Після перемоги «помаранчевих» чимало громадян України, які завжди бачили майбутнє нашої країни у зміцненні відносин із Росією та розвитку інтеграційних процесів на пострадянському просторі, перебувають у стані певної зневіри. Тривають розмови в тому руслі, що тепер на нас чекає доля Філіппін і Панами, колись окупованих морською піхотою США. Завдяки присутності морпехів ми зможемо виправити демографічну ситуацію й навіть навчимося тримати ноги у брудних черевиках на білосніжній скатертині, але з надією на добросусідські відносини з Росією доведеться розпрощатися назавжди. Тим більше, що навряд чи встоїть після всього того, що сталося, сама Росія. Чи так це?
РОСІЯ — ЄВРОПЕЙСЬКА КРАЇНА
Останні події в Україні, які поставили під сумнів реалізацію проекту ЄЕП і відновлення колишньої сили та впливу Росії у світі, підштовхнули російських політиків і фахівців до обговорення можливих варіантів геополітичного вибору й подальшого розвитку в нових умовах.
Один із обговорюваних проектів зводиться до перетворення країни на частину Європи — і політично, і економічно. Однак постає питання: чи існують достатні умови для подібної еволюції? У післявоєнні роки радянська політична теорія представляла світовий баланс сил у категоріях протистояння західного та східного блоків. До першого відносили США й Західну Європу, до другого — СРСР та його союзників. Пострадянська Росія також традиційно продовжувала вважати гідним для себе партнером лише Сполучені Штати. Тим часом Заходу притаманні свої внутрішні протиріччя. Якщо європейці вважають, що «центральним елементом концепції Європи після 1945 року стала й досі залишається відмова від принципу врівноважуючих сил і від гегемоністських амбіцій окремих держав», про що неодноразово говорив Йошка Фішер, то американці впевнені, що вони є єдиною державою, здатною вершити справедливість на світовій арені.
Отже, Росія могла б зробити ставку на Європу, тим більше, що з ЄС тісно пов’язана її економіка. Крім того, народне господарство більшості європейських країн тривалий час розвивалося як соціальна ринкова економіка, і цей шлях розвитку ближче російському менталітету, ніж характерна для США ідеологія нічим не обмеженого ринку. Важливо й те, що ще 1996 року ЄС випередив США за розмірами ВНП і, в міру розширення Євросоюзу, ця перевага зростає. В Європі Росія здатна відчути себе рівним партнером серед багатьох, а не великою державою, що втратила свій колишній статус.
Характерно, що Володимир Путін, відвідуючи час від часу свого німецького друга Герхарда Шредера, завжди нагадує про те, що Росія — європейська країна. Справді, в політичному й культурному плані Росія завжди була частиною Європи. У свою чергу, Європа без Росії, можливо, не зможе відбутися як могутній і впливовий чинник світової політики. Інакше кажучи, «європейський проект» виглядає цілком логічним. Однак на шляху його здійснення виникають серйозні перешкоди. Між економікою й соціальною практикою, законодавством і культурно-політичними традиціями Росії й основними інститутами, механізмами і параметрами сучасної Європи зберігається «дистанція величезного розміру».
Але головне навіть не в цьому. Подібний проект рішуче не влаштовує Сполучені Штати. Адже його реалізація здатна серйозно посилити Європу у військово-стратегічному плані та позбавити США ролі світового гегемона.
Розуміючи всі ці моменти, Європа продовжує болісно розмірковувати над тим, що їй робити далі: рухатися до свого становлення як самостійного центру сили (і в цьому випадку Росія дуже б знадобилася) або ж і надалі погоджуватися з американським світовим лідерством, а самій обмежитися вирішенням економічних завдань. Частково дати відповідь на ці запитання має візит до Європи Джорджа Буша. У будь-якому разі, розмови про входження Росії до Європи залишаються передчасними.
