Словом «Дарфур» можна стисло позначити останній приклад міжнародної проблеми, що періодично повторюється, яка привернула до себе загальну увагу десять років тому в Руанді. Яких заходів має вжити світова спільнота, коли велика кількість людей стає жертвами насильства, що бере початок у їхній власній країні?
Дарфур — це провінція в Західному Судані, основне населення якої становлять араби й африканські мусульмани. Конфлікт розпочався на початку 2003 року, коли повстанці з Визвольного руху Судану напали на урядові війська, намагаючись отримати більшу автономію й ресурси для свого району. Авіація та підтримувані суданським урядом озброєні формування, відомі як «Джанджавід», завдали удару у відповідь не тільки по озброєних бунтівниках, а й по мирному населенню, яке, як вважалося, надавало підтримку повстанцям. Села спустошили, жінок згвалтували, чоловіків неарабського походження вбили.
Причини цієї кризи, можливо, й не зовсім ясні, але наслідки очевидні. Загинуло понад 50 тисяч чоловіків, жінок і дітей, понад півтора мільйона осіб залишилися без даху. Можливо, це геноцид — слово, використовуване урядом США й деякими іншими для опису подій у Дарфурі.
Тим часом світові лідери обговорюють, що необхідно зробити щодо цього, і чи треба взагалі щось робити. У резолюції 1564 Ради Безпеки ООН, прийнятій 18 вересня 2004 року, лунає критика на адресу уряду Судану. Але ООН ще не готова перейти від слів до справи. У резолюції йдеться, що Рада Безпеки розгляне питання про накладення санкцій на суданських лідерів або нафтовий сектор країни, але нині не передбачається жодного покарання.
Чим же викликані такі коливання? Головним чином вони походять від небажання міжнародної спільноти притягти до відповідальності будь- який уряд за його дії на власній території і відбивають широко поширену ідею суверенітету, яка, по суті, дозволяє урядам робити все, що заманеться, в межах своїх країн.
Це неадекватний і застарілий підхід. Почнемо з того, що існує етичний елемент. Не можна дивитися в інший бік, коли на твоїх очах вбивають людину. Всі ми маємо певні зобов'язання один перед одним. Існують також і прагматичні міркування. В епоху глобалізації те, що відбувається в одній країні, може легко вплинути на ситуацію в інших країнах. Наприклад, біженці з Судану можуть дестабілізувати сусідній Чад.
Протистояння геноциду та іншим масштабним проявам насильства щодо цивільного населення також відбиває усталений принцип, що громадяни, як і уряди, мають права. Цей принцип закріплено в різних міжнародних документах, починаючи із Загальної декларації прав людини 1948 року. Не можна дозволяти урядам винищувати власний народ. І не можна дозволяти слабким урядам допускати масові вбивства на своїй території, навіть якщо їх і не скоюють на їхнє замовлення.
Усе це потребує перегляду концепції абсолютного державного суверенітету. Точніше, слід прийняти контрактний підхід до суверенітету, що визнає як права, так і обов'язки тих, хто ним користується. Такий підхід до суверенітету примусить уряди і лідерів держав усвідомити, що права, які асоціюються в них з поняттям державності, насправді є конвенційними і що їх можуть позбавити деяких або, у крайніх випадках, всіх їхніх прав, якщо вони будуть не в змозі виконати свої обов'язки.
Ця ідея набуде сили, тільки якщо міжнародна спільнота виявить готовність піти далі простого оголошення цього принципу й ухвалити остаточне рішення, що здійснення заходів з метою захисту життя невинних людей, які перебувають під загрозою насильства, є правом й обов'язком інших держав і світової спільноти загалом.
Деякий рух у цьому напрямі окреслився після широкої міжнародної підтримки гуманітарної інтервенції в Боснії, Косово та Східному Тіморі. Ще однією ознакою зміни ставлення до цього питання є основний документ («Засновницький акт») Африканського союзу (АС) — регіональної організації, що змінила неефективну Організацію африканської єдності в липні 2000 року. Проголошуючи принцип невтручання однієї країни-члена АС у внутрішні справи іншої, цей документ також передбачає «право Союзу втрутитися у внутрішні справи держави-члена АС відповідно до рішення асамблеї за наявності серйозних обставин, а саме воєнних злочинів, геноциду та злочинів проти людства». Втручання в таких випадках може мати будь-яку форму — від публічних заяв і приватної дипломатії до економічних і політичних санкцій та озброєної інтервенції.
Усе це знов приводить нас до Дарфура. Що необхідно зробити? Передусім, надати допомогу насильно переміщеному населенню Дарфура. Тим, хто залишився в живих, потрібна допомога, щоб запобігти голоду та хворобам. Також необхідно відновити дипломатичні зусилля для укладення договору про довгострокове припинення вогню, а потім перейти до врегулювання конфлікту шляхом розв'язання проблем, що спричинили кризу.
Однак необхідно відзначити ще два моменти. По-перше, відповідно до резолюції 1564 Ради Безпеки ООН, країни світу повинні надати Африканському союзу матеріально-технічну й фінансову допомогу. За такої підтримки відправлені АС війська могли б охороняти табори біженців і згодом перейти до охорони сіл, щоб чоловіки, жінки та діти могли безпечно повернутися додому.
По-друге, ООН має виконати свою погрозу і накласти санкції на уряд Судану, якщо він не припинить використовувати авіацію для знищення сіл та надавати підтримку «Джанджавіду». Кримінальні обвинувачення у воєнних злочинах слід висунути проти певних посадових осіб, які не підкоряться вимогам ООН. Дуже важливо, щоб дії світової спільноти були спрямовані не лише на порятунок населення Дарфура, а й на запобігання повторенню Дарфура в майбутньому. Від цього залежить життя багатьох невинних людей.
Річард Н. ХААС — колишній директор відділу планування Державного департаменту США, президент ради з міжнародних відносин.
