Скорочено. Повну версію статті читайте тут
Власне постановка питання про стримування Росії апелює до інстинктів минулого. Це свідчить про те, що для когось після закінчення «холодної війни» майже нічого не змінилося. Мотиви, якими тоді був продиктований вибір на користь політики стримування, дають про себе знати й на новому історичному етапі.
У чому ж може полягати завдання стримування Росії в наш час? Росії, зазначу, яка відмовилася від ідеології, імперських та інших «великих задумів» на користь прагматизму й здорового глузду. Як стримувати країну, яка зосередилася на своєму внутрішньому розвитку й робить це непогано? Зміцнення країни внаслідок творчої роботи природно конвертувалося в зміцнення нашого міжнародного становища. У нас реалістичні й зрозумілі спрямування, а саме: підтримка міжнародної стабільності як найважливішої умови вирішення завдань подальшого розвитку країни й природної еволюції міжнародних відносин у бік свободи й демократії.
ЗАЗОР МІЖ ВАШИНГТОНОМ І МОСКВОЮ
Якщо проаналізувати ідеологічну інерцію, яка привела США до «перетворювальної дипломатії», очевидно, що між зовнішньополітичними спрямуваннями Вашингтона й Москви існує значний зазор. Можливо, у цьому й криється проблема, принаймні її значна частина. У Росії більш ніж достатній досвід революцій. XX століття стало своєрідним чистилищем для європейської цивілізації, що подолала зло через вигнання своїх ідеологічних «бісів» — різних екстремістських продуктів європейської ліберальної думки. Тому Росія не підпишеться ні під яким ідеологізованим проектом.
Вестфальска система вивела ціннісні відмінності за рамки міждержавних відносин. У цьому відношенні «холодна війна» означала рух назад. Чи потрібно продовжувати рухатися цим шляхом назад, який може вести тільки до конфронтації?
У чому значення стримування країни, яка хоче небагато, у тому числі просто торгувати, чим переважна більшість наших партнерів займається віками й досягла успіху в цьому? Реалізовуючи свої природні конкурентні переваги, ми нарощуємо інвестиції в людські ресурси, розширюємо свої можливості в справі перекладу економіки на інноваційний шлях розвитку. Наша економіка набуває нормальних параметрів: її зростання багато в чому грунтується на внутрішньому споживчому попиті.
На відміну від Радянського Союзу Росія — відкрита країна, яка не збирається від будь-кого закриватися. Що може дати надійніші гарантії проти непередбачуваного розвитку тієї чи іншої країни?
Росія стала частиною загальної згоди відносно того, що демократія й ринок повинні складати основу суспільно-політичного устрою й господарського життя. Ми перебуваємо на початку шляху. Але вектор розвитку обраний безповоротно. У результаті надто болісних наслідків вступу Росії на шлях безпрецедентних змін у суспільстві сформувався широкий консенсус щодо їхньої глибини й темпів. У цьому — ціна миру, внутрішньополітичної стабільності, еволюційного, без потрясінь, розвитку.
Росію докоряють її природною роллю в глобальній енергетиці. Як і всюди у світі, енергетика сприймається в Росії як стратегічна галузь. Зараз — особливо, оскільки нам доводиться стикатися з негативною зовнішньою реакцією на зміцнення країни і її ролі в глобальній політиці. Але Росія не порушила жодного свого зобов’язання перед країнами-імпортерами, жодного контракту на постачання вуглеводнів. Вірно буде зазначити, що свою роль у світовій енергетиці ми розглядаємо як засіб забезпечення своєї зовнішньополітичної самостійності.
Енергетична політика російського уряду відповідає загальній тенденції до зростання державного контролю над природними ресурсами. Так, загалом у світі 90% розвіданих запасів вуглеводнів у тій чи іншій формі перебувають під контролем держави. У глобальній енергетиці складається новий баланс, коли контроль держав за доступом до енергоресурсів урівноважується зосередженням передових технологій в руках приватних транснаціональних корпорацій.
