Уявіть собі такий сценарій. 2010 рік. Україна щойно отримала запрошення вступити до Організації Північноатлантичного договору на саміті НАТО, який відбудеться у Варшаві. Польщу, як місце проведення саміту, ви рано на знак визнання її активної ролі в розвитку відносин між НАТО й Україною. Після обрання восени 2004-го нового президента України політика країни кардинально змінилася.
Відтоді Київ продемонстрував значний прогрес у подоланні політичної нестабільності, боротьбі з корупцією та проведенні основних економічних реформ. У зовнішній політиці зміни не менш серйозні: явний акцент з лено на співпраці із Заходом. З новим прозахідним урядом, орієнтованим на проведення реформ, Україна нарівні з Польщею стала однією з країн регіону, що здійснюють чітку й послідовну проатлантичну політику, перетворившись на регіонального лідера реф рм й одного з головних учасників миротворчих операцій альянсу в Афганістані та на всьому Великому Близькому Сході.
Поліпшення відносин України з НАТО ознаменувалося одночасним посиленням зв’язків з Європейським Союзом. Проблему визначення стратегічного місця й ролі України в Європі вже вирішено. Те, що раніше здавало ся недосяжним, зараз стає чимдалі імовірнішим: Єврокомісія помітила значні успіхи України й визнала, що та відповідає Копенгагенським критеріям Євросоюзу. Проте в ЄС усе ще тривають дискусії щодо «європейськості» України, гадають про те, як її вступ по читься на фінансах Європейського Союзу і навіть скільки місць у Європарламенті вона отримає за новою Європейською конституцією. Проте численні західні експерти впевнені, що вступ України до Євросоюзу — це лише питання часу і що ЄС невдовзі оголосить про свою сть до переговорів з цього приводу. Давня мрія багатьох українців почала втілюватися в життя.
Значні успіхи України у внутрішній та зовнішній політиці мали стратегічні наслідки як для регіону загалом, так і для держав, розташованих за його межами. Геополітична карта Європи та Євразії почала тра ватися подібно до того, як це сталося після розвороту країн Центральної та Східної Європи у бік Заходу десять років тому. Україна не просто розсунула кордони інтеграційного об’єднання та стабільності далі на схід до безпосередніх рубежів Росії — її досягнення подібно до хвильового ефекту на весь регіон. Фактично Україна стала центром нової групи демократичних, орієнтованих на реформи країн, що простягаються на території від постлукашенківської Білорусії на півночі до Грузії та інших кавказьких республік на півдні. кож визнали, що демократизація України послугує прикладом для демократичної опозиції в Росії, і припускають, що сповзання Росії до авторитаризму нарешті буде зупинено.
Водночас успішно здійснена трансформація України та її орієнтація на Захід є стратегічно значущими й через інші причини. Інтеграція країни з населенням 50 млн. до євроатлантичної спільноти серйозно зм р і безпеку в цій критично важливій частині цієї спільноти. Крім того, інтеграція України сприяла стратегічному переходу альянсу від оборони Старої Європи до створення нової платформи для тіснішої співпраці США та Європи в боротьбі з нестабільністю та з витікають із Великого Близького Сходу, — головною небезпекою XXI століття. Зміцнення стратегічної моці України мало своїм результатом не лише її активну участь в операціях НАТО з підтримки стабільності на Великому Близькому Сході. Успішні демократичні мічні реформи в Україні надали Заходу додаткову можливість проеціювати свій політичний вплив і підтримувати стабільність на Кавказі, в Центральній Азії й далі на Великому Близькому Сході. Невже такий сценарій є надуманим і абсолютно нездійсненним? Або можливий, якщо українське керівництво й західні лідери докладуть спільних зусиль, щоб ця картина стала реальністю? Якщо сьогодні тверезо оцінювати імовірність такого розвитку подій, то ми дійдемо висновку, що вона є невеликою. Багато західних спостер овлюють серйозні сумніви стосовно бажання й можливості України слідувати західному курсу реформ. Скандали, розчарування й промахи українського керівництва в останнє десятиріччя призвели до того, що Захід втомлюється від України, і часом майбутнє випадає з його порядку денного. Зменшення інтересу Заходу не залишається непоміченим і в Києві, де багато хто ставить під питання готовність США та Європи допомогти Україні стати повноправним членом євроатлантичної спільноти. Водночас кожен, хто знає, дебати щодо розширення НАТО та Європейського союзу відбувалися в 1990-ті, пам’ятає, наскільки радикальні й невизначені думки про ці процеси висловлювали на самому початку. Якби ми тоді розглядали імовірність приєднання до НАТО та Євросоюзу понад трально- та східноєвропейських країн протягом наступних десяти років, вона була б такою самою малою. Мета повної інтеграції України із Заходом є досить амбіційною, хоча не більш «нереальною», ніж цілі, вже поставлені й досягнуті Заходом за останнє Багато в чому це черговий логічний крок і проект, який євроатлантична спільнота має здійснити. Понад те, якщо брати до уваги стратегічні виклики, з якими Захід зіткнеться в майбутньому, то, очевидно, ми з ними краще впораємося, маючи на своїй стороні проз ратичну Україну. Але така метаморфоза не станеться сама по собі. Вона можлива, тільки якщо у керма в Україні стоятиме нове керівництво з новим баченням, а Захід знову усвідомить необхідність включити питання інтеграції України до числа своїх пріор також якщо буде розроблено ясну й реалістичну довгострокову стратегію щодо втілення такого бачення в життя або по обидва боки Атлантики знайдуться союзники, готові докласти відповідних зусиль.
