Американська адміністрація формує свою зовнішню політику. За загальною думкою президент Барак Обама не дуже досвідчений у цих питаннях і донедавна взагалі вважав за краще не висловлюватися щодо міжнародних відносин. За традицією, процес складання американської зовнішньої політики включає в себе аналітичні розробки провідних центрів та пропозиції відомих експертів у цій галузі.
Те, що наближаються великі зміни у відносинах США та зовнішнього світу говорить доповідь Збігнева Бжезинського, прочитана ним на початку січня в Пекіні на урочистостях з нагоди 30-річчя встановлення дипломатичних відносин між Америкою та Китаєм. На основі цієї доповіді патріарх боротьби за гегемонію своєї країни в світі опублікував статтю в The Financial Times під вельми красномовним заголовком: «Двійка», яка здатна змінити світ». Нагадавши читачам, що в 1978 р. саме він за дорученням президента Джиммі Картера здійснив таємний візит у Китай і тим самим поклав початок нормалізації відносин між двома країнами, Бжезинський висуває ідею особливих відносин між Пекіном та Вашингтоном: «...нам необхідно утворити неформальну «двійку». Відносини між Китаєм та США мають носити характер всеосяжного партнерства». Ветеран американської зовнішньої політики в принципі не сказав щось нове. У своїй відомій книзі «Велика шахівниця» подібне вже ним пропонувалося. На відміну від багатьох аналітиків і дипломатів Збігнев Бжезинський вміє дивитися далеко наперед. Тоді в 1990-і р.р. його точка зору здавалася екстравагантною. Перспектива одноосібного панування в світі після перемоги в холодній війні затьмарювала голови. Виникло відчуття повернення до часів Pax Americana в 1940—1950 рр. Здавалося, що так буде якщо не вічно, то досить довго.
Але дійсність виявилася вельми прозаїчною. В Іраку та Афганістані зав’язли надовго. І якщо з берегів Тигра та Євфрату все ж таки мають намір іти, то в Кабулі та Кандагарі коаліція від перемоги далека як ніколи. А ще проблеми з Іраном. Додамо до цього економічну кризу, що розростається, і все це вже непосильним тягарем лягає на американську зовнішню політику. В такому становищі давня пропозиція Бжезинського про вісь Пекін—Вашингтон, що здавалася грою уяви, вже такою не видається.
Підтвердженням цьому є той факт, що приблизно через тиждень інший патріарх американської дипломатії і в певному значенні суперник Бжезинського Генрі Кіссинджер в іншій англійській газеті The Independent також висловив багато в чому аналогічні думки. «Роль Китаю в новому світовому порядку ключова. Наші відносини, що починалися головним чином як стратегічний проект, спрямований на стримування спільного противника, впродовж десятиріч перетворилися на центральну конструкцію системи міжнародних відносин... У нового покоління наших лідерів є унікальна можливість перетворити їх на проект нашої загальної долі, як це відбулося в післявоєнний період із трансатлантичними відносинами, з урахуванням того, що нинішні виклики є більше політичними і економічними, ніж військовими».
Коли думки Збігнева Бжезинського та Генрі Кіссінджера в головному співпадають, і це набуває світової публічності, то докорінної зміни американської зовнішньої політики потрібно чекати найближчим часом. Звичайно, від пропозицій Бжезинського та Кіссінджера до дипломатичних дій є деяка дистанція. У Вашингтоні знайдеться досить багато противників «великої двійки». Однак кондомініум із Китаєм дозволить США зосередитися на європейському та латиноамериканському напрямах. І в цих умовах зросте їхня участь у справах східної частини Старого Світу. Ставлення до України стане більш сприятливим, але за умови стабілізації політичного становища. Якщо наші політики ще цього не розуміють, є досить багато засобів, щоб довести це до їхнього відома. Їхня bellum omnium contra omnes нашим сусідам ближнім і далеким неабияк набридла. І нам також?
Сьогодні, коли нова американська адміністрація готується розпочати виконання своїх обов’язків в обстановці вкрай серйозної фінансової й міжнародної кризи, надто нелогічними здаються твердження про те, що неврегульований характер міжнародних відносин сам собою створює унікальну можливість для творчої дипломатії.
У такій можливості є уявна суперечність. З одного боку, фінансова криза завдала потужного удару по репутації Сполучених Штатів. Якщо американські оцінки в сфері політики часто виявлялися суперечливими, то рекомендацій США в сфері світового фінансового порядку ніхто, взагалі, не оспорює. Але зараз в усьому світі відчувається розчарування з приводу того, як США цим порядком управляють.
У той же час, масштаби лиха вже не дозволяють іншому світові ховатися за спиною американського панування й американських провалів.
Кожній країні доведеться замислитися про те, який вона зробила внесок у кризу. Кожний тепер прагнутиме усунути ті умови, що призвели до краху. У той же час, кожному доведеться подивитися правді в очі й визнати, що проблеми кризи можна подолати лише спільними зусиллями.
