Три роки тому 8 серпня 2008 року російські війська вторглися до Грузії під приводом відбиття агресії проти Південної Осетії. Під час швидкоплинної п’ятиденної війни, яку в Москві назвали примусом до миру, два регіони були відторгнуті від країни. Потім сталося визнання самостійності Південної Осетії і Абхазії з боку Росії і трьох її близьких друзів. На цьому міжнародна легітимізація результатів агресії зупинилася і досі немає жодних ознак її просування.
Треба відразу сказати, що до вторгнення Росія готувалася досить давно. Концентрувалися війська, проводилися широкомасштабні навчання «Кавказький рубіж» у 2006-му і в кінці 2007 рр. Офіційно — для боротьби з тероризмом, але склад військ і легенда навчань не залишали сумнівів, що вони готуються для зовсім інших дій. Особливо це стосувалося участі в навчаннях кораблів Чорноморського флоту. Щось терористів і піратів ані в Азовському, ані в Чорному морях до того і після того не помічали. А ось для вторгнення на узбережжя Грузії Чорноморський флот цілком міг бути використаний.
Роздратування Москви, яке перейшло у відверту ворожнечу, викликала вимога Тбілісі вивести російські війська з території Грузії. З цієї миті відносини двох країн швидко рухалися по низхідній. Пропорційно зростала напруженість між Південною Осетією й Абхазією з Грузією. Було цілком очевидно, що за всіма діями і підступами як південно-осетинських, так і абхазьких сепаратистів стоїть Москва. Причому в Білокам’яній відверто вели справу до збройного конфлікту. Усі спроби вдихнути життя в грузинську опозицію і за її допомогою політично усунути президента Саакашвілі не вдалися, тому яструби в Першопрестольній взяли курс на збройне втручання. Привід знайти було не дуже складно. Роль палія відвели президентові Південної Осетії Кокойти, при цьому в Абхазії вже фактично перебували російські війська. Грузію охоплювали з двох боків, що фактично зводило нанівець усі її можливості оборони. Те, що Тбілісі звинуватили в агресії, — чинник зовнішній і випадковий. За потреби знайшлися б інші. До речі, головним було повалення Саакашвілі, а незалежність Південної Осетії та Абхазії — це другорядне. Якби перше вдалося і в Тбілісі було поставлено російського ставленика, то Грузія цілком могла залишитися у своїх тодішніх кордонах. Але замість того, щоб повалити ненависний режим, грузинський народ в обстановці військової поразки якраз об’єднався довкола нього. Саакашвілі ніхто не повалив, опозиція була цілком дезінтегрована, більше того, змушена засуджувати російську агресію. Ось тоді і почався фарс під назвою незалежність Південної Осетії та Абхазії. І якщо в другому випадку певні підстави для цього були, у тому числі й історичні прецеденти, то перша перебувала виключно під російським протекторатом і на московському фінансовому утриманні.
Така відверта російська агресія викликала настільки бурхливе неприйняття у світі, що довелося піти на підписання угоди Саркозі — Медведєв. При цьому Париж вважає, що вона повною мірою не виконана, Москва, звичайно, дотримується протилежної думки.
Результатом російського вторгнення і відколу Південної Осетії та Абхазії стала подальша дестабілізація на Північному Кавказі. Так звана контртерористична операція захлинулася, її формальне скасування не означало зниження напруги протистояння. Більше того, тероризм охоплює дедалі нові регіони Північного Кавказу. Дагестан, за ним Інгушетія, далі Кабардино-Балкарія. Проблемним є становище в Карачаєво-Черкесії. Розділені по семи регіонах черкеси вимагають визнання геноциду з боку як царської Росії, так і СРСР, а також об’єднання в один суб’єкт федерації. Зрозуміло, що в Тбілісі черкеси знайшли найгарячішу підтримку. І хоча в Москві посміялися і відмахнулися, але процес пішов. Адже черкеси живуть і мають вплив у кількох арабських країнах і Туреччині. Отже цей чинник іще позначиться. А так —практично в усіх північнокавказьких республіках. Іскри тероризму долітають навіть до Адигеї в Краснодарському краю, неспокійно у ряді районів Ставропольського краю. Вторгнення до Грузії замість розв’язання кавказьких проблем породило нові й набагато складніші.
Ще напередодні річниці кавказької війни Росії проти Грузії сенат Конгресу США ухвалив резолюцію, у котрий раз назвавши захват Південної Осетії і Абхазії окупацією. Зрозуміло, що самих заяв російського МЗС і депутатів Державної думи різних типів було недостатньо. Першим відповів прем’єр Володимир Путін на зустрічі з молодою зміною функціонерів партії «Единая Россия» на березі озера Селігер у Тверській області. Там він запропонував народові Південної Осетії, як і Білорусі, вирішити питання про приєднання до Росії. Дісталося, звичайно, і сенаторам з їх резолюцією.
