Рішення якого-небудь політичного лідера не прагнути переобрання зазвичай викликає палкі суперечки щодо потенційних спадкоємців. Зняття кандидатури Махмуда Аббаса з президентських виборів, призначених на 24 січня 2010 року, не викликало нічого подібного в Палестині — не у зв’язку з відсутністю лідерства або небажанням згадувати можливих спадкоємців, а внаслідок того, що президентство в Палестинській автономії стало нерелевантним.
Відхід Аббаса припав на час, коли палестинське розчарування політичним процесом узагалі поставило під сумнів раціональність Палестинської автономії, створеної в середині 1990-х років після домовленостей у Осло. Головним компонентом угоди ООП з Ізраїлем був п’ятирічний проміжний період, під час якого за допомогою переговорів поряд з Ізраїлем мала утворитися незалежна палестинська держава.
Через шістнадцять років стало зрозуміло, що ізраїльтяни не зробили жодних зусиль, щоб виправдати палестинські національні очікування, також не було докладено ефективних зусиль, аби переконати їх. Кількість нелегальних єврейських поселенців у палестинському регіоні подвоїлася, що змусило палестинців переконатися в тому, що переговори — це марнування часу. Багато хто згадує переважну стратегію колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Шаміра: «Я б міг вести переговори про автономію десять років, і до того часу ми б уже могли мати півмільйона поселенців на Західному Березі».
Спочатку п’ятирічний проміжний період передбачав вибір Палестинської законодавчої ради й лідера виконавчої влади, якого ізраїльтяни хотіли назвати «головою», відхиляючи слово «президент». Оскільки в арабській мові немає відмінності між головою й президентом, ізраїльтяни погодилися використати арабське слово «rayyes» в офіційних текстах англійською мовою.
Палестинські біженці в засланні й інші палестинці, які живуть у діаспорі, не дістали права голосу на виборах. Палестинці східного Єрусалима могли голосувати лише в поштових відділеннях або у виборчих кабінках за межами міста.
Відмова Аббаса лише підтверджує очевидне. Малоймовірно, що ще одні такі вибори зможуть відбутися в найближчому майбутньому, зокрема й вибори, призначені на січень, головним чином через продовження розколу ООП і ХАМАСу, який контролює Сектор Газа.
ХАМАС узяв участь у законодавчих виборах 2006 року після виведення ізраїльських військ із Сектора Газа. Однак багато років ХАМАС та інші радикальні палестинські угруповання заперечували ословський процес на підставі того, що вільні вибори в умовах ізраїльської окупації є абсурдом. ХАМАС має вплив, аби блокувати голосування, й він заявив про те, що робитиме це.
Крім того, Аббас не залишив своєї посади голови ООП і лідера її найбільшої фракції Фатх, яка зберігає контроль на Західному Березі. У найближчому майбутньому Аббас не може залишити свою посаду, щоб спікер, якого підтримує рух ХАМАС, не зміг успадкувати Палестинську законодавчу раду. Водночас, жоден із чиновників ООП не прагнутиме президентства без схвалення Аббаса, якого він не дасть доти, доки не буде створено новий механізм завершення окупації.
Від рішення Аббаса, ймовірно, ООП отримає велику вигоду, оскільки воно знімає акцент зі статусу президента Палестинської автономії й підвищує профіль його посади голови виконавчого комітету ООП. У свою чергу це переміщення прокладає шлях зміні поколінь у керівництві — й, що важливіше, означає перехід до постословсьї політики.
Стара гвардія ООП — такі люди, як Ясір Арафат і Аббас, котрі вивели організацію визволення Палестини із заслання й повернули її додому з ословськими угодами, — домінувала на політичному горизонті Палестини до сьогоднішнього дня. Після того як вона піде зі сцени, швидше за все, вакуум заповнять палестинські лідери, котрі народилися під час окупації й побували в ізраїльських в’язницях.
Найпомітніша така особа — це Марван Баргуті, лідер студентського руху університету «Birzeit» у 1980-х роках, а також один із головних організаторів першої інтифади, внаслідок якої він був депортований Ізраїлем наприкінці 80-х років. 2002 року його заарештували й засудили до тривалого ув’язнення за обвинуваченням у керівництві другою інтифадою, яка почалася на два роки раніше, а також у тому, що він віддав розпорядження про деякі воєнні напади під час її проведення.
Незважаючи на в’язничний термін, нещодавно Баргуті обрали до центральної ради Фатх, і низка інших в’язнів, яких утримували в ізраїльських в’язницях, має до нього приєднатися. Один із них — Джибріл Раджуд, засуджений до 19 років і депортований під час першої інтифади, має повернутися до керівництва однієї із таємних служб, створених після утворення Палестинської автономії. Інший — Мухаммед Дахлан, також колишній в’язень і колишній чиновник таємної служби, незважаючи на те, що, на думку багатьох палестинців, саме він відповідальний за перехід Гази під контроль ХАМАСу, також має перспективи на лідерство.
Урешті, є також Нассер аль-Кудва, колишній представник ООП в ООН. Кудва — це темна конячка, яка може успадкувати посаду Аббаса, — можлива компромісна фігура, яка ніколи не була безпосередньо пов’язана з діями таємних або військових служб. Для багатьох палестинців Кудва, тихий націоналіст-поліглот (а також племінник Арафата), є прийнятним варіантом як для місцевих палестинців, так і для тих, хто живе за кордоном.
Наступні місяці покажуть, чи справді ми є свідками розквіту постословської ери в палестинській політиці й чи буде покликаний новий лідер з новими прихильниками оживити палестинську історію. Хоч би хто постав біля керма, йому доведеться продемонструвати ефективну стратегію закінчення десятиліть військової окупації, а також план переходу до справді незалежної держави, яку більшість палестинців зможе прийняти.
Дауд КУТТАБ — відзначений нагородами палестинський журналіст, раніше працював професором журналістики в Прінстонському університеті.