Навіть найбагатші країни зіткнуться зі скороченням наявних ресурсів. Кожній державі доведеться переглянути свої національні пріоритети. Якщо виникне система сумісних пріоритетів, то з’явиться новий світовий порядок. Але якщо різні пріоритети узгодити й вивірити не вдасться, то станеться катастрофа, й цей світоустрій розколеться на частини.
Крах нинішньої світової фінансової системи збігся в часі з численними політичними кризами в різних частинах планети. Ніколи раніше в різних куточках світу одночасно не відбувалося такої великої кількості змін, про які миттєво ставало відомо всім завдяки сучасним засобами комунікації. Альтернативою новому міжнародному порядку є хаос.
Фінансова та політична кризи насправді тісно взаємопов’язані, бо в період економічного процвітання виник розкол між економічною й політичною організацією нашого світу.
Світ економіки став «глобалізованим». Його інститути проникли всюди, й діє він, виходячи з того, що глобальний ринок є саморегульованим механізмом.
Фінансова криза показала, що це лише міраж. Вона продемонструвала відсутність глобальних інститутів, здатних пом’якшувати удари й змінювати тенденції. І неминуче виникає ситуація: коли, відчуваючи удари кризи, суспільство звертається до національних політичних інститутів, вони у своїй діяльності керуються здебільшого внутрішніми міркуваннями, а не інтересами світового порядку.
Кожна велика країна намагається вирішити проблеми головним чином самостійно, відкладаючи колективні дії на потім, коли натиск кризи послабшає. Так звані пакети екстреної допомоги з’являються поштучно, окремо в кожній країні. І взагалі, ті внутрішні кредити, що спричинили крах, завдяки їм просто підміняються, здавалося б, невичерпними державними кредитами. І поки вони не дають нічого, крім стримування паніки.
Міжнародний порядок у політичній та економічній сфері не виникне доти, доки не з’являться загальні правила, на які зможуть орієнтуватися й звіряти свій шлях різні країни.
У кінцевому результаті, гармонізації політичної й економічної системи можна досягти лише в два способи: створивши міжнародну політичну систему регулювання тих же масштабів, що й світовий економічний порядок; або скоротивши обхват економічних інститутів до таких розмірів, коли ними зможуть керувати наявні політичні структури, що може призвести до нового меркантилізму на регіональному рівні.
Нова глобальна угода за образом і подобою Бреттон-вудської — це переважний варіант. І роль Америки в такому підприємстві буде визначальною. Це парадокс, але американський вплив буде величезним, якщо зіставити його зі скромністю нашої поведінки. Нам слід відкоригувати ту добродійність і праведність, що була характерна для позицій і дій Америки в багатьох напрямах, особливо після розвалу Радянського Союзу.
Ця епохальна подія й період майже безперервного економічного зростання після неї змусили дуже багатьох прирівняти світовий порядок до прийняття американських схем і задумів, включаючи наші внутрішні переваги.
Унаслідок цього виник певний неусувний унілатералізм (на який постійно скаржаться європейські критики). Це свого роду наполегливий консиліум, що вимагає від країн доводити свою спроможність вступити до міжнародної системи — іншими словами, своя відповідність американським розпорядженням.
З часів інавгурації президента Джона Кеннеді півстоліття тому в Америці не було жодній нової адміністрації, на яку покладалися б такі величезні сподівання. Випадок безпрецедентний: усі головні актори на світовій сцені відкрито заявляють про своє прагнення перетворень, які нав’язала їм глобальна криза, причому ці перетворення вони хочуть здійснювати у взаємодії зі США.
Екстраординарний вплив обраного президента на уявлення людства — це важливий елемент у формуванні нового світового порядку. Однак він лише надає можливість, але не визначає курс.
Зрештою, головне завдання полягає в тому, щоб визначити й сформувати загальну заклопотаність більшості країн, а також усіх провідних держав щодо економічної кризи, віднісши туди колективний страх перед терористичним джихадом. Потім усе це належить перетворити на загальну стратегію дій, підкріплену усвідомленням того, що нові питання, такі як поширення зброї масового знищення, енергетика й зміни клімату, неможливо вирішувати в рамках окремої країни або регіону.
Найбільшої помилки нова адміністрація припуститься, якщо дозволить собі почивати на лаврах власної популярності, якою вона поки користується. Дух взаємодії й співпраці, що наразі виник, слід скеровувати в русло стратегії вищого порядку, здатної вийти за рамки суперечок і розбіжностей недалекого минулого.
Насправді обвинувачення на адресу американського унілатералізму мають під собою певний підмурівок. Вони також виправдовують ключові розбіжності Європи й Америки. Відмінності кореняться в тому, що Сполучені Штати, як і раніше, поводяться як національна держава, здатна вимагати від свого народу жертв в ім’я майбутнього. А Європі, що перебуває в підвішеному стані переходу від рамок національних держав до поки не створеного політичного механізму, набагато важче відмовитися від наявних переваг і вигоди.
