Коли в майбутньому історики описуватимуть історію нашої епохи, тоді сенсаційні заголовки наших днів — Ірак і криза, яку він спричинив, — дуже легко можуть стати зносками внизу сторінки. Бо у світі відбуваються абсолютно нові характерні зрушення — центр ваги в політиці зміщається до тихоокеанського регіону.
Нині майже всі гравці на міжнародній арені прагнуть по-новому сформулювати власну роль. При цьому йдеться як про довгострокові концепції, так і про питання балансу сил. Це помітно на прикладі відносин між США та Європою. Хоч обидві сторони прагнуть подолати атлантичний бар’єр, проте серйозні, основоположні розбіжності щодо війни в Іраку залишаються. Але сама причина розриву — триваюча ерозія національної держави європейської моделі, яка з XVII століття була фундаментом міжнародної політичної системи і центром політики союзів, — має структурну, навіть філософську природу.
Парадоксально, але структурне відчуження між США та Європою відбувається в той момент, коли центр міжнародної політики зміщається до Азії. Останнім часом із найважливішими країнами цього регіону відносини США були менш конфліктними. Росія, Китай, Японія та Індія, наприклад, як і США, поділяють таке бачення держави, яке можна порівняти зі сприйняттям держави європейськими країнами до Другої світової війни. Для цих країн у геополітиці немає нічого жахливого. Вона є фундаментом їхнього політичного аналізу як всередині країни, так і за її межами. Для названих держав Ірак є не лакмусовим папірцем для перевірки моральної спроможності США, а доказом рішучості світової держави переслідувати свої стратегічні цілі. Вони зацікавлені в тому, щоб США уникли поразки в Іраку: Індія — бо велика частина населення в ній мусульмани, Росія — бо боїться політичних заворушень на своїх південних кордонах, що простягаються до Середньої Азії. Японія — бо вже давно спирається на силу Америки й потребує цього союзу в епоху змін. Китай — бо сподівається, що партнерство зі США є найважливішою передумовою для стабільності. Усі ці держави працюють нині над новими політичними формулюваннями. Росія, що скоротилася до розмірів, які мала в епоху Петра Великого, переживає деколонізацію, внаслідок якої на її кордонах формуються нові держави, як винятково болючий процес. Для Москви втрата України в ході ренесансу релігійного православ’я набагато вирішальніший чинник, ніж втрата заокеанських володінь для європейських держав у середині ХХ століття.
Багато росіян запитують: чим стала Росія після втрати своїх позицій великої світової держави? Країна має пережити важкі випробування — нове упорядкування її відносин із колишніми радянськими республіками на заході та півдні країни. Далі — сусідство Китаю, що динамічно розвивається, та значною мірою незаселений Сибір. Невідоме майбутнє джерел енергії Середньої Азії, за які сьогодні, кажучи поняттями ХIХ століття, починається гра між Росією, Китаєм, Індією та США.
Ведучи постійний діалог та виявляючи розуміння стурбованості російської сторони, США могли б відігравати в цьому процесі конструктивну роль, не скочуючись при цьому на російські позиції. Вже сьогодні перехід Китаю до лав великих держав із перспективою стати великою державою є центральним елементом зміщення міжнародного політичного центру ваги до Азії. Тією ж мірою, якою Китай починає відмовлятися від революційної теорії, в нього може виникнути спокуса знайти їй заміну в націоналізмі. Це може надати невирішеному питанню щодо Тайваню додаткового символічного значення.
Очевидно, найвсеосяжніші зміни відбуваються сьогодні в Японії. Після своєї поразки у Другій світовій війні, перебуваючи під захистом двосторонньої угоди зі США, Японія з притаманною їй самодисципліною сконцентрувалася на економічному відновленні країни та політичному визнанні з боку міжнародної спільноти. Уперше за свою тисячолітню історію країна підпорядкувала свою зовнішню політику в цей період іншій державі. Під час зміни міжнародної ситуації Японія обережно й непомітно систематично розширювала радіус своєї дії. Під знаком боротьби з тероризмом Японія сьогодні готова взяти на себе роль помічника Америки й одночасно створювати умови для того, щоб вступити на міжнародну арену як провідна держава — шанс й одночасно виклик для США.
Перетворення Індії на велику державу є однією з найважливіших подій наступного десятиріччя. Це видно хоча б із того, що найважливіші для інтересів безпеки Індії регіони — мусульманський світ і Центральна Азія — ідентичні з фокусом американської зовнішньої політики, а інтереси обох держав у цьому регіоні вирізняються великою подібністю. З моменту розвалу британської імперії Індія з успіхом чинила опір появі чужоземної великої держави в зоні від Сингапуру до Аденської протоки. З мусульманським населенням чисельністю у 150 мільйонів, яке може вирости до 300 мільйонів за одне покоління, Індія більш ніж будь-яка інша країна зацікавлена в тому, щоб в кінці війни проти тероризму вдалося локалізувати радикальний ісламізм. Бо цей рух не зупиниться перед кордонами Індії.
Усе це свідчить, що весь світ загалом сьогодні знаходиться в такому русі, якого не спостерігалося вже століття. Завдання США полягає передусім у тому, щоб надати форму цьому ферменту, для створення якого знадобилися роки і, очевидно, знадобляться роки, щоб він викристалізувався. Перед американською дипломатією сьогодні, як і після Другої світової війни, постають завдання з вироблення елементів нового світового порядку. Тоді це завдання було успішно вирішено. Але сьогодні умови складніші. Оскільки потрібно організувати не атлантичний простір, а глобальний. Водночас політична реальність нерідко прихована за поверхневими кризовими симптомами.
Всі зацікавлені держави визначать мiсце Америки у справі перетворення політичних цілей наприкінці іракської кризи. Можливо, це звучить дещо суперечливо, але саме прагнення Америки до гегемонії може викликати в деяких держав бажання піти на виклик американській могутності. Щоправда, не з моральних або юридичних міркувань, як Європа, а через баланс сил. Могутність США — незаперечний факт, однак високе мистецтво дипломатії полягає в тому, щоб перекласти могутність мовою консенсусу. Це передбачає не тільки хороші відносини з усіма державами, щоб мати якомога більший простір для маневру в цій політиці. Але ще важливіше сформулювати об’єднуючу всіх ідею, особливо там, де проблеми абсолютно очевидно об’єднують всі держави: контроль за зброєю, епідемії, політика стосовно країн, що розвиваються.
На вершині трагічної історії Близького Сходу, попри розчарування, американська політика мусить почати саме з цього: вона має зосередити свою увагу на тому баченні світу, яке чекає свого втілення.
Генрі КІССІНДЖЕР — колишній держсекретар США (1973 — 1977 роки)
