Демократія нікуди не приходить урочистим маршем і з оркестром. Вона рухається ривками, намагаючись заповнити вакуум, що залишається після руйнування колоніальних, комуністичних або імперіалістичних систем, після чого демократичним реформам часто доводиться рухатися плазом, протискуючись у будь-яку щілину, або навіть просто стояти й терпляче чекати — чекати доки новий поворот політичного колеса не відкриє їм шлях уперед.
Саме таку невеселу картину змальовує нам нинішня російська дійсність. Президент Володимир Путін дедалі поглиблює авторитарну трансформацію країни, а величезні прибутки від продажу нафти й газу допомагають йому в цьому, купуючи спокій суспільства. Але при цьому не виключено, що, проводячи політичну та економічну централізацію, він сам пророщує зерна власного краху.
Хоч би якою безнадійною здавалася ситуація багатьом людям як на Заході, так і в самій Росії, підмурок її нинішньої трансформації не настільки непорушний. Наявна принаймні одна істотна ознака того, що демократія в Росії ще не зовсім померла: кремлівські правителі насправді глибоко занепокоєні настроями порівняно високоосвіченого російського суспільства.
— Вони влаштували тут політичний театр, у якому і сценарій пишуть, і декорації розставляють тільки самі, — сказав один західний дипломат. — Але цікаво, що при цьому їм далеко не байдуже, чи подобається публіці те, що відбувається на сцені.
Цей рефлекс легко помітити: вже сьогодні він проявляється в різних хитруваннях, за допомогою яких Кремль намагається забезпечити собі успіх на президентських виборах 2008 року. Чутно, що всередині Кремля вже формуються передвиборні фракції: «реформатори» групуються навколо заступника прем’єр-міністра Дмитра Медведєва, «консерватори» підтримують міністра оборони Сергія Іванова. Хто сказав, що на виборах у людей не буде вибору?
Складаються плани проведення справжньої виборчої кампанії: зокрема кремлівська команда роздуває образ Комуністичної партії, яка підіймає голову і яку виборець мусить зупинити своїм голосом, — хоча більшість незалежних аналітиків жодної передумови для комуністичного реваншу не бачать.
А владі західних країн в цей час тихенько натякають, що не дай Боже їм зробити що- небудь, що завадить Путіну самому обрати собі наступника — і це, до речі, буде саме на руку «головним ворогам» зліва. На Заході тактика «червоної загрози» вже давно мертва, але тут, у країні, що рішуче відкинула комунізм п’ятнадцять років тому, вона переживає справжнє друге народження.
Путін, власне, й сам не прикидається, що заснована ним у Росії керована демократія є демократією в прямому значенні цього слова. Він для цього надто розумний. Минулого тижня на зустрічі з іноземними гостями він відкритим текстом визнав, що в Росії «немає справжньої багатопартійної системи». І хоча він сказав, що в певному невизначеному майбутньому все ж сподівається на створення такої системи, жодного слова про те, як він збирається цього добитися, сказано не було.
За контрастом з густим туманом, у якому він малював політичне майбутнє країни, особливо яскраво виглядав його ясний і чіткий погляд на її економічні перспективи. Цього року, за його словами, темп зростання знову підніметься до 7 відсотків; надприбутки, що надходять у енергетику, витрачатимуться на заснування «високотехнологічних зон» для нових галузей промисловості та підвищення рівня соціального захисту населення.
Влада над економікою також концентрується в руках держави й вузького кола радників Путіна, які займають пости в радах директорів провідних газових і нафтових компаній Росії. Ще один вияв його прагнення до централізації всієї країни — упор на необхідність укладати між урядами різних країн довгострокові контракти, щоб не давати «посередникам і спекулянтам» можливості напружувати ціни на енергоносії.
Коли дивишся на Путіна з близької відстані, він вражає своєю впевненістю й умінням контролювати ситуацію. Але чи зможе його централізована система виявити належний рівень гнучкості, коли Росії доведеться віч-на-віч зіткнутися з «хворобою», що рано чи пізно вражає всі країни, які живуть за рахунок експорту енергоресурсів, — а саме нездатністю розвивати фінансову інфраструктуру, трудомісткі галузі промисловості, а також навички, необхідні для управління ними?
— Це справжня російська хвороба, й вона ще гірша (очевидно, малося на увазі «гірша, ніж голландська». — Прим. перекл. ). Ми пускаємо на експорт наші ресурси, наш капітал і наших найкращих людей, — вважає відомий економіст Леонід Григор’єв.
Я б навіть сказав, що він недомовляє. Населення Росії скорочується не лише за рахунок еміграції, а й через приголомшливий рівень смертності (він тут удвічі вищий, ніж у Сполучених Штатах) і різке зниження рівня народжуваності. За останнє десятиріччя чисельність населення зменшилася зі 150 мільйонів до 142 мільйонів людей, причому вся країна визнає, що система охорони здоров’я перебуває в жахливому стані.
Країною, для якої неочікувано настали добрі часи, Путін керує вельми успішно. Але чи зможе він або його наступник, якого він сподівається привести до влади, добитися такої ж підтримки в суспільстві, яке доведеться вести через низку криз, які, можливо, чекають Росію в майбутньому, — ще велике питання. Адже основа легітимності такого лідера має бути по- справжньому демократичною.
Варто було Америці, яка в 90-ті роки начебто рішуче була налаштована при президентові Біллі Клінтоні принести демократію в Росію, зупинитися на мить, як до влади прийшов Путін, і вона була тут же відкинута назад. Але сьогодні, озираючись назад, розумієш, що саме тоді була сформована нова точка відліку, і саме тоді був створений перший плацдарм, з якого можна буде рухатися вперед у майбутньому. Можливо, хоч це трохи втішить Клінтона — як, проте, й президента Буша, якому за просування демократії на Близький Схід з усіх сторін дістаються самі лише докори.
