Безліч чинників сприяло тому, щоб Франція та Голландія відкинули Конституцію, запропоновану Євросоюзом. Один — зазвичай не названий чинник — це страх перед вступом до Євросоюзу Туреччини. Однак це прагнення вступити до Євросоюзу вже трансформувало Туреччину.
У процесі підготовки до вступу в ЄС Туреччина зробила великі правові, політичні й економічні реформи. Бюрократи, політики та громадяни Туреччини об’єднали зусилля, щоб виконати копенгагенські критерії вступу до ЄС, і витримали хворобливі програми структурної адаптації під керівництвом МВФ. Майбутній процес вступу буде ще боліснішим, але турецький народ рішуче настроєний витримати й це випробування.
Перетворення в Туреччині вже поклали кінець апарату державної безпеки зразка часів холодної війни, який керував країною півстоліття, і змінили внутрішню та зовнішню політику країни. Процес модернізації та демократизації всередині країни додав турецьким політикам упевненості в їхній спроможності провести успішну регіональну політику. В результаті турецькі лідери сьогодні виявляють готовність вести дипломатичну діяльність на Близькому Сході, намагаючись максимально скоротити проблеми з сусідніми країнами.
Першорядну вагу має той факт, що Туреччина перетворюється в модель для всіх, хто прагне до реформ і модернізації країн Близького Сходу. Цей вплив не має на увазі гегемоністські відносини, а швидше вказує альтернативний шлях до реформ і економічного розвитку, який можуть обрати інші, головним чином, мусульманські країни. ЄС асоціюється з миром, демократією й економічним розвитком, у той час як Близький Схід характеризується нестабільністю, авторитарністю й економічною відсталістю. Процес реформ у Туреччині показує, що остання риса не є неминучою долею країн регіону.
Із цієї позиції Сирія та Іран вітають процес вступу Туреччини до ЄС. Для них це означає можливість розвитку власних відносин із ЄС. Туреччина також демонструє, що передбачуваний конфлікт між демократією та безпекою, а також між демократією та ісламом може бути вирішений. Схоже, що інші мусульманські держави розуміють це: нещодавно турок був уперше обраний більшістю голосів на посаду генерального секретаря Організації ісламських держав.
Інший значний внесок з боку Туреччини полягає в конструктивній дипломатичній діяльності в регіоні. Уряд Туреччини активно проведе миротворчу діяльність, і він переглянув свою політику відносно цілого ряду регіональних проблем.
Наприклад, прем’єр-міністр Туреччини Тайіп Ердоган порушив традицію, продемонструвавши критичне ставлення до більш жорсткої політики Ізраїлю щодо окупованих територій, і зробив це без розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем. Під час візиту на початку січня міністра закордонних справ Туреччини Абдулли Гуля до Ізраїлю мало місце серйозне обговорення можливого виступу Туреччини посередником між Ізраїлем і палестинцями, а також під час майбутніх сирійсько-ізраїльських переговорів.
Туреччина, звісно, не приєдналася до окупаційних сил коаліції під проводом США в Іраку, але доклала величезних зусиль до мобілізації регіональної підтримки стабільної іракської держави. Дійсно, турецькі політики регулярно залучали країни, що межують із Іраком, до обговорення майбутнього регіону. Рада безпеки ООН серйозно поставилася до цих зустрічей і попросила розширити регіональну співпрацю з іракського питання.
Конструктивні відносини між Туреччиною і ЄС створюють на Заході відчуття довіри — принаймні, серед західних лідерів, якщо не серед простих жителів, — необхідного для його регіональних ініціатив. Тим часом Туреччина успішно зберігає рівну дистанцію між ЄС і США. Наприклад, політика Туреччини відносно Іраку та Палестини ближче до позицій ЄС, але вона дотримується того ж курсу, що й США на Балканах і на Кіпрі.
За останні десятиріччя на Близькому Сході виникали найрізноманітніші регіональні держави — від шахського Ірану до Єгипту Насера. Перетворення Туреччини в регіональну державу відрізняється тим, що її демократичні структури роблять її активним миротворцем, а не грозою регіону.
Це необхідна і багатообіцяюча роль, оскільки регіон потребує місцевої динамічної сили, яка сприятиме проведенню реформ, трансформації та встановленню миру. Досвід Туреччини показує, що істинна безпека в регіоні вимагає внутрішньої стабільності та миру в суспільстві. Якщо трішки поталанить, цю модель можна буде експортувати в інші країни ісламського світу.
Бюлент АРАС — професор міжнародних відносин Університету Фатіх у Стамбулі та незалежний політичний консультант у справах Туреччини та Близького Сходу
