У лютому 1948 р. комуністичний заколот у Чехословаччині завершив виконання сталінського плану створення світової системи соціалізму. На виборах 1946 р. комуністи набрали близько 40% голосів, а їхній лідер Клемент Готвальд став прем’єр-міністром. Під керівництвом радянських інструкторів вони зуміли прибрати до рук профспілковий рух, адміністрації промислових міст, де вони користувалися особливою популярністю, а головне — силові структури.
Сталіністське керівництво компартії на чолі з Клементом Готвальдом влаштовувало процеси, подібні до московських, саджало й розстрілювало справжніх і уявних опозиціонерів. Спадкоємці Готвальда Антонін Новотний і Вільям Широкий вправно лавірували між московськими угрупованнями. Однак чехословацька промисловість і сільське господарство переживали глибоку кризу. Вже 1963 р. стало ясно, що виконати черговий п’ятирічний план не вдасться. Ряд економістів на чолі з Отою Шиком вимагали переходу до більш ринкових методів керівництва, посилаючись на СРСР, де декларувалися реформи Косигіна. Певні реформи проводилися в сусідній Угорщині. Проте найбільший вплив на прихильників реформ справила югославська модель самоврядування на підприємствах. Майбутній секретар ЦК КПЧ при Олександрі Дубчеку Зденек Млинарж навіть почав вивчати сербсько-хорватську мову, щоб прочитати праці югославських економістів.
Загострилося й національне питання. Празьке керівництво фактично продовжувало курс президента Бенеша, який отримав назву «чехословакізму», за яким заперечувалося існування двох народів: чехів і словаків та проголошувалася їхня спільність. Так і пригадується історична спільність — радянський народ. Централістські тенденції Праги викликали опір у Словаччині. На початку 60-х рр. минулого сторіччя Новотний урізував місцеві повноваження, і словацькі установи опинилися в прямій залежності від центральних празьких міністерств і відомств. Дрібною деталлю, яка, проте, боляче зачіпала, було те, що загальнонаціональна фірма «Артія», яка спеціалізувалася на торгівлі виробами мистецтва та художніх промислів і очолювалася сином Новотного, закуповувала вироби на 99% чехів-митців і лише на 1% — словаків. Зростало невдоволення угорської національної меншини.
У результаті до кінця 1967 р. в ЦК КПЧ склалося три угруповання. Перше, яке умовно можна назвати «комуністичними фундаменталістами», опинилося на пленумі в абсолютній меншості. Друге угруповання було представлене «реформаторським» крилом. Лідером цього напрямку був економіст, заступник голови уряду ЧССР Ота Шик. І нарешті, словацьке угруповання в КПЧ. Партійні функціонери з Братислави були роздратовані зниженням ролі Словаччини в розв’язанні партійних і господарських питань, відтисненням партійних функціонерів словаків і заміною їх чехами. Перший секретар ЦК компартії Словаччині Олександр Дубчек відкрито виступив проти національної політики Новотного.
До цього додалося зростання протестних настроїв у середовищі інтелігенції. На з’їзді Спілки письменників у червні 1967 р. прозвучала різка критика партійного керівництва. У помсту Новотний наказав розігнати організацію письменників. Але це лише загострило становище. Ряд партійних організацій насамперед на великих заводах у Празі й Брно вимагали кадрових змін.
У ЦК КПРС були свої претензії до Новотного. На Старій площі підозрювали чехословацького керівника в таємних симпатіях до опального Хрущова і бажанні піти курсом югославських комуністів. До того ж у Новотного не склалися особисті стосунки з Брежнєвим. Щоб ознайомитися з обстановкою на місці, Леонід Ілліч у грудні 1967 р. приїжджає до Праги « на полювання». Не дуже вдаючись у сенс суперечок сталіністів і реформаторів, він поставив єдине запитання: «Хто може виправити ситуацію?». Йому був названий Олександр Дубчек.
У Кремлі чехословацького партійного лідера називали не інакше як Олександр Степанович, а Брежнєв взагалі віддавав перевагу зменшувально-пестливому Саша. Річ у тім, що Дубчек народився 1921 р. в словацькому селі Угровець біля міста Бановце- над-Бебравою в родині столяра, а в 1925—1938 рр. жив у Радянському Союзі, вчився в середніх школах Бішкека (Фрунзе) і Нижнього Новгорода (Горького). 1958 р. він закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПРС, добре знав російську мову. За відгуком колишнього секретаря радянської амбасади у Празі М. Кузнецова, Дубчек здавався радянським керівникам «досить нейтральною особистістю, слабким і невпевненим у собі. Його сприйняли як перехідну і керовану фігуру, як не найгірший варіант». На зустрічі з чехословацьким партійним керівництвом Брежнєв махнув рукою: «Справа ваша». За неписаними правилами, це означало, що Москва згодна на кандидатуру Дубчека.
За декілька днів після візиту Брежнєва в Празі розпочався пленум ЦК КПЧ, який проходив у обстановці найгострішої боротьби. Вхожий у вищі партійні кола кореспондент газети «Известия» в Празі Владлен Кривошеєв відзначав комплекс «маленької чеської людини», властивий багатьом членам тогочасного ЦК КПЧ, які виходили на трибуну пленуму з двома заготованими виступами в кишені — «за» і «проти» Новотного. Він наводить епізод, який наочно ілюструє, якою напруженою й невизначеною була обстановка напередодні приходу Дубчека до влади. «1 січня нового 1968 р., — згадував Кривошеєв, — я з головним редактором органу ЦК КПЧ газети «Руде право» Швесткою та відомим радянським економістом Отто Лацісом вечеряли в партійному готелі «Прага». Ввійшли Дубчек і Пехо, секретар ЦК Словаччини з питань ідеології. Вони сіли за стіл і з похмурим виглядом почали їсти. Йдучи, Дубчек покликав мене до себе й сказав: «Давай з тобою попрощаємося, завтра я — пан чи пропав». Він пояснив, що пленум продовжить роботу. На моє ж запитання, що означає «пан», Дубчек відповів: «Ну, ти завтра дізнаєшся»
Завершився груднево-січневий пленум ЦК КПЧ обранням Дубчека першим секретарем ЦК і розділенням партійних і державних постів. Новотний поки що залишився президентом ЧССР. Так у Чехословаччині розпочався процес, який дістав назву «Празька весна». Вже в лютому 1968 р. на черговому пленумі ЦК КПЧ почалася боротьба прихильників і противників реформ. Традиційно почалося все з кадрових перестановок. Як писав Зденек Млинарж, «...протягом цілих трьох місяців партійне керівництво вирішувало питання, пов’язані з розподілом крісел у верхівці партійного та державного апарату, і саме тому неможливо було розпочати здійснювати продуману політику реформ... Хоча керівництво партії вирішило ще в січні підготувати «Програму дій КПЧ», і її було складено наприкінці лютого, її прийняття затяглося до початку квітня». Так було упущено дорогоцінний час, що й обернулося трагедією в серпні 1968 року.
