ваш погляд, дійсна позиція польської влади щодо такої російської політики?
— Уряд закриває очі на багато негативних трендів у нашому регіоні. У результаті через декілька років ми можемо «прокинутися» в дуже складній ситуації. Політика уряду Дональда Туска чудово вписується в плани Росії. Рік тому вустами Радослава Сікорського уряд проголосив кінець так званої ягелонської політики (активної політики і щодо Росії, і щодо країн, де ми хотіли мати вплив — від України до Грузії). Нинішня команда визнала, що ці країни не провели достатніх реформ, не «вивчили урок» демократичних перетворень, тож вони, мабуть, навіть не зацікавлені в інтеграції з ЄС. І тому немає сенсу активно підтримувати їхні інтеграційні прагнення, тим паче що це залучає нас до конфлікту з Росією. Тому було вирішено концентруватися на укладенні операцій з цією країною.
— Але поки жодних серйозних операцій не видно.
— Використовується метод малих кроків. Росія говорить: «Будь ласка, ми можемо домовитися, ми можемо визнати, що катинський злочин мав місце, але це був один зі сталінських злочинів, від яких постраждали всі, — і наш народ теж. Рухатимемося вперед, оберемо майбутнє. Ми можемо вигідно вести разом справи». Ці теми звучать і в тексті Караганова. Російський аналітик вправно використав те, що через кризи в європейських країнах з’явилися тенденції до ренаціоналізації зовнішньої політики Євросоюзу.
— Караганов стверджує, що союз із Європою допоміг би Росії модернізуватися й прийняти демократичні стандарти.
— У його словах лунає докір, що Захід досі не допоміг Росії в цьому процесі. Але ж у політичній площині ця країна займає надзвичайно привілейовану позицію в світі. Вона є постійним членом Ради Безпеки ООН, групи G-8, групи G-20. Окрім цього, вона є партнером США в процесі ядерного роззброєння. У епоху холодної війни Західна Європа скаржилася, що світом керує діада — США-Росія. Нещодавно президент Барак Обама запропонував повернутися до цієї формули, чим з радістю скористалася Росія. Ця країна також займає привілейовану позицію в різних регіональних організаціях, перебуває в особливих стосунках з НАТО, ЄС, російські пропозиції дуже серйозно сприймаються в ОБСЄ. Росія є членом Близькосхідного квартету, а також спеціальної групи з проблем Ірану, на неї зважають у світовій політиці щодо Північної Кореї. Ця держава є членом Ради Європи, хоч і не відповідає багатьом критеріям членства. Навіть коли Польща вела переговори з США з питання протиракетної оборони, був створений спеціальний канал для консультацій з Москвою. Тому російські претензії, що їх утискають, не мають під собою підстав. Якщо ця країна досі не демократизувалася, то лише тому, що вона сама цього не прагнула, а російському політичному класу демократія західного типу просто незручна.
— Караганов описує конкретні аспекти можливого союзу Європи та Росії, наприклад, енергетичний договір, який би визначав принципи доступу до родовищ і транспортних систем.
— Це класичний інструмент, який раніше використовував СРСР, а тепер — Росія: економічні привілеї як засіб політичного тиску. Допуск західних компаній до російських родовищ був би ціною за здобуття Москвою можливості впливати на процес ухвалення рішень у ЄС. Нагадаю, що пакту Молотова-Ріббентропа (цілі в нього були інші, але механізм схожий) теж передували економічні угоди.
— Як наша влада має відреагувати на запропонований Карагановим проект?
— Я згоден, що Росію слід підключити до співпраці з Європою — але демократичну, а не імперську Росію, що прагне розділити Європу. Якби ця країна пішла тим шляхом, який ми намітили, вона стала б для нас надзвичайно важливим союзником. Із Росією слід вести діалог, доводити до її свідомості, що чимало проблем, із якими вона бореться, викликані саме тим, що вона не хоче перетворюватися на демократичну правову державу. Її головна проблема — це імперська політика в підході до Грузії й України. Немає також жодного раціонального приводу для зростання озброєнь у цій країні, зокрема наступальних, на які Москва виділяє дедалі більше коштів. На жаль, Росія сприймає світ як сфери впливу, які слід завоювати, наприклад, за допомогою шантажу. Нам слід говорити про це Західній Європі, застерігати її, щоб вона не «купувалася» на російську гру. Недалекі політики вірять в різні міражі ради короткострокових вигод. Справжні ж державні мужі мислять в далекій перспективі і не спокушаються легкою вигодою, яка може пізніше обернутися бідою.
