Росію та Китай мало турбують демократія і права людини. Їхня зовнішня політика в стилі «без зайвих запитань» приваблива для низки найогидніших деспотів планети.
Помилково вважати, що автократія не приваблива в очах сусідів на міжнародній арені. Завдяки значному економічному зростанню, що спостерігається протягом десятків років, китайці сьогодні можуть стверджувати, що їхня модель економічного розвитку, яка поєднує дедалі більш відкриту економіку із закритим політичним устроєм, може бути вдалим варіантом розвитку для багатьох країн. Вона напевно є зразком успішної автократії, рецептом досягнення багатства і стабільності без поступок політичній лібералізації. Російська модель «суверенної демократії» користується популярністю серед автократів Центральної Азії. Деякі європейці занепокоєні, що Росія «перетворюється на ідеологічну альтернативу ЄС, яка пропонує інший підхід до суверенітету, могутності й всесвітнього порядку».
У 1980—1990-ті роки авторитарна модель здавалася рецептом поразки: диктатури як правого, так і лівого напряму зазнавали поразок від тиску лібералізму. Сьогодні, завдяки успіху Китаю і Росії, ця модель виглядає більш надійною.
Можливо, Росія і Китай більше не займаються активним експортом ідеології, але вони можуть запропонувати (і пропонують) автократам притулок на випадок ворожого ставлення демократичних країн. Коли в 1990-ті роки відносини Ірану з Європою різко зіпсувалися після того, як іранські священнослужителі видали фетву зі смертним вироком Салману Рушді, впливовий іранський лідер Акбар Хашемі Рафсанджані не пропустив нагоди наголосити, наскільки простіше підтримувати хороші відносини з країною типу Китаю.
Коли 2005 року диктатор Узбекистану зазнав критики з боку адміністрації Джорджа У. Буша за жорстокий розгін мітингу опозиції, він у відповідь вступив до Шанхайської організації співпраці і зблизився з Москвою.
Китай надає необмежену допомогу диктатурам в Африці і Азії, підриваючи зусилля «міжнародного співтовариства» щодо стимулювання реформ — які на практиці часто означають зміну існуючого ладу — в таких країнах, як Бірма і Зімбабве.
Скільки б американці та європейці не бурчали, автократія не має звички скидати інших автократів за наполяганням демократичного світу. Китайська сторона, яка не так давно застосувала силу для розгону студентських демонстрацій, навряд чи допоможе Заходу скинути бірманський уряд на кару за ті ж самі дії. Не висуватиме вона й умови надання гуманітарної допомоги африканським державам, вимагаючи здійснення політичних і адміністративних реформ, які сам Китай здійснювати не збирається. В умовах великого розколу між демократією і автократією автократи об’єднані спільними інтересами і загальними поглядами на глобальний порядок.
Власне, має місце загальносвітове змагання. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров сказав, що вперше за багато років на ринку ідей склалися умови для реальної конкуренції між різними системами цінностей і моделями розвитку. З російського погляду, той факт, що Захід, як висловлюються самі росіяни, втрачає свою монополію на процес глобалізації, — це хороша новина.
Такі заяви — сюрприз для демократичного світу, який вважав, що такі змагання закінчилися разом із падінням Берлінської стіни. Демократії планети не розглядають свої власні спроби підтримати демократію і принципи доби Просвітництва за кордоном як аспект геополітичного змагання, оскільки замість «конкуруючих істин» бачать лише «загальнолюдські цінності». У результаті вони не завжди усвідомлюють, що користуються своїм багатством і потугою, щоб примушувати інших до переходу на їхні цінності та принципи. У своїх власних міжнародних організаціях і альянсах вони вимагають суворого дотримання принципів ліберальної демократії. Перш ніж розкрити свої двері перед новими членами і надати колосальні переваги в плані багатства і безпеки, які випливають із членства, вони вимагають, щоб держави, які бажають вступити до ЄС або НАТО, перейшли до відкритої моделі економіки і політичного ладу. Коли в кінці 2007 року президент Грузії оголосив надзвичайний стан, він тим самим завдав шкоди справі вступу Грузії до НАТО і ЄС у недалекому майбутньому. У результаті Грузія тепер займає хитке положення в такому собі проміжному просторі між російською автократією і європейським лібералізмом. У підсумку, якщо демократії повернуться до Грузії спиною, їй мимоволі, у відсутність іншого вибору, доведеться піти на поступки Москві.
Це змагання не можна цілком порівнювати з холодною війною в зменшеному масштабі. Це швидше ситуація XIX ст. в зменшеному масштабі. У XIX ст. абсолютистські правителі Росії і Австрії підтримували своїх колег-автократів у постреволюційній Франції і застосовували силу для придушення ліберальних повстань у Німеччині, Польщі, Італії та Іспанії. Велика Британія Пальмерстона користувалася своєю могутністю для допомоги лібералам на континенті; США вітали ліберальні революції в Угорщині та Німеччині і висловлювали своє обурення тим, що російські війська придушили ліберальні сили в Польщі. Сьогодні Україна вже була полем битви між силами, що підтримуються Заходом, і силами, що підтримуються Росією, і легко може знову стати таким полем битви в майбутньому. Та ж доля може спіткати і Грузію.
