Це було на початку червня 1989 року. Лише за декілька днів до цього Вацлава Гавела звільнили з в’язниці, однак він був повний того, що зараз здається пророчою впевненістю. Тисячі його співвітчизників писали листи, клопочучись про його звільнення в той час, коли заява про солідарність із найвідомішим дисидентом Чехословаччини була недвозначним і небезпечним актом громадянської непокори.
«Ми, чехи, нарешті здобуваємо нашу мужність», — сказав він, неначе відчуваючи готовність людей протистояти вартовим комуністичної поліцейської держави. «Рано чи пізно вони припустяться помилки, можливо, побивши декілька людей. Тоді 40 000 людей заповнять Вацлавський майдан!»
За чотири місяці, за тиждень після того, як народ зруйнував Берлінську стіну, революція прийшла до Праги. Студенти організували невеликий мітинг на старому Вишеградському цвинтарі, на місці поховання Сметани і Дворжика у фортеці, яка підноситься над містом. Коли вони виступили в напрямку Вацлавського майдану, несучи свічки, частини спецпризначеня стали відрізати їх, і багато хто — чоловіки, жінки і діти — були жорстоко побиті.
Тих, хто падав, били ногами й били палицями прямо там, де вони лежали. Та ніч 17 листопада — «чорна п’ятниця», як її незабаром стали називати — сколихнула Чехословаччину. Наступного дня тисячі чехів опинилися на вулиці. Як і передбачав Гавел, його робота (і робота невеликого кола дисидентів, які перебували поруч із ним) полягала в тому, щоб роздмухати цю іскру, підтримати вогонь і спрямувати його.
За двадцять років ми можемо лишень вражатися, як прекрасно вони з цим справилися. Революція в Празі була найщасливішою революцією 1989 року, революцією, яка викликає приємні почуття. Оксамитова революція, як охрестив її Гавел, була справжнім театром, геополітичною виставою, яка складалася з коротких епізодів, сцен і актів, з яскравими епізодичними ролями, які грали знаменитих осіб із минулого, включаючи Олександра Дубчека і Джоан Баез.
Дисиденти, щойно відпущені з в’язниці, та видатні емігранти раптово повернулися додому. Темою музики був Оксамитовий Андеграунд. Сценою був Чарівний Ліхтар, театр андеграунду, який служив штаб-квартирою Гавела. Тлом, на якому розгорталися події, була Прага, неймовірно красива, неймовірно романтична, місто сотні шпилів, брунатно-жовтих будинків і церков, які відбивали вечірнє місячне світло на Влтаву.
Аудиторією, звичайно, був увесь світ. Ми дивилися по телебаченню, як це відбувалося. Ми бачили людей, які зібралися на Вацлавському майдані, їх було сотні тисяч, які дзвеніли своїми ключами і дзвонили в дзвоники, прощаючись таким добродушним чином із комунізмом. «Твій час вийшов». Це було так щиро, так чисто. Це був кульмінаційний пункт історії, Рік падіння, зламний момент у історії: кліше, яке перетворилося на Правду.
Ми знали, що наші герої переможуть. Всі, кого це торкнулося, відчули себе знову молодими, начебто світ раптово, таємничо, радісно став новим. Дісней не зміг би вигадати більш чарівливе перетворення. Тут були наші діти, які вийшли на вулиці. Тут були наші діти, скривавлені й побиті. Тут були наші діти, які нарешті перемогли.
Сталося так, що цю революцію можна було б перерахувати за днями, дивовижний приклад того, як швидко розвиваються події. Лише одного разу зіткнувшись із протистоянням, комуністи кинули владу. Один із організаторів мітингу 17 листопада сказав мені, що саме в той день він чекав декілька сотень людей, а з’явилося 20 000. Як би там не було, розв’язка настала 29 грудня, день, коли Вацлав Гавел став новим президентом вільної Чехословаччини.
Для мене вирішальний момент настав на одинадцятий день. Півмільйона людей зібралися в Празі в парку Летна, щоб слухати, як говоритиме Гавел. Навіть зараз я не можу згадувати це без сліз. Коли Гавел закінчив, почав падати легкий сніг, і, як за чиїмсь сигналом, його слухачі зайняли свої місця. Один за другим, однією колоною, плече в плече вони попрямували в напрямку до Вацлавського майдану, який лежить на відстані півтори милі, йдучи за хиткою, запряженою кіньми каретою. Ця карета була прикрашена янгольськими крилами.
Це було так благородно, так сильно і невідпорно. Повільно процесія тримала свій шлях стежками через парк Летна, вже покритий снігом. Повільно процесія звивалася вздовж середньовічних вулиць за Празьким замком і просувалася до майдану перед президентським палацом. Не було пісень, не було вигуків, ніяких натяків на конфронтацію. Просто нерозривна лінія людей, які тримаються за руки і проходять мовчазно в білій темряві, лінія, та, яка петляє за ворітьми парку.
Прямуючи із замку, лінія звивалася вниз крутими схилами пагорбів Мала Страна, повз кафедральний собор у стилі бароко, шпилі якого блищали в сніжній ночі, вздовж вулиці Мостеко з її кав’ярнями та рестораціями, через мерехтливу Влтаву Карловим мостом, із його 400-річним статуями чеських королів і релігійних покровителів, через вузькі вулички старого міста і, нарешті, на Вацлавський майдан. Там я побачив, як троє поліцейських у недбало надітих кашкетах приєдналися до процесії, танцюючи у високих чорних шкіряних черевиках.
Процесія все ще йшла, звиваючись снігом, усі розмахували руками, стрибаючи від щастя та радості. Перший із тих, хто йшов, досягнув майдану. Останній усе ще терпляче чекав у парку. Рука в руці, вони розділили місто. Рука в руці, вони провели лінію. Тут на одному боці стояли люди, на іншому — їхні гнобителі. Це був момент вибору для кожного.
Згори я дивився на людей, які танцюють на вулицях. Прага була на віддалі, світла й блискуча від снігу. Ніколи в своєму житті я не бачив подібної краси. І сумніваюся, що коли-небудь побачу.
Майкл МЕЄР — шеф бюро Newsweek по Східній Європі 1989 року, автор книги «Рік, який змінив світ».