Природно, що дату не міг обминути і президент Дмитро Медведєв. Він дав вельми розлоге інтерв’ю телеканалу Russia Today, радіостанції «Эхо Москвы» і державному грузинському російськомовному телеканалу «Первый информационный кавказский».
Звичайно, головним завданням Медведєва було виправдати, хай і через три роки, агресію проти Грузії. Причому, досить дивним чином. От Саакашвілі використовувати війська для відновлення територіальної цілісності країни ніяк не можна. «Тому, коли все це сталося, знаєте, незважаючи на те, що ми розуміли, що є різного роду наміри силоміць відновити територіальну єдність країни, але використовувати війська, я гадав, що це параноїдальний сценарій, який ніколи не буде реалізований». Звичайно, напрошується паралель з діями на Північному Кавказі. І таке запитання поставив Олексій Венедиктов, що представляв радіостанцію «Эхо Москвы». «Річ у тім, що у Грозному Росія не займалася тим, чим займалися в Цхінвалі. Ми займалися звичайними речами, ми просто наводили лад, ми не займалися знищенням власного народу, який формально входив тоді в територію Грузії. Ми боролися з бандитами, з тими людьми, які під різними гаслами... боролися з конституційною владою. Нічого такого ні в Цхінвалі, ні в Абхазії ми, природно, не бачили, тому що там уже давно існували анклави, в яких були власні уряди, які самі себе проголосили державами і в яких більш-менш забезпечувався правопорядок. Це принципово різні ситуації».
Ну, як наводили лад у Грозному і в усій Чечні, досить добре відомо. У результаті такого наведення російське населення більше за всіх і постраждало. До того ж, Чечня проголосила свою незалежність. Чим це відрізняється від дій, наприклад, Південної Осетії. Що знайшов Медведєв у цих варіантах принципово різне, залишається лише гадати.
Або події в Лівії та Сирії. «Каддафі в якийсь момент віддав найжорсткіші вказівки щодо знищення опозиціонерів. Нинішній президент Сирії таких вказівок не віддавав». Це артилерійські обстріли і танки на вулицях міста Хама, а тепер штурм за участю 250 танків урядовими військами міста Дейр аз-Заур на північному сході країни. За даними правозахисних організацій, місто стрясають «потужні вибухи». І все це без наказу президента Асада? Важко уявити, що війська діяли за власною ініціативою. І все це почалося через кілька годин після того, як відбулася телефонна розмова президента Сирії Башара Асада з Генеральним секретарем ООН Пан Гі Муном. Генсек закликав президента негайно припинити використання військової сили проти цивільного населення. Зрозуміло, що виправдати агресію проти Грузії не вдається, тому російське керівництво винаходило всілякі відмінності.
Інтерв’ю Медведєва викликало цілком зрозумілу реакцію не лише в Грузії. До речі, поки досить стриману. А ось в Азербайджані в ньому побачили прямі погрози. Відомий політолог Вафа Гулузаде, вважає, що «Президент Росії Дмитро Медведєв зняв з себе маску миротворця і, по суті, пригрозив Азербайджану повторенням грузинських подій в разі, якщо розпочнуться військові дії у Карабасі». У своєму інтерв’ю Медведєв сказав, що операція з примусу Грузії до миру, яку провела Росія 2008 року в Південній Осетії, стала серйозним уроком для Вірменії та Азербайджану, які конфліктують через Нагірний Карабах. Поза сумнівом, в Баку не залишать без уваги ці заяви і продовжать політику дистанціювання від Росії. Якщо Медведєв цього домагався, то успіх наявний. Але чи допомагає це справі миру як на Південному Кавказі, так і на Північному? Відповідь поки — негативна.
Третя річниця кавказької війни проходить у стані посилення нестабільності в украй чутливому і вибухонебезпечному регіоні. Миру там немає і не передбачається в найближчій перспективі. І це ставить перед українським керівництвом непрості завдання.
По-перше, посилюється агресивне крило в російському керівництві. Що поза сумнівом позначиться на непростих відносинах Києва і Москви. І те, що Росія приєдналася до хору засудження арешту Юлії Тимошенко в досить різких висловленнях (є відомості, що заяву російського МЗС писав сам міністр закордонних справ Сергій Лавров) — черговий сигнал, що на газових переговорах Києву чекати поступок не доводиться.
По-друге. Росія всіляко нагнітатиме напруженість на Південному Кавказі, щоб якнайбільше утруднити поставки вуглеводнів звідти до Європи і України. Тому для терміналу з прийому скрапленого газу і відповідного заводу вже зараз слід шукати додаткових постачальників, щоб не викинути на вітер мільярди, витрачені на будівництво цих об’єктів.
По-третє. Сьогодні загрожують Азербайджану з Нагірним Карабахом, завтра те ж саме може статися з Україною по Придністров’ю. Якщо у нас такий великий і непередбачуваний сусід, то чи не слід тверезіше і відповідально підійти до питань безпеки держави, насамперед військової. Як би не виявилося запізно.
