На виборах, які пройшли в Україні, опозиція показала досить сильний результат, що підкреслює два важливих факти: по-перше, помаранчева революція, при тому, що була вельми багатообіцяючою, багатьох своїх обіцянок так і не виконала; по- друге, хоч якою б була остаточна розстановка сил у новому парламенті, Україну й надалі роздиратимуть боротьба зсередини та тиск ззовні.
Мало хто міг би уявити, що усього через п’ятнадцять місяців після того, як народне повстання, відторгнувши результат брудних президентських виборів, винесло до вершин влади Віктора Ющенка, тріумфатору тих днів доведеться боротися за політичне виживання, причому проти одного із своїх колишніх соратників. Власне, Ющенку як президенту нічого не загрожує, однак, якщо йому не вдасться перекинути міст через прірву, яка виникла між ним та іншими «помаранчевими», і особливо непередбачуваною Юлією Тимошенко, колишньою його союзницею і прем’єр-міністром його уряду, президенту незабаром доведеться ділити владні повноваження з силами, що користуються підтримкою Росії — тими, які свого часу всіляко намагалися зупинити його просування до влади.
Становище Ющенка обтяжується ще й тим, що його погіршенню сприяли якраз ті реформи, проведення яких він так добивався. Право призначати прем’єр-міністра, керманича того благенького човна, яким є українська економіка, вперше отримує парламент країни — але, якщо опозиція сформує в ньому найбільшу фракцію — що, судячи з усього, вже практична реальність, — неминуче повернення до великої політики Віктора Януковича, який обманом намагався привласнити собі перемогу на виборах 2004 року і напевно буде працювати на припинення західного ухилу помаранчевої України. Ухвалений минулого року закон про свободу преси дав засобам масової інформації набагато більше можливостей коментувати й критикувати діяльність міністрів — але тепер будь-якому українському уряду стало набагато важче приховувати від громадськості свої провали та внутрішні чвари. І, нарешті, було досягнуто такого рівня політичної прозорості, за якого можна заявити, що нинішні вибори пройшли у дійсно справедливій боротьбі, без обману — однак партій при цьому розплодилося стільки (на 450 місць у парламенті їх претендувало 45), що тим самим було неминуче послаблено авторитет основних блоків.
Помаранчевій революції вдалося багато що. Після неї значно скоротився рівень клановості в державному апараті. Після неї у України значно поліпшилися відносини з Європейським Союзом, НАТО та Сполученими Штатами, а також відбулися зрушення у переговорах зі Світовою організацією торгівлі. Після неї результат продажу корумпованими чиновниками найбільшого в країні сталеливарного комбінату за заниженою ціною бізнесменам, які користувалися зв’язками з режимом, було переглянуто, і завод продали компанії Mittal Steel за 4,8 мільярда доларів. Однак на іншу шальку терезів тиснуть тривалі розбіжності з ключових політичних питань; розлад з Юлією Тимошенко; нездатність надати чітку довгострокову економічну стратегію; продовження державного втручання в певних галузях; відсутність виразної політики приватизації; звинувачення найближчих підручних президента в корупції; напруженість у відносинах з Росією.
Взагалі, фактор відносин із Москвою тепер може загнати в глухий кут будь-який, навіть найефективніший, уряд. У нинішній ситуації лібералам Ющенка доведеться вибирати з двох бід — або повернутися на орбіту Москви в коаліції з Януковичем, або зайняти жорстку націоналістичну позицію у союзі з Тимошенко.
Можливо, в нинішній ситуації президенту доведеться пожертвувати прозахідним міністром закордонних справ. Однак, хоч яким би сильним був тиск — чи з боку Москви, чи з боку суперників, — Ющенко має відстоювати ті демократичні рубежі, на які країна вийшла після його перемоги.