КЛЮЧ ДО УСПІХІВ МИНУЛОГО
Перш ніж відповісти на запитання, якими мають бути основні складові стратегії інтеграції України до ЄС, варто звернутися до історії та з’ясувати, чим пояснюються досягнення Заходу в справі інтеграції центра о- та східноєвропейських держав у 1990-х роках. Зрештою, якби не було такого успіху, сьогодні на порядку денному не стояло б питання про місце України в євроатлантичній спільноті.
Першою і, безсумнівно, найголовнішою причиною цього успіху було саме прагнення вказаних країн — як їхнього керівництва, так і населення — стати частиною Європи і трансатлантичної спільноти. Двері НАТО та Є ли б не відчинилися, якби їхні лідери в них не стукали, а іноді й буквально ломилися щосили. Однак тоді, як і нині, було недостатньо просто заявити про своє бажання приєднатися до Заходу. Прагнення центрально- та східноєвропейських держав не розглядал зно, допоки їхні лідери й населення не лише на словах, а й на ділі продемонстрували свою прихильність цінностям та інтересам євроатлантичної спільноти.
Зрозуміло, ніхто не очікував, що ці країни за один день стануть сучасними західноєвропейськими демократіями. Але існувало чітке розуміння: ці держави обрали правильний курс, на який Захід може розраховувати якого їхнє керівництво й населення не має наміру звертати. Іншими словами, щоб стати союзниками, країни-кандидати мали почати діяти й поводитися як союзники. Крім того, їм треба було здобути довіру Заходу, розвіяти його сумніви та спробувати змінит и негативне до себе ставлення.
Сьогодні ідея про членство цих країн у західних інституціях перетворилася з радикальної й навіть нерозсудливої на прописну істину, що не викликає ані сумнівів, ані протесту.
Друга складова успіху полягає в тому, що Захід чітко окреслив перед цими країнами перспективи, пов’язані з їхнім членством у західних інституціях, що стимулювало їхнє просування саме в тому напрямі. Але ці и, у свою чергу, потребували політичного й стратегічного обгрунтування необхідності здійснити цей проект. А для цього знадобилися значні інтелектуальні й політичні зусилля.
Одним із головних моментів стало те, що поняття «розширена Європа» набуло нового визначення. Тепер йшлося про єдиний і вільний континент, в якому центрально- і східноєвропейські держави — такі самі демокра вільні й безпечні, як країни Західної Європи. Після майже п’ятдесяти років вимушеного поділу Європи цю концепцію багато хто спочатку сприйняв неоднозначно. І коли наприкінці 1980-х або на початку 1990-х згадували про Європу, на Заході саме по собі ося, що мається на увазі Західна Європа. Центральну та Східну Європу часто розглядали як віддалену і другорядну частину континенту. Про новостворені країни, такі як Україна, мало хто знав, і їхнє майбутнє, не кажучи про їхню роль на Заході, було під питанням.
Іншим ключовим елементом стало стратегічне обгрунтування розширення НАТО та Євросоюзу. Стверджувалося, що Заходу набагато вигідніше забезпечити мир і безпеку превентивними заходами, взявши під крило нові к раїни, ніж постійно бути під загрозою дестабілізації цього стратегічно важливого регіону між Німеччиною й Росією, що зненацька став непідконтрольним жодній державі. Спочатку ані в НАТО, ані в ЄС не існувало критеріїв прийому нових членів, і на За обоювалися, що інтеграція центрально- і східноєвропейських країн може призвести до перевалювання їхніх проблем на плечі Заходу. У результаті виникла необхідність розробити таку стратегію розширення, яка створила б упевненість у тому, що воно не підірве і ує основи ефективної діяльності цих інституцій...
