Якщо вважати, що йшлося про запуск нової доктрини, то це було схоже, швидше, на зловісне шипіння, ніж на великий вибух. 28 липня на брифінгу в Брюсселі Дмитро Рогозін, постійний представник Росії при НАТО, відповідав на більшу частину питань про кремлівські плани європейської безпеки або «не знаю», або «почекайте — самі побачите». Але загальні риси проглядаються — й не дуже заспокоюють.
Ідея, яку вперше висунув президент Дмитро Медведєв, полягає в тому, щоб провести в Москві велику міжнародну конференцію — можливо, з участю Індії та Китаю — і домовитися на ній про укладення договору, що має обов’язкову силу. За умовами договору буде встановлена організація, що займатиметься безпекою в Європі, й насамперед такими нагальними питаннями, як міграція й тероризм. Область діяльності організації простягатиметься від «Владивостока до Ванкувера».
Але в Європі вже є організація з подібними повноваженнями — Організація з безпеки й співпраці в Європі (ОБСЄ). Створена в щасливі дні, коли співпраця між Сходом і Заходом процвітала, ОБСЄ являє собою форум для обговорення, а також інструмент якихось добрих справ. До організації входять Америка й Канада, а також усі країни «Європи» (зокрема, й п’ять колишніх республік СРСР, які зазвичай вважаються центральноазіатськими). Сфера діяльності ОБСЄ простягається від пропаганди свободи преси до контролю над озброєннями.
Росія останнім часом дедалі більше критикує ОБСЄ, особливо її підрозділ, що займається наглядом за виборами. Річ у тім, що Росія, якщо говорити прямо, вважає, що після закінчення старої холодної війни з нею обійшлися несправедливо. ОБСЄ пропагує «західні» ідеї втручання з таких питань, як права людини й відкриті вибори. Договір про звичайні збройні сили в Європі, підписаний 1990 року, дозволяє Америці робити в Європі надто багато, а Росії — надто мало. НАТО та ЄС чинять безчинства, наприклад, вони бомбили Сербію й визнали Косово, і міжнародне право їх не обмежує.
Перша, негласна, мета нового плану Росії, що зважає на реалії XXI століття, за висловлюванням Медведєва, полягає, мабуть, у тому, щоб послабити, потіснити або остаточно замінити ОБСЄ новою організацією. Росія вже піддала чималому політичному й бюджетному тиску підрозділ ОБСЄ, що займається моніторингом виборів, і не надала його спостерігачам віз для приїзду на нещодавні вибори до Росії — як парламентські, так і президентські. За вдалим збігом обставин, Казахстан — союзник Росії — 2010 року головуватиме в ОБСЄ (і, як дехто вважає, посадить організацію на рифи).
Ще одна складова кремлівського плану — змусити інший світ приймати всерйоз такі організації на чолі з Росією, як Організація договору про колективну безпеку, Євразійське економічне співтовариство, Союзна держава Росії й Білорусі та Співдружність Незалежних Держав. Ці організації настільки незначні й забюрократизовані, що навіть ОБСЄ, ця «кульгава качка», на їхньому тлі виглядає солідно. Захід цурається офіційних контактів з цими організаціями, бачачи в них всього лише провідників претензій Росії на значущість у пострадянський період. За російським планом, вони отримають той самий статус, що й ЄС і НАТО.
Третій елемент — це, можливо, прагнення сприяти «фінляндизації» Європи шляхом обмеження впливу Америки (але, ймовірно, не повного усунення: Росії подобається певна присутність американців у Європі на той випадок, якщо німці почнуть задирати носа).
Тепер країни Заходу, як ніколи роз’єднані й зайняті іншими питаннями, — притому що Росія недавно розбагатіла й здобула впевненість у собі — мають вирішити, що їм робити. Якщо вони проігнорують план Росії, з їхнього боку це виглядатиме грубістю й лицемірством: після багатьох років сварливих нарікань Росія хоча б висунула конструктивну ідею.
Передусім слід відповісти, що безпека — це не лише укладання юридичних договорів між потужними країнами й блоками, а й певні цінності. Ця революційна думка 1973 року в Гельсінкі дала початок організації, яка була передвісником ОБСЄ: тоді радянський блок на взамін визнання своїх кордонів погодився, що права людини поширюються й на територію в цих кордонах. Тепер Росію дратує ідея загальноєвропейської прихильності свободі політичної діяльності, верховенству закону й правам невеликих держав на самостійний вибір майбутнього для себе, й це бентежить. Але це свідчить, швидше, про неправильну позицію Росії, ніж про якісь інші проблеми.
