У четвер, 24 лютого, президенти Путін і Буш зустрічаються у Словаччині. Сергій КАРАГАНОВ, голова Ради з питань зовнішньої та оборонної політики, висловив свою оцінку чимдалі глибших проблем у російській зовнішній політиці.
Два роки тому росіяни могли дивитися на світ із почуттям задоволення. На дипломатичній арені ми виглядали сильнішими, ніж дозволяла нам наша економічна й військова міць. Цей час минув.
Минулого року ми досягли деяких успіхів, серед яких найважливіший — той, що наш зовнішній борг, який обмежує економічний суверенітет країни, близький до погашення. В іншому ж, хоча об’єктивні сильні сторони Росії залишилися незмінними, наш вплив на події у світі знизився. Росія мала бути цінним партнером у цілому ряді питань — від Близького Сходу до війни з тероризмом і зусиль щодо обмеження розповсюдження зброї масового знищення. Проте Росія не залишила жодного помітного «сліду» в цих питаннях. Справді, навіть наростаючий розкол між Європою й Америкою не поклав край ослабленню авторитету Росії.
Цей поворот подій викликає подив. Президент Володимир Путін, як і раніше, досить ефективно спілкується на міжнародному рівні. Проте 2004 року Росія зазнала низки очевидних поразок, що заплямували її репутацію та підірвали її авторитет у світі.
У сусідній з нами країні, Білорусі, президент Олександр Лукашенко знехтував застереженнями із Росії та провів референдум, що дозволяє йому залишатися президентом довічно. Потім Росія зосередила майже всю свою зовнішньополітичну увагу на Україні — лише для того, щоб і там зазнати поразки.
На Далекому Сході розплатою за порушені минулі обіцянки стало те, що Росія, очевидно, змушена прийняти умови Китаю у спорі щодо прикордонної території. Звісно, сам факт вирішення цієї тривалої суперечки не можна не вітати, але платою за це стала поступка території, і це створює прецедент.
Понад те, переговори Росії з Євросоюзом у 2004 році зайшли в глухий кут. Однією з причин є те, що імовірне вирішення «проблеми Калінінграда» — російського анклаву, який тепер, коли Литва й Польща увійшли до складу ЄС, є цілком відрізаним від Росії — виявилося насправді аж ніяк не вирішенням. У цьому винна не лише Росія, але зараз переговори треба розпочинати практично з нуля.
Та й у ширшому сенсі у відносинах Росії із Заходом настає «похолодання». Поки що катастрофою це назвати не можна, хоча те, що пишуть західні ЗМІ про Росію та її керівництво, читати не дуже приємно. Майже вся інформація витримана в негативному дусі, з наc навіть почали глузувати.
Події в Білорусі й Україні призвели до того, що проект Євроазійського економічного співтовариства починає виглядати чимдалі нереалістичнішим. Наші партнери по СНД неминуче зробили свої висновки з демонстрації Росією слабкості й некомпетентності.
Я міг би продовжувати цей список, але не сипатиму сіль на наші рани — це й мої рани також. Росіяни не повинні впадати у відчай, але якщо ми не зрозуміємо причин цих провалів і не внесемо корінні зміни до своєї зовнішньої політики, ми приречені на подальші поразки й подальшу втрату статусу і впливу, якщо не на щось гірше.
Основна причина того, що сталося, — це систематична інтелектуальна слабкість зовнішньої політики Росії. Наше знання й розуміння решти світу продовжує погіршуватися; в багатьох випадках у нас відсутня будь-яка система планування й прогнозування зовнішньої політики.
Наприклад, провалу в Україні можна було уникнути, якби ми своєчасно оцінили політичну ситуацію й підтримали кандидата, перемога якого практично не викликала сумнівів. Але ми доручили займатися Україною дилетантам — дилетантам з далекосяжними комерційними інтересами. Коли ж для прикриття неприємної ситуації залучили Путіна, звичайна невдача перетворилася на цілковите фіаско.
Дійсно, зовнішню політику Росії уособлює Путін: президент приймає й виконує практично всі рішення. Міністерство закордонних справ, де зосереджений найкращий персонал країни, є значною мірою відрізаним від дипломатичного планування. Рада безпеки практично ніяк себе не виявляє.
У результаті навіть хороші рішення плануються некомпетентно. Тому й ризик помилки зростає. Понад те, відповідальність за зовнішньополітичні дії часто покладається на «першого-ліпшого» члена комісії. Через цей підхід провалився план Юрія Козака з вирішення ситуації у Придністров’ї, що відкололося від Молдови, через це таке саме сміховинне становище склалося в Абхазії — сепаратистському регіоні Грузії.
Фундаментальна слабкість формованої в Росії політичної системи з її надмірною централізацією, з її опорою на особистості, а не на установи, і з дедалі нижчою якістю керівництва, починає даватися взнаки. Правляча еліта Росії чимдалі більше перестає відповідати потенціалу й потребам країни.
У той час як наші невдачі множаться, ми бурчимо і звинувачуємо інших або вигадуємо уявні плани протидії великим державам. Поки що інші дивляться на таку нашу поведінку крізь пальці. Росія необхідна з тактичних міркувань. Але оцінка політики й майбутнього Росії зовнішнім світом явно змінюється на гірше.
Це зумовлено не лише нашою зовнішньою політикою й навіть не стільки непослідовністю в економічних питаннях. Мало хто вірить у те, що Росію можна зміцнити шляхом створення майже радянської політичної системи, але без головного державоутворюючого компонента цієї системи — Комуністичної партії та її ідеології. У результаті за останні рік-півтора сприйняття Росії в інших країнах змінилося: з партнера і можливого союзника ми перетворилися на дедалі слабшого опонента.
Росії потрібна серйозна дискусія — як серед еліти, так і серед широких верств населення — стосовно національної стратегії, так само як потрібен їй ефективний механізм планування й координування зовнішньої політики. Вся політична програма в цілому потребує серйозних змін. На сьогодні ця програма, помножена на неймовірну ідеологію побудови капіталізму в одній окремо взятій країні, надто вже нагадує ті політичні принципи, які призвели до розпаду Радянського Союзу.
Поки ж Росія йде до того, щоб у майбутньому перетворитися на збільшений варіант Венесуели або Нігерії, — країни, багатої на нафту, але нездатної функціонувати, — замість того, щоб стати однією з європейських або євроазійських наддержав.
