Ситуація в Сирії на нетривалий час прийшла в стан нестійкої рівноваги. Президент Асад і радий би про щось домовитися зі своїми противниками, але не може зробити цього, принаймні, з кількох причин. По-перше, за його наказом або згодою було вбито стільки людей, що кількість перейшла в нову якість. Зі вбивцею мирних громадян ніхто за стіл переговорів не сяде. По-друге — не менше, ніж власних противників, сирійський президент боїться втручання своїх арабських братів із Саудівської Аравії та еміратів Перської затоки, а також сусідньої Туреччини. І мало тішить те, що західні країни не схильні висилати проти Сирії кораблі і літаки. Неабияку паніку в Дамаску викликали публікації в загальноарабських газетах, які виходять у Лондоні і належать саудівським принцам, про те, що щодо Сирії час ухвалювати чергову резолюцію Ради Безпеки ООН. Вона повинна дати мандат «зацікавленим» арабським країнам припинити кровопролиття. Спосіб такого припинення очевидний. Асаду не залишається нічого іншого, як за допомогою танків «прасувати» сирійські міста, аби добитися хоч якогось заспокоєння і тим самим не дати приводу навіть обговорювати сирійське питання в РБ ООН.
По-третє, Асад бачить, що сталося з Хосні Мубараком у Єгипті, і йому, коли всі мости спалено, нічого не залишається, як битися до останнього патрона. Тому московські заклики ворогуючим сторонам сісти і домовитися видаються чистісіньким лицемірством. Питання влади в Сирії буде вирішено, як сказав президент де Голль, par la guerre — шляхом війни.
Асад має артилерію, танки і підтримку алавітської верхівки. На відміну від Лівії, діячам нинішнього сирійського режиму тікати нікуди. У Бенгазі тепло приймали тих, хто йшов від Каддафі, і тут же призначали на відповідальні пости в новій адміністрації. У Сирії нічого такого не буде в принципі. Історично так вийшло, що представники зневаженої сунітською більшістю членів секти алавітів обирали воєнну кар’єру. Вони обіймають у сирійській армії всі більш або менш значні посади. Відповідно переважна більшість опонентів Асада — суніти. Міжконфесійні та інші протиріччя роблять перехід офіцерів-алавітів до опозиціонерів неможливим. Цей чинник є одним із найважливіших у загостренні внутрішньосирійського протистояння, що швидко наближається до повномасштабної громадянської війни.
Намагаючись зняти із себе провину за загибель мирних громадян, Асад звинуватив міністра оборони, 72-річного генерала Алі Хабіба Махмуда у тому, що той «перестарався», і зняв його з цієї посади. За відомостями з арабських дипломатичних джерел, генерал, представник одного з найвпливовіших алавітських кланів, висловив у приватній бесіді з офіцерами незадоволеність репресіями проти цивільного населення, якими його змушують займатися. Кому треба доніс куди треба — і генерала зняли з посади. Його наступником став Дауд Раджха — перший представник невеликої християнської громади Сирії, який зайняв такий пост. Тим самим Асад хоче хоч якось показати міжконфесійну неупередженість.
Після масових безладів у провінції Дір а-Зур, де зосереджені великі запаси нафти, сирійський диктатор відправив у відставку губернатора цього регіону, свого родича Хусейна Арноса, замінивши його на офіцера розвідки Отмана аш-Шейха. Та ображати своїх не прийнято, тому відставного губернатора пересадили на таку ж саму посаду в менш значиму провінцію Ель-Кунейтра на півдні. Газета «Аш-Шарк аль-аусат» (Близький Схід), що виходить у Лондоні арабською мовою і належить Саудівській Аравії, вважає, що спецслужби і танкові бригади Республіканської гвардії, в якій служать виключно алавіти, — останні захисники сирійського диктатора. Водночас сирійська опозиція роз’єднана. У ній присутні групи, несумісні за ідеологічними принципами. Умовно їх можна розділити на світських та ісламістів. Останні не були представлені в делегації опозиціонерів, що приїхали до Москви, аби спробувати змінити позицію Росії, яка «відстає» у сирійському питанні. Ні до чого не домовились. Обпікшись у Лівії, в російській столиці продовжують дмухати на сирійську воду, хоча приреченість такої позиції очевидна. На знак помсти на вулицях сирійських міст почали спалювати російські прапори. Якщо світські інтелектуали, які здобули освіту в європейських університетах, стоять за мирний характер протестів, то ісламісти схиляються до «лівійського варіанта». За даними французьких спецслужб, «брати-мусульмани» в Сирії формують загони командос, хоча й мирні демонстрації не відкидаються. Світська опозиція боїться своїх ісламістських попутників не менше, ніж режиму Асада, тому обирає турецький тренд.
Сирійські опозиціонери практично беззбройні. Голова Революційної ради Сирії Мухаммед Рахал заявив: «...сьогодні сирійська опозиція готова вітати будь-яку іноземну допомогу, в тому числі зброю і боєприпаси, щоб люди змогли виступити проти солдатів і поліцейських Асада». Це прямий заклик до саудівського короля Абдалли, який став після падіння Мубарака найвпливовішим арабським лідером. Можливість доставити зброю сирійським ісламістам є — через Ірак, але з’являється інша проблема. Противники Каддафі разом із допомогою Заходу мали достатню кількість підготовлених офіцерських кадрів. Їх поповнювали за рахунок дезертирів з армії лівійського диктатора. Через це останній змушений був призивати африканських найманців. У Сирії цього не буде. Або туди з’їжджатимуться терористи з Пакистану й Афганістану, або слідуватиме пряме вторгнення армій арабських країн. Останнє поки що малоймовірно.
Є й курдський чинник. На основі іракського досвіду курдські організації ведуть справу до створення незалежного і єдиного Курдистану. Це у свою чергу викликає серйозне занепокоєння в сусідній Туреччині. В Анкарі чудово розуміють, що з’єднання трьох млн сирійських курдів з автономним утворенням на території Іраку зробить вікову мрію багатостраждального народу про свою державу цілком здійсненною. Зокрема, й з урахуванням курдської частини самої Туреччини. Наміри курдів достатньо зрозумілі як сирійським опозиціонерам, так і Туреччині та Ірану. І в цьому одна з головних причин, через яку Тегеран залишається єдиним союзником Асада. Військову підтримку останньому, поза сумнівом, надасть проіранська Хезболла, а з нею й палестинська проіранська ХАМАС.
І якщо відбудеться військове втручання Саудівської Аравії, еміратів Перської затоки, то в конфлікт може втягнутися Туреччина. Не залишать у спокої й Ізраїль. Уявити, що за цим слідуватиме, доволі просто: світ стоятиме перед масштабною війною, переможця в якій визначити неможливо.
І все це намічається в безпосередній близькості від України, яка намагається почати отримувати нафту й газ із Північної Африки і Перської затоки. Як повідомив у своєму інтерв’ю нашій газеті спеціальний представник із питань Близького Сходу та Африки Євгеній Микитенко, в Сирії проживає понад дві тисячі українських громадян, і їхня доля нам не може бути байдужою. Тільки висловлена ним надія на внутрішньосирійський діалог нездійсненна, тому нашій країні треба виробляти більш чітку позицію в такому важливому питанні. Щоб не спізнитись, як у Лівії. Потім викликати послів у наш МЗС буде пізно.
