Інколи країни приходять до хорошої політики лише після вичерпання всіх наявних альтернатив. Так сталося й цього місяця із запізнілим вибором Австралії після багатьох років політичних суперечок про новий «тверезий, але не бездушний» підхід до вирішення проблеми осіб, які прибувають морем і шукають притулку.
Суть проблеми — й те, що зробило її міжнародним питанням, а не просто внутрішньою австралійською проблемою, — полягає в тому, що потенційні біженці (в основному з Афганістану, Пакистану, Іраку, Ірану та Шрі-Ланки) помирають у величезних кількостях. Лише за останні три роки потонуло понад 600 чоловіків, жінок і дітей, — і це лише зафіксовані випадки — при спробі здійснити довгу та небезпечну подорож до австралійських берегів часто в старих човнах контрабандистів із Південно-Східної Азії.
Загальне число осіб, що прибувають морем, — понад 7тис. на рік — невелике в порівнянні з іншими цільовими напрямками; річний показник для таких біженців до Європи з Північної Африки наближається до 60 тисяч. І заяви про надання притулку з боку тих, хто добирається до Австралії в будь-який спосіб, складають лише малу частину від загального числа таких заяв, із якими щороку стикається Європа, Сполучені Штати й Канада.
Але моральні, юридичні та дипломатичні питання, які виникають у процесі боротьби з нелегальною міграцією в Австралії, є настільки ж складними, а внутрішня політика настільки ж токсична, як і в інших країнах. Тому те, як уряд Австралії вирішує ці проблеми, в даний час під контролем.
На міжнародному рівні Австралія мала заслужену репутацію добропристойного ставлення до питань біженців. Вона прийняла 135 тис. в’єтнамських біженців 1970 року — значно більша кількість із розрахунку на душу населення, ніж будь-яка інша країна, зокрема США, — і з тих пір зберігала свій статус однієї з кращих двох або трьох країн, що приймають переселенців.
Але величезного збитку було завдано 2001 року, коли уряд тодішнього прем’єр-міністра Джона Говарда відмовив зайти в австралійські води норвезькому вантажному судну «MV Tampa», на борту якого перебувало 438 врятованих афганців із аварійного риболовецького судна. Як колишньому міністрові закордонних справ, який перебував на той час в Європі, мені ніколи не було так соромно за мою країну.
На жаль, вважається, що кам’яні серця сприяють хорошій внутрішній політиці. «Повертання човнів», «тихоокеанське рішення» з відправки прибулих біженців на обробку в сусідні Науру і Папуа-Нову Гвінею (ПНГ), а також драконівські умови для тих, кому дозволили залишитися до визначення статусу, були й є популярною позицією консервативних партій Австралії.
Із другого боку, повернення у зворотний бік цієї політики Лейбористською партією після 2007 року, з кращих гуманітарних міркувань, було сприйняте як пропозиція безглуздого заохочення «для тих, хто проходить без черги». Ця слабкість є головним поясненням того, чому колишній прем’єр-міністр Кевін Радд (яким захоплювалися лідери G20 й інші світові керманичі) був повалений своїми колегами з Лейбористській партії та чому його спадкоємиця Джулія Гіллард (урядом якої захоплюються за економічне управління), як і раніше, глибоко непопулярна.
Через нещодавній наплив човнярів знову виникли побоювання, що буде багато утоплеників, а також, що національна політика стане ще кривавішим спортом, ніж зазвичай. Тому уряд Австралії нарешті знайшов перемикач: доповідь групи експертів, у тому числі колишнього міністра оборони, голови МЗС й адвоката біженців. Група запропонувала новий, повністю інтегрований пакет заходів, направлений на скорочення чинників «відштовхування» і «тяжіння», що керують потоками біженців. Також її доповідь, нарешті, допомогла урядові й опозиції порозумітися.
Стимул-реакції, спрямовані на те, щоб змусити краще працювати регулярні шляхи міграції, включатимуть негайне збільшення Австралією щорічного гуманітарного прийому, а також його подвоєння впродовж п’яти років (до 27 тис.), а також подвоєння фінансової підтримки регіонального імміграційного потенціалу. В той же час мігранти, що шукають притулку, спеціально стримуватимуться від здійснення небезпечних морських подорожей, не отримуючи від цього жодної вигоди: їх, принаймні в очікуванні перетрактацій з удосконалення регіональних угод Південно-Східної Азії, направлятимуть до Науру або ПНГ, щоб чекати там своєї черги.
Ефективна регіональна співпраця — з метою забезпечення швидкої й організованої обробки, врегулювання або повернення — матиме вирішальне значення для довгострокового успіху пакета цих заходів. Це означає розвиток бази співпраці балійського процесу, яку було погоджено 2011 року міністрами, котрі представляють усі відповідні джерела, країни транзиту і призначення в регіоні та за його межами, зокрема — що особливо важливо — Індонезії та Малайзії (головних транзитних країн на шляху до Австралії).
Приєднавшись чи ні до Конвенції ООН зі статусу біженців, ці держави погодилися працювати одна з одною і з Верховним комісаром ООН у справах біженців із усіх ключових питань. Вони прагнутимуть зупинити незаконне провезення людей; давати особам, що шукають притулку, доступ до послідовних процесів оцінки та механізмів (які можуть включати регіональні центри обробки); знаходити довгострокові рішення щодо поселення тих, хто отримав статус біженців; а також забезпечувати належним чином повернення на батьківщину осіб, визнаних такими, що не потребують захисту.
Але професійні скептики в Австралії сумніваються, що які-небудь інші країни в Південно-Східній Азії, включаючи Індонезію та Малайзію, докладатимуть зусиль, щоб допомогти вирішити проблеми біженців у Австралії, навіть за умови, що уряд Австралії оплачуватиме велику частину витрат. Але міністри країн-учасниць балійського процесу вже погодилися, що це — проблема кожного, а не лише Австралії.
Скептики також нехтують тим фактом, що жоден уряд не захоче зіпсувати свою міжнародну репутацію, — як повелась Австралія у випадку з «Tampa», — залишившись байдужою до страхітливих утрат у відкритому морі. І вони повністю ігнорують інстинкт загальної людяності, який справді переважає, коли політикам дають, як зараз, практичну, доступну та морально цілісну стратегію, щоб уникнути подальших страшних людських трагедій.
Проект Синдикат для «Дня»
Гарет ЕВАНС — колишній міністр закордонних справ Австралії (1988 — 1996) і почесний президент Міжнародної кризової групи (2000—2009). У даний час — ректор Австралійського національного університету.
