Наскільки все може змінитися за 25 років. 1989 року в Центральній та Східній Європі почалися історичні перетворення — перехід від авторитарного комунізму до демократичного капіталізму. Спогади про стару систему вже починаються стиратися, тому здається доречним озирнутися на досягнення регіону, повторити засвоєні уроки й оцінити майбутні завдання.
Було б помилкою вважати, що успіх перетворень був неминучим. До закінчення «холодної війни» в економіці країн регіону панувала державна власність, а інвестиції концентрувалися у важкій промисловості. Бюджетна й грошова політика була спрямована на стимулювання промислового зростання, недостатньо уваги приділялося макроекономічному балансу, що призводило до хронічно надлишкового попиту й повсюдного дефіциту. Ситуація погіршувалася тим, що більшість країн регіону (яскравим винятком була Чехословакія) потерпали від непідйомного зовнішнього боргу та високої інфляції.
Водночас лише деякі економісти та політики мали досвід і освіту, необхідні для того, щоб впоратися з майбутнім складним завданням. Масштаб необхідних змін був такий, що ні сучасна макроекономічна наука, ні Міжнародний валютний фонд, з його майже 50-річним досвідом роботи, не могли дати вичерпних рекомендацій. Труднощі, які треба було подолати, були лякаючими, й багато хто вважав, що зробити це неможливо.
Однак успіху перехідного процесу допомогли чотири ключові чинники. По-перше, державні й політичні діячі сміливо взялися за планування ключових реформ і пояснення їх наслідків суспільству, яке, природно, було стривожено. Ці відважні люди зрозуміли історичний характер свого завдання і не відступили.
По-друге, реформи зосередилися на головному — лібералізації цін, щоб показати обмеженість ресурсів і полегшити їхній розподіл; фінансова стабілізація, щоб покінчити з інфляцією та дефіцитом товарів і послуг; приватизація державних компаній і активів, щоб поліпшити корпоративне управління й бізнес-показники. Зазвичай країни, які проводили таку політику, найшвидше і найбільшою мірою досягли прогресу.
По-третє, прагнення возз’єднатися з Європою після стількох років ізоляції, що збігалося з політикою розширення Євросоюзу, створило те гравітаційне поле (й основу для законотворчості), яке допомогло політикам виправдати й провести складні реформи. Ухвалення непопулярних законів інколи призводило до відставок урядів, проте ключове питання для будь-якої нової політики залишалося незмінним: «Чи приведе вона нас назад до Європи?».
Нарешті, зовнішня підтримка допомогла обтяженим боргами країнам регіону впоратися з подвійним завданням — провести структурні реформи й подолати фінансову нестабільність. Фінансування з боку МВФ, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, а також двосторонніх кредитних установ, разом із пом’якшенням боргових вимог державними й комерційними банками-кредиторами, сприяли зниженню навантаження. Технічна допомога, сприяння зміцненню інститутів, підтримка приватизації (особливо, банків) також відіграли позитивну роль.
Загалом, прогрес виявився вражаючим. Деякі країни Центральної Європи досягли подушного рівня ВВП (вимірюваного за паритетом купівельної спроможності), який відповідає доходу країн-членів єврозони, хоча й найбільш небагатих. Стандарти життя радикально покращилися, хай навіть до рівня життя Західної Європи регіону на разі далеко.
Втім, картина далеко не скрізь така радісна, що не дивно. Деякі країни, особливо на Балканах й у Співдружності Незалежних Держав, ще далекі від завершення перехідного процесу, вони пережили декілька циклів, коли надії змінювалися кризами. Як і скрізь у світі, зростання в регіоні різко сповільнилося після того, як 2008 року вибухнула світова фінансова криза. Сповільнився й хід реформ у багатьох країнах, а в деяких процес повернув у зворотний бік. Як показує конфлікт довкола України, геополітичні міркування ще більше заплутують ситуацію.
Заглядаючи вперед, можна уявити два основні сценарії розвитку подій. У першому сценарії регіону загрожує цикл слабкого зростання економіки, відхід від ринково-орієнтованої політики, зростаюче розчарування. Як наслідок подолання відставання від Західної Європи сповільниться, причому чимало країн почнуть відставати дуже сильно — це абсолютно не той результат, який очікувався під час буму середини 2000-х, коли абсолютно очевидним здавалося те, що мети буде досягнуто протягом життя одного покоління.
Згідно з другим, оптимістичнішим сценарієм, швидке зближення з розвиненими країнами за рівнем доходів триватиме, зокрема завдяки акценту на два пріоритети, про які детально йдеться у новій доповіді МВФ. Готовність підтримувати макроекономічну й фінансову стабільність дозволить урядам впоратися з постійним дефіцитом бюджетів і боргом, що збільшується, а також зростаючим обсягом «поганих» кредитів в економіці. Глибші структурні реформи поліпшать діловий та інвестиційний клімат, підсилять корпоративне управління, розширять доступ до кредитів, знімуть обмеження на ринку праці, підвищать контроль над держвитратами і якість адміністрування податків — все це поставить економіку регіону на шлях стабільно швидкого зростання.
МВФ, зі свого боку, залишається відданим партнером країн Центральної та Східної Європи в їхніх перетвореннях впродовж останніх 25 років. І фонд готовий допомогти державам регіону зробити наступну чверть століття настільки ж вражаючою.
Проект Синдикат для «Дня»
Девід ЛІПТОН — перший заступник директора-розпорядника Міжнародного валютного фонду, був старшим директором у Національній економічній раді США та Раді національної безпеки в адміністрації президента США Барака Обами, а також заступником міністра фінансів з міжнародних справ при президентові Біллі Клінтоні.