КОМЕНТАРI
Валдас АДАМКУС, колишній президент Литовської Республіки 1998—2003 рр. та 2004—2009 рр.:
— Я буду оптимістичнішим із прогнозами. Сподіваюся, що цього більше не повториться і справедливість відновлено, адже основна вимога Грузії — довести, що агресія була з боку російської сторони, яка окупувала грузинські території й утримує їх. Це факт, але сподіваюся, що ще є час для розв?язання цього питання на дипломатичному рівні й повернення окупованих територій Грузії. Принцип територіальної цілісності для всіх країн, включаючи Грузію, залишається таким самим, як і раніше, і він має бути захищеним, а міжнародна спільнота повинна поважати його. Це ґрунтовне правило для всіх демократичних країн. Якщо ми хочемо мир і стабільність у цьому регіоні й водночас в усьому світі, то це єдиний шлях. Сподіваюся, що міжнародна спільнота поважатиме цей принцип. Реакція ж європейських країн на російсько-грузинський конфлікт сповнена жалю і, звісно, демонструє різні погляди, які йдуть від самих принципів демократичних країн і від того, що кожна з них декларує: будь-яка держава має право визначати свою власну долю. Торкаючись російсько-грузинського конфлікту, я не вірю, що міжнародна спільнота відреагувала належним чином, щоб захистити територіальну цілісність Грузії. Це доводить існування подвійних стандартів: один працює для великих і могутніх держав, а інший — на решту країн. Проте я сподіваюся, що демократія і свобода потрохи збільшуватимуться. Бажаю, щоб одного з цих днів грузини дочекалися повного приєднання всіх грузинських територій і змогли визначити свою власну долю й повернутися на рідну землю.
Микола ПЕТРОВ, член наукової ради Московського центру Карнегі:
— Нині між Росією та Грузією все більш-менш застигло. Російська сторона вважає, з одного боку, що вона не підтримуватиме якісь відносини з президентом Грузії, поки на цій посаді Михаїл Саакашвілі. З другого — навіть щодо СОТ, де позиція Грузії значною мірою є перешкодою для Росії, прийняте рішення не йти ні на які зміни й поступки в ситуації, що склалася, й зберігати status quo. Для повторення цього конфлікту немає жодних особливих причин. Після бурхливої реакції 2008 року утворився той статус кво західних країн щодо цього конфлікту. З одного боку, Захід не визнавав і не визнає ні Абхазію, ні Південну Осетію, ні факт введення туди російських військ, але з другого боку, тривають переговори. Обстановка до 2008 року походила на заморожений конфлікт. Зараз ситуація відкинута набагато далі, ніж була тоді. Якщо й можливі якісь зміни, на них знадобиться більше часу, ніж тривалість політичного життя тих політиків, які зараз при владі. Зараз це просто відносини між Росією та Грузією, де від рішення Саакашвілі або Медведєва залежить поворот ситуації в той чи інший бік.
Ніка ЧИТАДЗЕ, грузинський політолог, керівник Центру вивчення питань безпеки і міжнародних відносин:
— Розвиток подій між Росією і Грузією не змінився, але тактика вже інша. На моє переконання, пряма агресія з боку Російської Федерації прогресує. Росія має намір ослабити державність Грузії. Вона заохочуватиме і фінансуватиме проросійські сили, намагатиметься брати участь у диверсійних терористичних акціях на території нашої країни. Також Росія буде вести інформаційну війну, щоб у всіх з’явилося переконання, що Грузія є агресором щодо Росії. Окрім цього, Москва буде провокувати грузинське населення, проводячи військові навчання на території Північного Кавказу, поблизу державного кордону Грузії.
Захід поступово займає жорсткішу позицію відносно Москви. Держави ЄС та США ухвалили резолюцію, де саме Росія виступає як окупант, а регіони Південної Абхазії та Південної Осетії згадуються як окуповані регіони. Проблема Заходу лише в тому, що Захід не має єдиної позиції у своєму ставленні до Росії. Наприклад, та ж Німеччина і Франція більш лояльно ставляться до російського режиму.
Стосовно вирішення цього конфлікту. Росія має відмовитись від своїх імперіалістичних амбіцій, хоча це і нереально. Грузія ж у цій ситуації повинна укріплювати свої економічні та демократичні процеси, аби довести Євросоюзу і НАТО, що вона зможе відповідати всім європейським параметрам.
У довгостроковій перспективі Грузії все ж можливо повернути втрачені землі, які історично належали нашій державі. На нинішньому етапі, поки там перебувають окупаційні війська, цю територію повернути неможливо. Грузія не може вести війну з Росією з одного боку, але з другого, вона так само не може вести переговори з тією ж Південною Осетією, яка повністю залежить від Росії. Аби повернути території, потрібен економічний і політичний розвиток нашої держави. Надалі населення окупованих територій буде більш зацікавлене у приєднанні до Грузії. Росія ж під впливом Заходу і зі зміцненням Грузії вимушена буде відпустити Абхазію та Південну Осетію.
