Цього літа Китай і Росія провели свої перші широкомасштабні спільні військові навчання. А нещодавно відбулися масштабні тристоронні навчання з участю Китаю, Росії й Індії. Колись такої комбінації країн неможливо було собі уявити. Ці військові маневри не повинні сприйматися як прості «одноразові» контакти, що спричиняють незначний резонанс. Навпаки, вони відображають довгострокову стратегію Китаю, спрямовану на встановлення гегемонії в Азії.
Одним з інструментів, призначених для досягнення цих амбіцій, є Шанхайська організація співпраці (ШОС), під егідою якої відбувалися китайсько-російські навчання. Створена в червні 2001 року, ШОС нараховує Китай, Росію, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан. (Нагадаємо, нещодавно Олександр Лукашенко заявив про бажання Білорусі приєднатися до цієї організації. — Ред.) Попередня мета ШОС полягала в тому, щоб пом’якшити напружені відносини на кордонах Китаю та країн Центральної Азії після краху Радянського Союзу й прибуття збройних сил США для ведення війни в Афганістані.
Китай розцінює ШОС як стартовий майданчик для розширення свого впливу у великому регіоні від країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону до Південно-Західної Азії, Близького Сходу, Східної Африки й Індійського океану. Справді, населення країн-членів цієї організації становить близько 45% від населення всього світу, а їхня площа — 28% від площі всього євроазіатського континенту.
Активне лідерство Китаю в ШОС позначається в проводжуваній цією організацією політиці. Поступово ШОС змістила акценти до боротьби з ісламськими радикалами. Однак на сьогодні ШОС часто використовується як форум для проведення кампанії проти ймовірних американських односторонніх дій і створення єдиного фронту, особливо між Китаєм і Росією, проти США з питань безпеки та скорочення гонки озброєнь в регіоні. У програмі форуму містяться антитерористичні заходи та вимоги зменшити американську присутність у регіоні, особливо в пострадянських республіках Центральної Азії.
ШОС не тільки забезпечує Китай платформою для протистояння наявному в Азіатсько- Тихоокеанському регіоні альянсу, очолюваному США, а й дедалі частіше використовується для запобігання формуванню очолюваної США мережі з обмеження прогресу Китаю. Зрештою, лякає те, що ШОС може перетворитися на військовий союз на зразок Варшавського договору епохи холодної війни з ембріональним «Великим Китайським Союзом» у його центрі.
Але регіональна дипломатія Китаю заходить далеко за межі ШОС. Вона використовує будь-яку можливість, що зустрічається на її шляху, включаючи шестисторонні переговори про ядерні амбіції Північної Кореї, щоб наголосити на своїй провідній ролі в урегулюванні всіх азіатських проблем. Крім того, триває будівництво «нитки перлів» із військових баз у кожному з основних пунктів на морських транспортних шляхах за «дугою нестабільності» від Близького Сходу до побережжя Китаю.
Здається, ніхто й не знає, як відповісти на посилення дипломатичного та військового впливу Китаю в Азії, оскільки ступінь амбіцій Китаю залишається абсолютно неясним. Але тоді як усі ще лише обдумують мотиви поведінки Китаю, його уряд активно діє. Справді, Інститут міжнародних стратегічних досліджень — провідний центр із питань безпеки Великої Британії, не так давно попередив, що тоді як увесь світ сконцентрувався на боротьбі проти міжнародного тероризму і подіях на Близькому Сході, Китай швидко розширює свій вплив від Азії до Африки.
«Перлини» в Африці — це Судан, Ангола, Алжир, Габон, Намібія, Замбія, Танзанія, Зімбабве, Уганда, Джібуті, Малі, Центральна Африка, Ліберія, Ефіопія, Мозамбік, Сьєрра-Леоне та Демократична Республіка Конго. З кожною країною Китай вибудовує особливі військові та комерційні відносини з надією посилити їхню відданість китайським інтересам.
Тут, як і у випадку з Азією, зростання китайського впливу породжує зростання підтримки політики Китаю. Звісно, це вулиця з двостороннім рухом. Щоразу, коли приходять скарги в Комітет із прав людини Організації Об’єднаних Націй, Китай може розраховувати на підтримку багатьох африканських країн, які мають свої власні проблеми з правами людини. Навіть вибір Пекіна місцем проведення Олімпійських ігор 2008 року відбувся завдяки «африканським голосам». Китай, у свою чергу, публічно заявив, що підтримуватиме африканські країни в потенційних спорах у Світовій організації торгівлі та в інших міжнародних організаціях.
Точно так само, багато африканських держав тепер явно схиляються на бік Китаю у його суперечці з Тайванем. Коли уряд Японії спробував стати постійним членом Ради Безпеки ООН, кілька африканських країн підтримали його, попри отримання економічної допомоги протягом багатьох десятиріч.
Китай любить хизуватися своїм «мирним підйомом». Але підйом бісмарківської Німеччини наприкінці XIX століття також якийсь час був мирним. Питання не в тому, чи мирно Китай рухається до статусу великої держави, а в тому, чи збирається він залишатися мирним, коли досягне його. Точно так само, як 125 років тому перед світом стояло «німецьке питання», тепер перед ним стоїть «китайське питання». І цього разу нам потрібна краща відповідь.
Хідеакі КАНЕДА — директор Інституту Оказакі, віце-адмірал у відставці Сил самооборони Японії
