Відомий письменник Михайло Шишкін, лауреат безлічі премій, серед яких «Російський букер», «Велика книга» і «Національний бестселер», «Венерин волос» і «Письмовник», відмовився ввійти до складу російської делегації на міжнародному книжковому ярмарку. Про це він написав у відкритому листі Федеральному агентству у справах друку і масових комунікацій. Письменник вважає неможливим бути у складі офіційної делегації, оскільки «Політичний розвиток Росії і особливо події останнього року створили ситуацію в країні, абсолютно неприйнятну і принизливу для її народу і для її великої культури. Те, що відбувається в моїй країні, викликає у мене як у російської людини і громадянина Росії відчуття сорому. Я не можу і не хочу брати участь в офіційній російській делегації, представляючи таку Росію».
Зрозуміла офіційна реакція, коли борзописці від влади приписують письменникові залежність від піар-служби англійського видавця і т. ін. Все це було, починаючи від Герцена і до Пастернака. Але до цькування долучилися й ті, кого в Росії і в Україні вважають демократами і лібералами. Як же, кинув грудки грязюки з швейцарського далека. Критикуй, але тут, у Москві. У черговий раз ми бачимо трагедію російської так званої «прогресивної інтелігенції». Нам тут у відомих межах можна, але з-за кордону, навіть російському письменникові, не можна. Не розуміють такі демократи, що тим самим підкріплюють режим і ллють воду на його млин. Але в Росії був Герцен і ті, хто в лавах польських повстанців боровся «За нашу і вашу свободу». І тоді залишається надія на майбутню демократичну не на словах, а на ділі, Росію. Пропонуємо нашим читачам матеріал Іллі Мільштейна.
Кримінальний корупційний режим. Влада — злодійська піраміда. Вибори — фарс, суди служать начальству, держТБ перетворене на повію, самозванці пачками ухвалюють божевільні закони.
Ясна річ: письменник Михайло Шишкін накатав усі ці образливі слова не просто так, а бажаючи зробити послугу своїм зарубіжним видавцям.
З відчуття патологічної ненависті до Росії.
З тієї причини, що відірвався від Батьківщини, від витоків, від коріння.
Для того, щоб отримати Нобелівську премію з літератури.
Ну й, нарешті, найголовніше, про що здогадався багато хто, але краще за всіх, хоч і з деяким французьким акцентом, сформулював колега з письменницького цеху Лимонов: «...Ти не маєш права з безпеки своєї Швейцарії щось варнякати».
А деякі з них, найбільш просунуті і незгодні, услід за поетом Пушкіним сказали Шишкіну щось начебто таке: «Я, звичайно, зневажаю вітчизну мою з голови до ніг — але мені прикро, якщо іноземець поділяє зі мною це почуття». Прикро, що й казати: адже він навіть не іноземець, а гірше за іноземця: російський прозаїк, який живе за кордоном. На зразок літературних власовців Буніна, Солженіцина і Бродського, які, як відомо, отримували свої нобелівки за русофобію і антирадянщину.
Ось і Шишкіну кортить!
Всі вони, звичайно, по-своєму мають рацію. І якщо за ходом обговорення у стороннього спостерігача і виникають якісь питання, то найдоброзичливішого штибу. Безневинні, власне, питання, але відповіді на них все ж таки хочеться отримати.
Про цього ж Шишкіна відомо було, що він живе за бугром: навіщо ж його (причому не вперше) включали до складу російської делегації на міжнародному книжковому ярмарку? Навіщо нагороджували всілякими вітчизняними преміями? Навіщо видавали на Батьківщині, коли славні дореволюційні і радянські традиції наказували зрадникові забуття? Хто недогледів? Чи не той самий товариш Григор’єв із «Роспечати», який нині нарікає на те, що «Михайло спокусився під тиском піар-служби англійського видавця?» Так відомо ж, що за кожним російським письменником на Заході приглядає англійський видавець і, як щось там, під загрозою голодної смерті вимагає виступити з антиросійською заявою. Це вам урок на майбутнє, товаришу!
І ось ще про що хочеться дізнатися. Який у нас все ж таки режим — корупційний чи інший якийсь? А влада — злодійська чи не злодійська? Вибори чесні чи фарсові? Суди кому служать: начальству чи громадянам? Трудівники держпропаганди схожі на повій чи тут доречне якесь інше слово? Ну і про самозванців: вони дійсно пачками приймають божевільні закони чи ж емігрантський автор злісно обмовив народних обранців?
Все ж таки в такій важливій справі, як колективне цькування, потрібно навести лад, чи не так? Державних службовців закликати до пильності. Патріотам вказати на необхідність ідеологічної підготовки в боротьбі з іноземним ворогом. Що ж до опозиціонерів, які мало не всі гуртом, — від поета Бикова до історика Сванідзе — докоряють Шишкіну в тому, що негоже обгавкувати Росію із закордонного далека і, так би мовити, поверх бар’єрів, то їм слід якось визначитися.
Річ у тім, що фраза типу «ти спершу постраждай з нами, а вже потім май нахабство заявляти, що двічі по два — чотири» — це не цілком переконливий аргумент в суперечці. Гірше за те, в цих вигуках з місць є якесь невловиме плазування перед владою, певна «лимоновщина» в гіршому сенсі, і недаремно кампанію зі знищення Шишкіна очолив сам автор «Прекрасної епохи». Мовляв, ми, звичайно, за демократію і права людини, але поб’ємо ногами всякого, хто наважиться критикувати путінський режим із того берега. Мовляв, якщо вже чкурнув на захід, то сиди тихо і не варнякай. Можеш навіть отримувати російські премії і репрезентувати Росію в Нью-Йорку, а називати повій повіями — це наша, грубо кажучи, прерогатива. Це наші держдурні, і оцінювати якість їхніх послуг дозволено лише нам. За місцем прописки.
Тим часом однією з причин тимчасової поразки опозиції є її майже тотальна ізоляція від решти світу. У цьому немає її прямої провини — так уже склалося, що нафта і газ для Європи важливіші, ніж проблеми демократії в РФ, та й американці більш охоче розмовляють з Путіним про Сирію, Афганістан і Північну Корею, ніж про справу Магнітського. Тому демарш письменника Шишкіна слід оцінювати як подію надзвичайно важливу не лише для нього самого, але й для всіх незгодних у Росії. А прозвучала вона на Заході доволі голосно, і коли б не дивовижна спроможність нашої громадськості поєднувати лібералізм із лютим патріотизмом, то користі було б ще більше. І коли б не заздрість окремих письменників до свого, як вони вважають, більш удачливого побратима, то ефект від його виступу був би ще сильніший.
Виходить, даремно він написав свій відкритий лист. Даремно відмовився від участі в книжковому ярмарку. Даремно засоромився за країну, яка бажає хворіти в глухій самоті і на допомогу ні від кого не чекає.
