Демократична помаранчева революція в Україні несподівано вже вийшла боком для Сполучених Штатів: коли президент Леонід Кучма, чий термін повноважень невдовзі закінчується, прийняв рішення вивести український військовий контингент з Іраку, цей крок також підтримав його наступник і політичний противник Віктор Ющенко, переможець нещодавніх президентських виборів. А Верховна Рада офіційно затвердила це рішення.
Навряд чи слід дивуватися тому, що Ющенко підтримує виведення українських солдатів з Іраку. Це він ясно дав зрозуміти під час важкої передвиборної боротьби. І все ж цим кроком він виставив на посміховисько неоконсерваторів й уряд Буша з їхніми фантастичними планами спиратися на «нову Європу», що виникла з колишнього комуністичного Сходу, як противагу обережній і скептичній політиці «старої Європи», якою вважають західну частину континенту.
Ці плани не здійснилися — навпаки, похмурі прогнози Радека Сикорськи, глави вашингтонського фонду «Нова атлантична ініціатива», колишнього заступника міністра оборони Польщі, справдилися навіть швидше, ніж він сам побоювався. Два роки тому Сикорськи на весь голос говорив у Вашингтоні, що для того, щоб зміцнити теплі почуття першого покоління політичних лідерів країн Центральної та Східної Європи до Сполучених Штатів, а також щоб встигнути отримати від цього якусь користь, Америка має «сприятливий часовий інтервал», який він оцінював щонайбільше в десять, а щонайменше в п’ять років. Після цього, казав він, природний тягар, який накладає на лідерів влада, і не в останню чергу фінансові вливання із запасів величезної брюссельської бюрократичної машини Європейської комісії приведуть до створення в цих країнах нового комплексу державних інститутів, орієнтованих передусім на Європейський Союз, а вже потім на Сполучені Штати — і то якщо пощастить.
Нинішні втрати в лавах союзників Америки в довгій, ніким не запланованій і жахливо непопулярній війні в Іраку — це ознака того, що прогнози Сикорськи справджуються навіть швидше. Набагато швидше.
Жоден політичний рух у Центральній або Східній Європі не був таким доброзичливо налаштованим до Америки і не зазнавав такого глибокого впливу американської філософії вільного ринку й демократії, як опозиційний блок Ющенка в Україні. Однак Ющенко, як будь-який поважаючий себе політичний лідер, мав враховувати стратегічні й геополітичні реалії, а також переконання, вкорінені в його народі.
По-перше, Ющенко був змушений визнати, що економіко- політичне утворення, що підіймається останнім часом у Брюсселі — без зайвого шуму, але швидкими темпами — має набагато більше значення для стабільності, процвітання та зміцнення незалежності його країни, ніж навіть дружба зі Сполученими Штатами. І щойно він виграв повторне голосування у другому турі українських президентських виборів, його найближчі радники оголосили, що вступ України до союзу 25-ти європейських держав на рівних правах з іншими його учасниками для їхньої країни важливіший, ніж підтримка хороших відносин з Москвою або Вашингтоном. Це ясно дав зрозуміти один із найближчих помічників Ющенка вже через три дні після перемоги, здобутої ним на виборах 26 грудня. Новий президент, заявив голова виборчого штабу опозиції Олександр Зінченко на прес-конференції в Києві 29 грудня, не дотримуватиметься «багатовекторної» політики Кучми та зосередиться на тому, щоб забезпечити інтеграцію України з 25-ма державами Європейського Союзу.
По-друге, війна в Іраку ніколи не була популярною серед жителів України. Вже понад сорок років, ще відтоді, коли Україна була радянською республікою, і тоді, коли вона була незалежною державою, баасистський Ірак був для неї другом і союзником. Однак особливо гостро це питання постало, щойно українські солдати, відправлені Кучмою до Іраку в складі миротворчого контингенту, почали гинути. І, звісно, першим, хто заробив на цьому політичні очки у грі проти президента Кучми, був Ющенко, який заявляв, що президент відправив війська до Іраку передусім для того, щоб вислужитися перед Вашингтоном.
Останньою краплею стала смерть восьми українських миротворців, які загинули внаслідок вибуху... Прямо від того, що він віддав наказ про виведення військ, Кучма нічого не виграв. Цілком імовірно, що він просто хотів замутити воду у відносинах між Ющенком і Вашингтоном, розуміючи, що Ющенко не матиме іншого вибору, крім як підтримати прийняте ним рішення.
Немає жодних сумнівів у тому, що Ющенко справді бажає серйозно поглибити зв’язки між Сполученими Штатами й Україною. Він вже заявляв, що хоче, щоб його країна, яка була колись однією з республік у складі Радянського Союзу, якнайшвидше увійшла до керованої Америкою Організації Північноатлантичного договору.
Однак у випадку з Україною бушівський уряд, схоже, має, як і раніше у випадку з Індією, усвідомити, що реальне бажання поглиблювати зв’язки зі США й користуватися їхньою підтримкою та захистом аж ніяк не означає беззастережного прийняття диктату Вашингтона в ключових питаннях національної безпеки та проблемах, що викликають гостру емоційну реакцію в суспільстві. Українськими політиками рухає та сама обережність, характерна для прихильників «реальної політики», і та сама необхідність враховувати потужний суспільний резонанс, як і їхніми колегами з Польщі, Італії, Іспанії, Франції та Німеччини.
У тому, що стосується ставлення до Іраку Сполучених Штатів взагалі й уряду нинішнього президента зокрема, жодної чарівної розмежувальної лінії, по один бік якої лежить «хороша» Східна Європа, а по інший — «погана» західна частина європейського континенту, не існує. Те, що викликає сильну про- або антиамериканську реакцію в Парижі й Берліні, поза сумнівом, викликатиме таку саму реакцію у Варшаві та Києві.
