Наступного місяця виповниться 20 років від часу розпаду Радянського Союзу. Це хороший привід для того, аби поміркувати про долі трьох гігантів — Михайла Горбачова, Бориса Єльцина і Едуарда Шеварднадзе. Кожен із них творив історію, і кожен програв, оскільки суспільства мінялися, а їхні очікування не виправдовувалися. Володимиру Путіну слід врахувати їхній досвід, якщо він наступного року знову стане президентом (що майже поза сумнівом).
Шеварднадзе, з яким кожен із нас працював дуже тісно, подає вельми багатозначний приклад успішного керівника, але такого, який погано закінчив. Будучи у 1980-ті роки радянським міністром закордонних справ, він допоміг тодішньому лідерові СРСР Горбачову укласти історичні угоди про скорочення озброєнь і вивести радянські війська з Афганістану, аби закінчити програшну війну. 1989 року Горбачов і Шеварднадзе сприяли мирному падінню Берлінської стіни і звільненню східноєвропейських країн-сателітів.
Після розпаду Радянського Союзу 1991 року Шеварднадзе повернувся на Батьківщину і став президентом Грузії, яка сьогодні є незалежною державою. Він поклав кінець громадянській війні, проте не зумів зберегти контроль над сепаратистськими регіонами — Абхазією і Південною Осетією.
Якщо Путін замислиться над його історією, які уроки він зможе засвоїти?
По-перше, для боротьби із застоєм украй важливі реформи. До 1985 року, коли до влади прийшов Горбачов, комуністична ідеологія вже втратила свою привабливість, а економіка перебувала у глибокому занепаді. Його реформи були сміливими, але безладними, і вони були надто слабкими, аби врятувати Радянський Союз.
У 1990-і роки Шеварднадзе випестував молодих лідерів у Грузії, які узяли під свій контроль парламент у результаті чесних виборів. Проте він почав відступ, коли ці лідери кинули виклик його слабкій системі державного управління. Після сфальсифікованих виборів 2003 року нове покоління змусило його піти у відставку під час так званої «трояндової революції».
Росія сьогодні набагато вільніша, ніж у радянські часи, проте там знову панують цинізм і песимізм. Молодь і капітал втікають за кордон, а криза охорони здоров’я і демографії викликає депресію у суспільстві. Путін міг би зняти соціальну напругу, дозволивши проведення справедливих виборів, діяльність незалежних опозиційних партій і чесні дебати про соціальні проблеми і способи їх подолання.
По-друге, для проведення реформ потрібна далекоглядність і рішучість. Горбачов помилково вважав, що зможе виправити радянську систему. Єльцин у Росії і Шеварднадзе у Грузії відмовилися від реформ, коли їм почала опиратися корумпована еліта, що глибоко окопалася.
Путін не виявляє великої цікавості до справжніх реформ. Він захищає неефективні великі підприємства, багато з яких за його вказівкою були знову націоналізовані і об’єднані у громіздкі держкорпорації. Хоча він вітає іноземну допомогу в енергетичному секторі, судові процеси над Ходорковським демонструють його байдужість до інвесторів і до норм права.
По-третє, важливі лідери майбутнього. Шеварднадзе у Грузії дуже довго тримався за владу, заявляючи нам, що новому поколінню не вистачає досвіду. Єльцин від початку віддав штурвал управління молодим реформаторам, і вони з ривка запустили реформи, які обіцяли процвітання в майбутньому. Проте він відрікся від реформ через обурення населення їх ганебною реалізацією і вимоги про зміцнення стабільності та влади.
Путін з презирством поставився до «кольорових» революцій у Грузії і в Україні, але він стикнеться з аналогічним тиском, особливо з боку організованих молодих керівників. Краще за все виправдати зростаючі сподівання населення він зможе за рахунок підтримки демократично налаштованих лідерів і модернізації державної системи управління.
По-четверте, Путін може втратити Північний Кавказ. Шеварднадзе у Грузії вміло демонстрував повагу до меншин і по черзі знешкоджував місцевих польових командирів. Але він був дуже слабкий, аби перешкодити ультранаціоналістам, які здійснювали руйнівну агресію в Абхазії і Південній Осетії.
Путін стикається з більш страшними викликами, оскільки тероризм і партизанський рух поширюються по всьому Північному Кавказу. Цей регіон виходить з-під влади Москви. Путіну слід почати діалог із північнокавказькими меншинами, велика частина яких сповідує іслам, а також продемонструвати гнучкість і творчий підхід. Жорстокість і хабарництво розпалюють пристрасті і марнують ресурси. Росія може також поліпшити свої стосунки з Грузією, яка здатна допомогти у стримуванні загроз на Північному Кавказі.
Путін найпопулярніший лідер у своїй країні. Він перевершив усіх у російській політичній культурі, яка цінує сильну руку, відчуття націоналізму і незалежне становище своєї країни у статусі великої держави. Але Росія міняється. Слабке доки громадянське суспільство набирає сили. Невдоволеність корупцією і відсутністю електорального вибору наростає.
Політика збереження статус-кво недостатня, проте Путін, як і раніше, віддає їй перевагу. Він марно витрачає енергію і бентежить сусідів, наполягаючи на створенні Євразійського союзу, який дасть мало переваг. Головні зовнішні інтереси і покупці Росії — у Європі. Росіяни захоплюються нею, а багато хто любить їздити туди на відпочинок і навіть купує там нерухомість.
Путін досягне успіху на посту президента, якщо ефективно розв’язуватиме головні проблеми країни. Але цього разу він зустрінеться з більш досвідченим і вимогливим електоратом. Коли Шеварднадзе став неспроможний вирішувати проблеми Грузії, його усунули. Путін ризикує тим же, якщо він не засвоїть уроків Шеварднадзе та інших гігантів, які покинули владу до нього.
Деніс КОРБОЙ — директор Інституту кавказької політики при лондонському King’s College, колишній посол Єврокомісії у Грузії і Вірменії; Вільям КОРТНІ — колишній посол США у Казахстані та Грузії і спеціальний помічник президента США по Росії, Україні і Євразії; Кеннет ЯЛОВІЦ — директор Центру міжнародного взаєморозуміння ім. Дікі при Дартмутському коледжі, колишній посол США у Білорусі та Грузії.