Росія почала проводити національну зовнішню політику. І в цьому, дійсно, величезна відмінність від того ідеологічно мотивованого інтернаціоналізму, який лежав в основі зовнішньої політики Радянського Союзу. Багатостороння дипломатія з опорою на міжнародне право стає універсальним засобом регулювання відносин на глобальному й регіональному рівнях.
Із виходом глобалізаційних процесів за рамки західної цивілізації, конкуренція набула достовірно загального характеру. Переконаний, що саме в цьому полягає зміна парадигми міжнародних відносин. Ціннісні орієнтири й моделі розвитку тепер також стали предметом конкуренції. При цьому було б природно не нав’язувати свої цінності іншим, а зосередитися на власних конкурентних перевагах. Доречно послатися на професора Еберхарда Зандшнайдера, який очолює науково-дослідний інститут Німецького товариства зовнішньої політики. На його думку, ослабленню позицій Заходу в цій конкуренції сприяла політика США останніх років, що обернулася «гігантською втратою іміджу Заходу» в Азії і Африці. Питається, чому відповідати за це повинна Росія?
На перший план у світовій політиці вийшли глобальні виклики й загрози, які вимагають достовірно глобальної відповіді. Слідством різноманіття інтересів і можливостей участі в різних міжнародних зусиллях став розвиток мережевої дипломатії, як оптимального засобу взаємодії держав у двосторонніх і багатосторонніх форматах.
БАГАТОПОЛЯРНІСТЬ, ЯКА НАРОДЖУЄТЬСЯ
Основа нової міжнародної системи — багатополярність, яка народжується. Коли президент Росії Володимир Путін казав у Мюнхені про те, що «однополярний світ» не відбувся, він констатував очевидне. Досвід останніх років більш ніж переконливо довів, що ні в однієї держави або групи держав немає достатніх ресурсів для нав’язування однополярності.
Нова система міжнародних відносин — це не анархія або безладний «броунівський рух». Наявність у глобальній політиці більше двох провідних гравців диктує необхідність колективного лідерства, як засобу гнучкого регулювання міжнародних відносин.
У багатополярності немає ніякої конфронтаційної зумовленості. Майбутнє, дозволю собі процитувати Анну Ахматову, «бросает свою тень задолго перед тем, как войти». Таким майбутнім світової політики епохи глобалізації є Організація Об’єднаних Націй.
У своєму розвитку міжнародні відносини підійшли до межі, коли внаслідок неподільності безпеки й процвітання у світі XXI століття подальше відкладання розв’язання проблем, що нагромадилися, загрожує катастрофічними наслідками для всіх держав.
Успадкувавши проблеми періоду «холодної війни», світова спільнота вступила на шлях створення нових. У результаті ідеологічно мотивованого одностороннього реагування всюди «битий посуд» — тупикові ситуації, нерозв’язні в рамках колишніх підходів.
Безпеку не можна запасти про запас — це живий процес, що розкриває значення істини про «хліб насущний» щодо міжнародних відносин. Тільки нормальні відносини й співробітництво з усіма державами, включаючи «проблемні», їхнє залучення в діалог спроможний забезпечити реальну безпеку зараз і на доступну для огляду перспективу. Важко не погодитися з міністром закордонних справ Німеччини Ф. В. Штайнмейєром у тому, щомир повинен сьогодні грунтуватися не на військовій забороні, а на готовності до співробітництва.
Комплексні проблеми вимагають комплексного підходу. Це особливо стосується ситуації навколо Ірану. Покладатися тільки на примушення Ірану — значить вступати в пряму суперечність з інтересами забезпечення енергобезпеки Європи й світу загалом. Частиною рішення повинна стати нормалізація всіма країнами відносин із Тегераном, що допоможе вирішити й завдання збереження режиму нерозповсюдження.
Проблему Косового намагаються вирішити за рахунок світової спільноти, тобто на шляхах створення прецеденту, що виходить за рамки норм міжнародного права. У косовському випадку наші партнери схильні піддаватися шантажу насильством і анархією, у той час як до Палестини, де це триває вже не один десяток років, проявляється байдужість: палестинської держави як не було, так і немає.
