Це моя остання стаття на деякий час. Я покидаю цю колонку, оскільки стану головою Довірчого фонду «Бі-Бі-Сі» — стратегічного органу однієї із найбільших мовних організацій світу. Отже, впродовж терміну мого головування мені доведеться дати обітницю мовчання на кшталт сіцілійській омерті зі спірних питань. Напрошується нудний коментар: краще мені відкласти ручку.
Зараз вона в моїй руці: я дивлюся на протоку Босфор прекрасним березневим ранком. Учора в Стамбулі був справжній снігопад. Але сьогодні сонце виблискує на воді до самісінького азійського узбережжя міста, чайки носяться у повітрі, великий лайнер величаво пливе на північ до Чорного моря. Це такий день, коли розумієш, як добре жити.
Щоправда, я завжди відчуваю себе так у Стамбулі — величному місті, в якому було створено так багато світової історії. І, можливо, це місто, в якому формується майбутнє Європи, — в Стамбулі, а не в Брюсселі, Парижі або Берліні. Зараз поясню.
Сьогоднішня політична ідентичність Європи виникла із її недавньої історії. У ХІХ столітті доля Європи в світовому населенні збільшилася з 1/5 до 1/4. Це допомогло європейським країнам домінувати в якості експансіоністських колоніальних держав. Але це також створило конкуренцію за життєвий простір. Причому, значна боротьба кристалізувалася в суперництві Франції і прискореними темпами розвинутої Німеччини.
Результатом стали три війни за 70 років. Їх наслідки можна побачити на величезних кладовищах Північної і Східної Франції, а також на прикордонних землях Центральної Європи. Ми втягнули й інших у свої війни. Поглянете на індійські імена, висічені в меморіальних арках у провінції Пікардія, Франція. Я пригадую військовий меморіал у невеликому селі на північ від Квінстауна в серці країни «Володаря кілець» на Південному острові Нової Зеландії. За тисячі кілометрів від кривавих полів Франції пам’ять про 26 молодих новозеландців, загиблих тут, залишилася на гранітному хресті.
У дні, коли Європа вклонялася Марсу, богові війни, решта світу часто втягувалася в наші місцеві битви. Ми, європейці, були небезпечними одне для одного, і часто було ще небезпечніше — бути нашими друзями.
Створення Європейського Союзу було нашою спробою запобігти черговій війні. Франція і Німеччина об’єдналися у сутужні часи: розрахунок був зроблений на те, що економічне співробітництво призведе до близького політичного союзу. Довкола даного історичного компромісу об’єдналися й інші країни, у тому числі такі країни, як Велика Британія, які спочатку скептично поставилися до всієї цієї витівки. Ми всі взяли в цьому участь, і наш мир і добробут зміцнилися.
Усе вийшло набагато краще, ніж уявляли собі скептики, і навіть краще, ніж очікували фундатори ЄС. Був створений величезний єдиний ринок. Суверенітет був розподілений і видозмінений в таких сферах, як торгівля і довкілля. Союз, який мав 7 % світового населення, виробляв 22 % світової продукції — більше за США, майже удвічі більше за Китай і в 4 — 5 разів більше за Індію.
Європейський економічний гігант прагнув до світової політичної ролі, але тут втрутилася реальність. Марс ХХ століття став набагато менш упевненим у собі, чим в ХХІ столітті. До інтервенції в Лівію, санкціонованої ООН, ЄС усе більше здавався стороннім спостерігачем в міжнародних справах, і навіть його участь у військовій операції в Лівії є, в основному, французько-британською; Німеччина ж відмовилася від участі і надала перевагу тихому життю.
Так у чому ж сенс ЄС сьогодні? Скажіть моїм дітям, що ЄС потрібний задля того, щоб запобігти війні між країнами, що входять у нього, і вони здивовано відкажуть: «І так зрозуміло, що ми не станемо воювати одне з одним». Усі європейці повинні задуматися над питанням сенсу існування ЄС: «Яка моральна мета у нас сьогодні?»
Я віднаходжу відповідь у Туреччині. Європа з Туреччиною в своєму складі буде, звичайно, динамічнішим економічним утворенням. Туреччина є регіональним енергетичним центром. Вона має великий вплив і користується повагою в своєму регіоні, також має значні озброєні сили. І, перш за все, Туреччина є нині моделлю для наслідування для інших ісламських суспільств, що прагнуть до демократії, громадянських свобод, верховенства закону, відкритої економіки, плюралізму і релігії.
Як член ЄС, Туреччина привнесла б новий вимір величезної історичної важливості. Європейці довели б, що можуть об’єднатися з ісламською демократичною країною і побудували б міцний міст між Європою і Західною Азією.
Це, у свою чергу, створило б нову європейську ідентичність і мету — нову причину існування ЄС у цьому віку, спосіб відмовитися від колишньої політики роз’єднання. Сподіваюся, що, коли я знову візьмуся за ручку, ми будемо на шляху до даної мети. Якщо ні, то багатьом із нас усе важче стане сприйматиме ЄС як щось більше, ніж хвалений митний союз із політичними амбіціями, що значно перевищують його можливості.
Кріс ПАТТЕН — останній британський губернатор Гонконгу і колишній комісар ЄС із закордонних справ. Зараз є ректором Оксфордського університету.
