Стереотипи й незнання інших культур впливають і на міжнародні відносини. Є досить багато прикладів, коли ляпсуси дипломатів і політиків ставали причиною конфліктів. Стереотипи періодично проявляються у виступах глав держав. Останніми прикладами такого роду є, наприклад, слова президента Франції Жака Ширака, який заявив, що єдиним вкладом англійців у сільське господарство є «коров’ячий сказ», і президента Росії Володимира Путіна, який зазначив, що на відміну від Африки, в Росії політичних опонентів не поїдають.
Професійні дипломати, як правило, спроможні уникати помилок, які ґрунтуються на стереотипах, однак і вони не застраховані від них. 1939 року Гарольд Ніколсон, британський дипломат і історик, опублікував книжку «Дипломатія». Ніколсон зазначив, що незважаючи на те, що дипломати спілкуються, використовуючи певний загальноприйнятий міжнародний код (спеціальні фрази, вирази та слова), проте навіть вони не застраховані від того, що іноземні колеги зрозуміють їх невірно. Ніколсон опублікував свою працю, коли в світі домінувала європейська дипломатія, а мешканці Європи, як правило, знали мови країн-сусідів. Після того як стався крах колоніальної системи, і на міжнародну арену вийшли сотні нових держав із Азії та Африки, проблема взаємного нерозуміння помітно посилилася.
Прикладом різночитань можуть бути навіть базові міжнародні угоди. Кріс Браун, автор дослідження «Глобалізація світової політики», згадує, наприклад, Всесвітню декларацію прав людини, прийняту ООН 1948 року. Ця декларація стала найважливішим документом міжнародного законодавства. Проте представники багатьох культур і досі сприймають Декларацію прав людини як вияв західного культурного імперіалізму. СРСР та інші країни соціалістичного табору свого часу критикували Декларацію за те, що вона не приділяє уваги економічним правам трудящих. Деякі азіатські країни вважають, що Декларація суперечить конфуціанським принципам, що ставлять на чільне місце родину або групу, а не окрему особу (саме тому Китай не приймає претензій Заходу про порушення громадянських прав свого населення). Своєю чергою, ісламські держави висловлюють невдоволення тим, що Декларація зрівнює чоловіків і жінок, а також апелює до релігійної свободи.
Реймонд Кохен, автор книги «Переговори навколо культур», наводить показовий приклад. У 1938 році в Вашингтоні помер колишній амбасадор Японії в США. Президент США Франклін Рузвельт, що неодноразово зустрічався з покійним і переживав до нього почуття глибокої симпатії, розпорядився виділити крейсер для негайної доставки тіла дипломата на батьківщину. З погляду американців і європейців дії Рузвельта були абсолютно зрозумілими, однак у Японії, де існує особлива традиція прощання з небіжчиками, цей крок викликав обурення. Японці не могли зрозуміти, чому тіло дипломата відправляють до Японії без проведення на місці його кончини складних церемоній, покликаних продемонструвати повагу Сполучених Штатів до нього і його країни. Криза на цьому не закінчилася. Після того як крейсер прибув до Японії, один із японських підприємців подарував капітанові корабля декілька коштовних перлин. Капітан відмовився прийняти цей подарунок, оскільки в США його дії могли бути сприйняті як отримання хабара. Японці знову відчули себе ображеними, оскільки подарунки, покликані символізувати акт дружби, відкидати можна лише в тому випадку, якщо з дарувальником мають намір розірвати стосунки...
1989 року американський дипломат Реймонд Сміт опублікував книгу «Переговори з Радами», в якій зібрав досвід своїх колег, які брали участь у різних американо-радянських переговорах. На думку Сміта, радянські дипломати завжди керувалися трьома принципами: страхом перед начальством, прагненням уникнути ризику і прагненням завжди і в усьому демонструвати своє домінування. Ці принципи суперечили поняттям американських дипломатів про процес переговорів, що призводило до довгих і часто безплідних обговорень.