Сьогоднішні проблеми, включаючи суперечливі наслідки глобалізації, не можна вирішити поза мораллю. Нагірна проповідь, «золоте правило», смиренність містять етичний закон і для міжнародних відносин. Тільки рівноправність і універсальне застосування міжнародного права, де «немає ні елліна, ні іудея», може допомогти відновити керованість світового розвитку. Якщо ми не вчинятимемо з іншими по-християнському, то чи вчинятимуть так із нами? Можливо, соборність російського світовідчування робить розуміння цього доступнішим для нас, ніж для інших. Вся трагічна історія Росії вчила вмінню співіснувати.
Особливо гостро проблема подолання спадщини «холодної війни» стоїть в Європі. Дуже довго тут домінувала блокова політика, заснована на логіці заборони. Фаворитизм у цій частині Європи породжує нездорову атмосферу. Заохочується зростання націоналістичних настроїв, що містять у собі головну загрозу єдності континенту.
МЕНТАЛІТЕТ «СТРИМУВАННЯ РОСІЇ»
Хоч там як, під тягарем політизованого розширення ЄС європейський проект виявився відкинутим назад. Виходить, що об’єктом політики стримування була не тільки Росія, але і Європа загалом як один із центрів нового світопорядку. Глибоко переконаний, що нинішні проблеми Європейського союзу і європейської політики в сукупності не можуть бути вирішені поза конструктивними й спрямованими в майбутнє відносинами з Росією, які засновані на взаємній довірі.
Тезу про членство в НАТО, як своєрідний пропуск у «клуб» демократичних держав проголошують тепер уже для країн на просторі Співдружності Незалежних Держав. Хоч критерій того, чи витримує та або інша країна тест на «демократичність», застосовується тільки один — готовність слідувати у фарватері чужої політики.
Щодо СНД, то відмова Москви від політизованих торгово-економічних відносин, перехід на ринкові принципи — що може переконливіше підтвердити нашу рішучість забезпечити нормальні міждержавні відносини на цьому просторі? Для співробітництва Росії та Заходу в цьому регіоні є всі умови. Але співробітництва рівноправного, шанобливого, у тому числі й щодо самих країн — учасниць СНД, яким потрібно допомогти в становленні державності, а не робити їх заручниками геополітичних ігор.
У менталітет «стримування Росії» укладаються й односторонні плани розміщення американської бази ПРО в Європі. Навряд чи випадковість, що протиракетна база в Європі точно — як бракуючий елемент jigsaw puzzle — лягає в малюнок глобальної системи ПРО США, розташованої по периметру російських кордонів. Зрозуміло, відповідь на цей стратегічний виклик даватиметься на стратегічному ж рівні.
Пропозиції президента Росії надають можливість знайти вихід із нинішньої ситуації. Як початковий пункт достовірно колективних зусиль у цій сфері ми готові спільно з США та іншими зацікавленими країнами, передусім європейськими, провести спільний аналіз потенційних ракетних загроз на період аж до 2020 року. Така кооперація могла б призвести до зміни якості російсько-американських відносин у сфері безпеки й вивести їх на більш високий, довірчий рівень.
Прагнення стримати Росію чітко проглядається і в ситуації навколо Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Ми претендуємо тільки на те, заради чого він був укладений, — на рівну безпеку. Але цей принцип був підірваний з розпуском Організації Варшавського договору. Рівні озброєнь, що припадали на держави-члени Організації Варшавського договору, перекочували в натовську квоту. Це вже не «рівна безпека», а бажання забрати те, що належало іншим.