Що ж до відносин із Росією у цьому питанні, то ми вважали, що приєднання до Заходу країн Центральної та Східної Європи шляхом надання їм членства в НАТО та Європейському Союзі не можна розглядати як во ворення зони стабільності та інтеграції на західному кордоні Росії відповідає інтересам Москви. У Росії ж, однак, мало хто поділяв цю думку. Тому Захід ішов на розширення кордонів НАТО та Євросоюзу, стикаючись із сильним (принаймні спочатку) Росії, яка вважала, що така політика може призвести до нового витка конфронтації або «холодної війни». Ситуація ускладнювалася й тим, що для багатьох союзників у Європі, так само як і значної кількості американців, розширення НАТО та ЄС було прийнятни ності гарантій, що це не спричинить нове загострення відносин із Москвою.
Сполучені Штати та Європа намагалися розв’язати цю дилему, пропонуючи Москві встановити відносини з чимдалі більшою кількістю євроатлантичних організацій. Водночас Росія розуміла, що багато хто на Заході піде на розширення тільки з її згоди. Тому Москва намагалася використати козир, який вона мала на руках, щоб якомога сильніше загальмувати цей процес. І тільки тоді, коли стало очевидно, що розширення відбудеться за будь-яких обставин, Кремль зайняв конс позицію на переговорах про нові взаємовідносини із Заходом.
У міру спроб виробити та здійснити між Києвом і Заходом загальну стратегію інтеграції України із Заходом, нам, швидше за все, доведеться зіткнутися з тими самими проблемами.
По-перше, якщо сьогодні Україна хоче, щоб до неї ставилися як до дійсного кандидата на членство в Європейському Союзі, вона повинна довести, що має серйозні наміри здійснити внутрішню трансформацію, а тако зати такі самі успішні результати, яких досягли країни Центральної та Східної Європи в 1990-х роках.
По-друге, і США, і Європа потребують нової концепції розширеної Європи, що передбачає приєднання до неї України та пояснює з політичного і стратегічного погляду, чому зараз інтеграція Києва із Заходом має с ти головним пріоритетом євроатлантичної спільноти.
По-третє, питання про те, як співпрацювати з Москвою у міру інтеграції України із Заходом, знов стане каменем спотикання для євроатлантичної спільноти (втім, як і для Києва). Не менш важливим є й те, обхідно зосередитися на цьому порядку денному саме в той момент, коли його увагу дедалі більше відволікають від Європи нові виклики з інших регіонів, особливо з Великого Близького Сходу.
ВИСНОВОК
Імовірно, 2004 рік може стати поворотною віхою як для України, так і для всієї євроатлантичної спільноти. США та Європа намагаються визначити для себе нові стратегічні порядки денні у двох ключових нап й напрям (його можна назвати новим східним порядком денним) стосується відносин із державами на схід від країн, які вступили до лав НАТО та Європейського Союзу навесні цього року. Можливо, вперше на Заході виникають серйозні дискусії щодо то к слід проводити послідовнішу політику стосовно великого Чорноморського регіону...
може, навіть більш важливим є другий напрям. Останнім часом Захід змістив акцент своєї діяльності за межі континенту, головним чином на Великий Близький Схід: адже більшість загроз Заходу виходять сьогод ме з цього регіону.
То де ж місце України в умовах значних зрушень і глибоких трансформацій? Невже всі ці зміни призведуть до втрати значущості цієї країни в очах Заходу? Багато в чому відповідь на це запитання залежить від то тиме Україна. Цього року для Києва відкривається хороша можливість опинитися в центрі першого порядку денного і стати важливим гравцем у реалізації другого. І хоча шлях буде довгим, а часом і тернистим, Україна здатна започаткувати нову тенденці зблизить її з Заходом і, можливо, остаточно інтегрує її до євроатлантичної спільноти.
Рональд АСМУС — старший науковий співробітник Трансатлантичного відділу в Німецькому фонді Маршалла (США). У 1997—2000 рр. — заступник помічника держсекретаря США в європейських справах, відповідав за відносини з НАТО і європейську безпеку. Цю статтю буде опубліковано в журналі «Росія у глобальній політиці».
