Упродовж 30 років після закінчення Другої світової війни В’єтнам претендував на глобальний центр уваги. Його перемоги над Францією та Сполученими Штатами були визначальними війнами за незалежність у постколоніальну епоху. Але з часу тих безсмертних сцен, коли вертольоти американської армії літали над покинутим посольством США в Сайгоні 1975 року, В’єтнам практично вислизнув зі світової свідомості.
Тепер ситуація змінилася. Стратегічне положення В’єтнаму — як сусіда Китаю, розташованого паралельно до великих морських торговельних маршрутів Азії, — завжди робило цю країну надзвичайно важливою. Це може бути однією з причин того, що її антиколоніальні війни тривали так довго. Проте останнім часом стратегічне значення В’єтнаму стрімко зросло у зв’язку з величезними — що не завжди широко визнають — змінами в його економічній діяльності та зовнішньополітичній орієнтації.
Активізований двома десятиліттями бурхливого економічного зростання і широкомасштабною відкритістю для зовнішнього світу, В’єтнам сьогодні є висхідним гравцем у регіональній економіці й безпеці. Насправді, за останні місяці країна зіграла ключову роль у допомозі щодо створення нового порядку безпеки в Азії.
Наприкінці жовтня Ханой приймав Східно-Азіатський саміт —це була зустріч, на якій США та Росію було визнано впливовими державами з життєво важливими національними інтересами в азіатському регіоні. Раніше в жовтні, на першому саміті міністрів оборони АСЕАН у Ханої, міністр оборони США Роберт Гейтс оголосив США «резидентною владою» в Азії. А на початку цього літа, приймаючи державного секретаря США Гілларі Клінтон, В’єтнам сприяв її втручанню в морські суперечки, що посилюються, між Китаєм та Малайзією, Філіппінами, Японією і самим В’єтнамом.
Поява В’єтнаму як центрального гравця в азіатських справах не повинна нікого дивувати, бо країна була каталізатором, можливо, ключового поворотного моменту в сучасній історії Азії. У лютому 1979 року лідер Китаю Ден Сяопін наказав народно-визвольній армії вторгнутися у В’єтнам. Він хотів покарати В’єтнам за його вторгнення до Камбоджі, що завершило геноцидальне правління союзника Китаю — червоних кхмерів. Для Дена це було таке важливе рішення, що він доручив командування вторгненням своєму колезі, ветеранові «Довгого маршу», генералу Сюй Ши Юню (який надав Дену притулок, коли 1976 року він удруге потрапив під чистку, організовану вмираючим Мао Цзедуном).
Британський військовий аналітик генерал-майор Шелфорд Бідуелл назвав цю форму китайської військової стратегії «повчальною» війною. Першим прикладом була коротка китайсько-індійська війна 1962 року. Це китайське вторгнення мало стати для Індії уроком за підтримку Далай-Лами й опору Тибету. Прикордонну суперечку використали як привід для початку швидкого вторгнення (що застало Індію Неру зненацька), завдання принизливої поразки, а потім імітації, нібито великодушного одностороннього виводу військ, призначеного для підкреслення безпорадності Індії.
Вторгнення Дена до В’єтнаму 1979 року мало стати іншою «повчальною» війною. Але, коли бойові дії закінчилися, саме Дену довелося засвоїти велику частину уроків. У війні, що тривала майже місяць, 250 000 китайських фронтовиків були переможені 100 000 в’єтнамських військ прикордонної міліції. Китайці втратили більше солдатів (приблизно 20 000) за ці чотири тижні, ніж США за будь-який рік війни у В’єтнамі.
Масштаби поразки Китаю приголомшили Дена. Історики часто вважають, що погані результати НВАК змусили його звернути пильну увагу на вмираючу маоїстську систему Китаю. Насправді, опісля декількох місяців після закінчення війни Ден ініціював реформи, які відтоді трансформували його країну.
Через десять років комуністичні правителі В’єтнаму також дійшли висновку, що марксизм був економічною безвихіддю, і вирішили піти тим же шляхом ринкових реформ, які прийняв Ден. Як і в Китаї, потрібен був час для того, аби з’явилися плоди, але за останні декілька років В’єтнам демонстрував таке ж стрімке зростання, що скорочує масштаби бідності, що й пережив Китай.
Сільськогосподарське диво перетворило країну з майже 90-мільйонним населенням, яке колись ледве могло прогодуватися, на глобальну фабрику продовольчого експорту. В’єтнам також став великим експортером одягу, взуття й меблів. До них скоро додадуться мікрочіпи, враховуючи завод мікросхем, який Intel побудував за межами міста Хошиміна вартістю в 1 млрд. доларів США. Загальний товарообіг В’єтнаму становить 160% від ВВП, що робить його однією з найбільш відкритих економік у світі.
Із появою В’єтнаму як ключового гравця в Азії, ми можемо розглянути в’єтнамську війну в контексті американської стратегії глобального стримування, що привела їх до захисту не лише Південного В’єтнаму, а й Південної Кореї та Тайваню, — «трьох фронтів», як висловився Мао Цзедун. Тоді й тепер В’єтнам був місцем боротьби між баченням монолітної Азії та Азії, відкритої всередині й для світу.
Сьогодні цей вибір потрібно зробити знову. Діючи з метою активізації азійського порядку, що заперечує панування гегемона, аж до поліпшення своїх військових зв’язків із США, В’єтнам показав, що він засвоїв свої уроки з крові й скарбів, які він втратив під час тривалих воєн за незалежність.
Юріко КОЇКЕ — колишній міністр оборони Японії та радник із питань національної безпеки. Нині голова виконавчої ради Ліберально-демократичної партії.