Можливо, до війни не дійде, але загальносвітова конкуренція між ліберальними і автократичними урядами стане однією з головних рис світу в XXI ст. Великі держави дедалі частіше стають на той чи інший бік і самоототожнюються з тим або іншим табором. Індія, яка в період холодної війни займала гордо нейтральні або навіть прорадянські позиції, почала вважати себе частиною демократичного Заходу. Японія останніми роками також усіма силами намагається позиціонувати себе як демократичну велику державу.
У міжнародних справах не існує ідеальної симетрії. Дві існуючі паралельно реалії нинішньої доби — суперництво великих держав і двобій демократії з автократією — не завжди спричинятимуть однакову розстановку сил. Демократична Індія, змагаючись у геополітичному плані з авторитарним Китаєм, підтримує бірманську диктатуру, щоб позбавити Пекін стратегічної переваги. Індійські дипломати обожнюють нацьковувати одна на одну інші великі держави, зближуючись то з Росією, то з Китаєм.
Демократичні Греція та Кіпр перебувають в тісних відносинах з Росією частково з культурної солідарності зі своїми православними родичами, але в основному на базі економічних інтересів. Сполучені Штати вже довгий час вступають у союзи з арабськими диктатурами, керуючись стратегічними й економічними міркуваннями, а також з низкою військових, правлячих в Пакистані. Як і під час холодної війни стратегічні й економічні міркування, а також близькість культур, часом йдуть врозріз з ідеологією.
Але в сучасному світі геополітичні альянси держави надійніше за все можна передбачити на основі форми управління, а не «типу цивілізації» або географічного положення. Сьогодні демократії Азії об’єднуються з демократіями Європи проти автократії Азії. На погляд китайських спостерігачів, існує «V-подібний пояс» проамериканських демократичних держав, що «тягнеться від Північно-Східної до Центральної Азії». Коли ВМС Індії, США, Японії, Австралії та Сінгапуру торік проводили навчання в Бенгальській затоці, китайські та інші спостерігачі назвали цю групу держав «віссю демократії». Прем’єр-міністр Японії говорив про «азіатську дугу свободи і процвітання», що тягнеться від Японії та Індонезії до Індії.
Російські офіційні особи запевняють, що «стривожені» тим, що НАТО і ОБСЄ «відтворюють політику блоків», схожу на курс часів холодної війни. Але самі росіяни називають Шанхайську організацію співпраці (ШОС) «антинатівським» альянсом і «Варшавським договором-2». На торішньому саміті ШОС зібралися п’ять автократій — Китай, Росія, Узбекистан, Казахстан і Таджикистан — а також Іран.
Розкол між США та їхніма європейськими союзниками, що яскраво намітився після вторгнення до Іраку, відходить на задній план перед цим більш фундаментальним геополітичним розмежуванням і особливо зростанням тертя між демократичним трансатлантичним альянсом і авторитарною Росією. Позиція Європи щодо Росії стає більш жорсткою. Але така ж позиція Європи щодо Китаю: за даними соцопитувань, у Великій Британії, Німеччині, Франції та Іспанії імідж Китаю в останні роки дуже зіпсувався. 2007 року тільки 34% німців позитивно ставилися до Пекіна, що, можливо, пояснює, чому канцлер Ангела Меркель дозволила собі торік викликати роздратування Китаю, зустрівшись з Далай-ламою.
Це не означає, що американці та європейці прийдуть до єдиного погляду на те, як слід спілкуватися з Москвою або Пекіном. Китай не дає приводів Європі для повсякденних стратегічних тривог, а отже, європейці більш схильні спокійно дивитися на посилення Китаю, ніж американці, індійці чи японці. Щодо Росії європейці, можливо, вважатимуть за краще провести Ostpolitik в дусі задобрювання, як і в період холодної війни, чим більш войовничий курс в американському стилі. Проте в Європі спостерігаються тенденції до посилення демократичної солідарності.
Питання в тому, чи довго Близький Схід залишиться винятком з цієї закономірності? Можливо, що згодом автократії Єгипту і Саудівської Аравії вважатимуть для себе корисним зближення з такими ж автократами з Москви і Пекіна. Можливо також, що демократизовані Ліван, Ірак і Марокко утворять новий блок проамериканських демократій в регіоні поряд із більш поміркованими, схильними до демократизації автократіями Кувейту, Йорданії і Бахрейну.
Глобальний розкол між клубом автократів і віссю демократії має глибокі наслідки для архітектури міжнародних відносин. Чи можна досі вживати термін «міжнародне співтовариство»? Це слово передбачає одностайність щодо міжнародних норм поведінки, міжнародної етики і навіть міжнародного сумління. Сьогодні у найбільших держав світу немає такого порозуміння. У тому, що стосується важливих стратегічних питань — наприклад, необхідність втручань, накладення санкцій або спроби ізолювати деякі держави дипломатичними методами — більше не існує міжнародного співтовариства, яке можна було б мобілізувати чи очолювати.