Становище справ із ДЗЗСЄ — яскравий приклад того, що будь-який елемент глобальної або європейської архітектури безпеки, який не заснований на принципах рівноправності й взаємної вигоди, не може бути стійким. Зрештою, якщо ми не можемо адаптувати цей старий інструмент до нових реалій, чи не настав час провести огляд становища, яке склалося й почати розробку нової системи контролю над озброєннями й заходів зміцнення довіри? Якщо, зрозуміло, ми вважатимемо, що сучасна Європа її потребує. Можливо, загалом було б краще «розчистити» майданчик європейської політики від всієї спадщини «холодної війни» й почати будівництво нових, відповідаючих вимогам часу структур контролю над озброєннями й системи заходів зміцнення довіра, якщо вже ми більше не противники й не хочемо створювати помилкове відчуття того, що в Європі можлива війна?
ШЛЯХ ДО ДОВІРИ ЧЕРЕЗ ВЗАЄМОДІЮ
Шлях до довіри лежить через відверту розмову й аргументоване обговорення, а також взаємодію, що передбачає спільний аналіз загроз. До цього запросив усіх наших партнерів президент Володимир Путін у Мюнхені.
Переконані, що настав час подвійного — партнер/противник — ставлення до Росії. На цих шляхах не вирішити проблему довіри, а значить, і співробітництва. Якщо хтось збирається «давати відсіч негативній поведінці Росії», то на чому засноване очікування співробітництва з нашого боку щодо тих питань, які цікавлять партнерів? Потрібно вибирати між стримуванням і співробітництвом.
В умовах глобалізації викликів і загроз безпеки є велика різниця між співробітництвом, і його відсутністю, між колективними діями, і необхідністю для кожної держави або групи держав діяти на свій страх, і ризик. У нас немає комплексу винятковості, але немає й підстав вважати свій аналіз і свої ідеї гіршими, ніж в інших. Взаємодія з Росією можлива тільки на основі повної рівноправності, поваги інтересів безпеки один одного й обопільної вигоди.
У російсько-американських відносинах поки діє стабілізуючий чинник тісних і чесних робочих взаємовідносин президентів Володимира Путіна і Джорджа Буша, що знову яскраво продемонстрував недавній самміт у Волкерс-Пойнт. Він показав, чого можна досягнути «командною роботою». В обох народів зберігається пам’ять спільної перемоги над фашизмом, по-своєму об’єднуючий досвід «холодної війни» і спільного виходу з неї.
Якщо у відносинах між Росією та США візьме гору рівноправне партнерство, обидві країни, переконаний, будуть здатні досягти майже всього. Чого допустити не можна, так це перетворити російсько-американські відносини в заручника електоральних циклів двох країн. Це означало б «умити руки» від життєво важливих інтересів наших народів, інтересів глобальної стабільності.
Було б сумно, якби інерція блокових підходів (до того ж теоретично кодифікованих поверненням до політики заборони), а також непотрібна квапливість у питаннях, які цілком можуть почекати, спровокували відчуження між Росією та США. Це призвело б до скорочення простору нашої взаємодії. Такий ефект «шагреневої шкіри» може задати свою динаміку у відносинах, особливо якщо пересічних американців переконуватимуть у тому, що Росія винна ледве не в усіх бідах їхньої країни.
З обох боків потрібний широкий, незашорений погляд на речі. Такий підхід могло б надати сприйняття Росії і Сполучених Штатів як двох гілок європейської цивілізації, кожна з яких привносить у неї свою «додану вартість». Ми могли б зустрітися за «загальним столом» на грунті європейського світовідчування. Практичною формулою збереження цілісності євроатлантичного простору в глобальній політиці могла б стати троїста взаємодія в міжнародних справах — між США, Росією та Євросоюзом. Можу тільки погодитися з Жаком Делором, який вважає, що «майбутній розвиток повинен привести до досягнення всеосяжної домовленості» в рамках цієї «трійки».
Всім доведеться тіснитися в глобальній економіці й політиці. Так чому б не бути разом і не діяти в дусі співробітництва й здорової, чесної конкуренції на основі єдиних стандартів і поваги міжнародного права? Ділити нам нічого, крім загальної з іншими партнерами відповідальності за долі світу. Тим самим ми змогли б «стримати» тих, хто намагається позбавити сучасний світ незаперечних вигод, які несе в собі російсько- американське, та й загалом євроатлантичне партнерство.