«САМОСТІЙНІСТЬ» ПО-РОСІЙСЬКИ
У Росії також обговорюють проект перетворення її на самостійний центр сили. Зрозуміло, що такий центр поступатиметься за своєю потужністю США та Європі. Однак він здатен мати значну військово-політичну вагу в світі. Здійснення такого проекту вітали б Китай, Індія, деякі провідні держави ісламського світу й Латинської Америки. Подібний розвиток подій міг би отримати непряму підтримку з боку втомлених від американської гегемонії європейців. З’явилися би хороші шанси для створення на міжнародній арені «ситуативної більшості», яке зупиняло б крайні вияви американського унілатералізму. Як такий центр сили Росія могла б бути партнером і Європи, і Америки, і Китаю. З’явилася би можливість для проведення багатовекторної зовнішньої політики, що відображає характер геостратегічного положення і національних інтересів країни.
Звісно, втрата України, роз’єднаність політичної еліти й відсутність ефективної економічної стратегії відродження країни вкрай ускладнюють реалізацію такого проекту. Поряд із цим слід зауважити, що Росія продовжує залишатися потенційно могутньою державою. Вона має величезну територію, унікальне географічне розташування, другий у світі ядерний потенціал, великі доробки на передових рубежах науково-технічного прогресу, чималі енергоресурси, традиційно високий авторитет в ісламському світі й на Сході взагалі. В особі Білорусі й Казахстану Росія має надійних союзників. Отже, не всі шанси втрачено.
РОСІЯ, КИТАЙ, ІНДІЯ. ХТО ЩЕ?
Ще один проект пов’язаний зі старою ідеєю Євгена Примакова про побудову геополітичного трикутника у складі Росії, Китаю та Індії, а також залученні до нього країн із інших регіонів світу, які потерпають від засилля Сполучених Штатів. Тут насамперед йдеться про Бразилію, яка виступила разом із Венесуелою та Кубою ініціатором латиноамериканської інтеграції на противагу домінуванню США.
Противники цього сценарію стверджують, що Росія при його реалізації неминуче зіткнеться з небажанням Китаю відіграти підлеглу роль, болісною реакцією західного світу й можливим переходом деяких членів цього альянсу на бік сильніших в економічному і військовому плані держав. Крім того, навіть якщо такий альянс було б створено, Росія опинилася б у союзі з державами, котрі (як, наприклад, Китай) розвиваються за рахунок масштабних інвестицій ззовні й наявності значного попиту на їхню індустріальну продукцію на загальносвітових ринках. Тому стратегічний союз із подібними країнами не зможе стати позитивним імпульсом для російської економіки, а лише поверне країну на екстенсивний шлях розвитку, такий звичний їй.
Слід сказати, що наведені аргументи (а вони належать лібералам- західникам) мають багато в чому надуманий характер. Скажімо, Шанхайська організація співробітництва (ШОС), провідними членами якої є Росія й Китай, вже існує як міжнародна організація, але суперечок про лідерство в ній не виникає. Відомо, що інтерес до участі в ШОС виявляє Індія. Що ж до технологічного рівня виробництва, то на цьому етапі тільки великі військові замовлення Китаю та Індії стимулюють інновації у військово- промисловому комплексі Росії.
Росії й Китаю комфортно один із одним, але, звісно ж, завжди існуватимуть вакантні місця для інших. З цим альянсом уже фліртують Індія та Бразилія. А чом би й ні? Двійка, четвірка: їх може бути скільки завгодно, аби створити новий баланс на арені глобальних ігор.
Ну, а тікають поки що не союзники від Росії, а швидше навпаки — Москва від них. У роки правління Бориса Єльцина Росія значною мірою згорнула масштаби колишніх зв’язків із Кубою, В’єтнамом, Лівією, КНДР тощо. Тільки останнім часом відносини з цими та іншими в минулому дружніми країнами починають відновлюватися.
Україна в системі міжнародних відносин поки що не може займати центрального місця. Не в останню чергу з вини самої Росії. Однак жити треба не тільки сьогоденням. Будуть ще не одні вибори, і не лише президентські. Тому рано посипати голову попелом. «Кінець історії» для України ще не настав. Для Росії — тим більше.