У ряді випадків стереотипи, що існували в тому чи іншому суспільстві, впливали на дипломатичні формули та концепції. Частіше за все подібним чином ті чи інші держави намагалися «зберегти обличчя». Американський дослідник Вільям Барндс навів вельми показовий приклад Індії. На початку 1970-х років ця країна зіткнулася з голодом і потребувала міжнародної допомоги. Однак ідеологія правлячих кіл Індії базувалася передусім на загостреному почутті незалежності. Тому індійські дипломати вигадали таку формулу: «Індія допомоги не прохає, але якщо її пропонують, ми її можемо прийняти». У результаті американські кораблі доставили до індійських портів зерно, а прем’єр-міністр Індії Індіра Ганді послала привітальну телеграму Хо Ши-Міну, лідерові Північного В’єтнаму, який у той час перебував у стані війни зі США. Білий дім шаленів, однак цей крок індусів був цілком логічним: вони демонстрували, що не міняють своїх принципів на продовольство.
Історія дипломатії має багато прикладів того, як незнання історії та культури іншого народу призводило чи потенційно могло призвести до сумних наслідків. Наприклад, у 1970-ті роки, в розпал «торговельної війни» між США та Японією, США вимагали, щоб Токіо ревальвував єну на 17%. Японський представник заявив, що подібну пропозицію неможливо прийняти, оскільки чотири десятиріччя тому члени японського уряду, які прийняли аналогічну (17-відсоткову) ухвалу, були змушені покінчити життя самогубством, щоб уникнути ганьби. Однак Японія швидко погодилася на ревальвацію в розмірі 16,9% (про це повідомив американський історик Роберт Енджел). В іншому випадкові, організатори зустрічі президентів США та Мексики запропонували організувати традиційне для Сполучених Штатів «техаське барбекю» — реалізації цієї ідеї вчасно зуміли запобігти працівники американської амбасади в Мехіко. Річ у тім, що мексиканці досі не можуть пробачити США відторгнення Техасу, що відбулося в XIX сторіччі, і неминуче були б ображені.
Історія міжнародних відносин також знає приклади того, як політики і дипломати, що знайшли в собі сили відмовитися від переконань, що панували в їхніх країнах, домагалися серйозних успіхів. 1972 року президент США Річард Ніксон першим із американських президентів відвідав Китай і провів переговори з Мао Цзедуном. Це стало початком бурхливого розвитку американо- китайських зв’язків. Ніксон відмовився слідувати американській політичній традиції не вести переговорів із китайськими комуністами, а Мао зробив аналогічний крок щодо американських імперіалістів. Окрім того, обидві сторони змогли абстрагуватися від двох традицій: американці традиційно на чільне місце ставлять проблему і прагнуть шукати шляхів її вирішення, а китайці орієнтуються, передусім, на встановлення персонального контакту з опонентом.
1977 року президент Єгипту Анвар Садат здійснив офіційний візит до Ізраїлю, порушивши бойкот, встановлений арабськими країнами щодо єврейської держави. Герберт Келман, професор Гарвардського університету, фахівець у галузі конфліктології, вважає справжнім досягненням Садата те, що в ході візиту він привітався за руку з членами ізраїльської делегації. Це було сприйняте в Ізраїлі, що також із великими підозрами ставився до арабських політиків, як знак довіри та дружби. Результатом став мирний договір між Ізраїлем та Єгиптом.
Багато держав витрачають значні кошти на формування власного позитивного іміджу. Наприклад, США тратять з цією метою щорічно до $1 млрд., Саудівська Аравія, за різними оцінками, — $4-5 млрд., Канада — $65 млн. (бюджет 2005 року), Нігерія — $20 млн. (2005 рік). Фактично, ці дії є боротьбою з негативними стереотипами щодо тієї чи іншої країни, що існують у інших народів.