Звідси така увага до «м’якої сили». Трансатлантичні розбіжності здебільшого мають сутнісну основу й лише частково стосуються порядку й процедур. Конфлікт усе одно виникне — й байдуже, наскільки інтенсивно ведуться консультації. Атлантичне партнерство набагато більшою мірою залежатиме від спільності політичного курсу, ніж від узгоджених процедур.
Однаковою мірою в створенні нового світового порядку важливу роль відіграє Китай. Відносини між сторонами, які починалися здебільшого як стратегічна схема стримування спільного противника, з роками перетворилися на один із наріжних каменів міжнародної системи.
Китай дозволив Америці хвалитися своїм марнотратним споживанням, скупивши американські борги. Америка допомогла модернізувати й реформувати китайську економіку, відкривши свої ринки для її товарів.
Обидві сторони переоцінили міцність цієї схеми. Але поки вона діяла, світ переживав епоху небаченого глобального розвитку. Така схема розвіяла страхи з приводу ролі й місця Китаю у світі, коли ця країна повною мірою виявила себе в ролі відповідального члена клубу наддержав. Виникла загальна думка про те, що ворожі відносини між цими стовпами міжнародної системи призведуть до руйнування досягнутого й не принесуть користі нікому. Таку переконаність необхідно зберігати й зміцнювати.
Обидві країни на протилежних берегах Тихого океану потребують двосторонньої співпраці для ліквідації наслідків світової фінансової кризи. Сьогодні, коли глобальний фінансовий крах зруйнував китайські експортні ринки, ця країна зосередила зусилля на розвитку своєї інфраструктури та внутрішнього споживання.
Набрати обертів буде нелегко. Темпи зростання китайської економіки можуть тимчасово впасти нижче показника 7,5 %. А фахівці з Китаю завжди казали, що це та крайня межа, нижче якої виникає загроза політичної нестабільності. Америка потребує співпраці з Китаєм, аби вирішити проблеми свого бюджетного дисбалансу й запобігти виникненню такої ситуації, коли вибухонебезпечний дефіцит викличе пожежу руйнівної інфляції.
Якого роду глобальний економічний порядок виникне в майбутньому, це значною мірою залежить від того, як Китай і Америка будуватимуть свої відносини в найближчі роки. Розчарувавшись у США, Пекін може почати придивлятися до виключно азійської регіональної структури, база для якої вже існує у вигляді формату АСЕАН плюс Три (Китай, Японія, Південна Корея. — Прим. перекл.).
У той же час, якщо в Америці посилиться протекціонізм або якщо вона почне ставитися до Китаю як до противника на тривалий час, то здійснене пророцтво може знищити всі шанси на створення світового порядку.
Таке повернення до меркантилізму з його державним втручанням в господарську діяльність і до дипломатії ХІХ ст. розколе світ на регіональні блоки, які суперничатимуть поміж собою. А це матиме небезпечні й тривалі наслідки.
Китайсько-американські відносини слід підняти на новий рівень. Сьогоднішню кризу можна подолати лише в разі усвідомлення спільності цілей. Такі питання, як поширення зброї масового знищення, енергетика й зміни клімату, вимагають зміцнення політичних зв’язків між Китаєм і Сполученими Штатами.
Нинішнє покоління лідерів має можливість трансформувати взаємовідносини держав по обидва боки Тихого океану в «проект спільної долі», як це було з трансатлантичними відносинами в повоєнний період. Різниця полягає в тому, що сьогоднішні виклики мають більшою мірою політичний й економічний характер, ніж воєнний.
Цей проект має включати й такі країни, як Японія, Корея, Індія, Індонезія, Австралія й Нова Зеландія, що можуть приєднатися до нього в рамках спільних тихоокеанських і регіональних структур, які займаються конкретними питаннями, наприклад, енергетикою, нерозповсюдженням зброї масового знищення й охороною довкілля.
Складність нового світу, що набуває своїх контурів, вимагає від Америки більшою мірою історичного підходу з поглядом на перспективу. Вона має відмовитися від своїх наполегливих заяв про те, що кожна проблема мусить вирішуватися в рамках певних програм із конкретними часовими рамками, що часто узгоджуються з політичними процесами в нашій країні.
Ми повинні навчитися діяти в рамках реально досяжного. Ми повинні бути готовими до того, щоб досягати кінцевої мети поступово, з урахуванням усіх нюансів.
Міжнародний порядок може бути постійним лише тоді, коли його учасники роблять свій внесок не лише в його створення, а й у його збереження. Таким чином, Америка та її потенційні партнери мають унікальну можливість перетворити момент кризи на передбачення надії.
Генрі КІССІНДЖЕР був радником із національної безпеки й держсекретарем в адміністраціях президентів Річарда Ніксона та Джеральда Форда.
