Історичні долі Словаччини та України мають дуже багато паралелей. Похмурі часи іноземного гноблення, відсутність власної державності, проблеми мови і національної ідентичності, імперські й централістські наміри сусідів. Десятиріччя перебування у складі імперій, вихід із державного союзу з сусіднім народом до певної міри ріднить словаків та українців. Є схожість ситуацій у перші роки після здобуття незалежності, так само як і суттєві відмінності в тому, як розвивалися дві країни після розпаду Варшавського договору і СРСР.
Утворена після розпаду Австро-Угорської імперії внаслідок Першої світової війни Чехословаччина була демократичною державою. Проте національні проблеми існували й у ній. Централістські тенденції у внутрішній політиці Праги, теорія «чехословакізму», підтримувані президентами Томашем Масариком та Едвардом Бенешем, складності з польською, угорською і німецькою національними меншинами робили Чехословаччину внутрішньо слабкою. Це яскраво виявилося в період кризи 1938 року, що завершилася Мюнхенською змовою. За нею настала окупація чеських земель Німеччиною та організація маріонеткової Першої Словацької республіки (найменування, яке використовується в історичній літературі; офіційне найменування — Словацька республіка, сл. Slovenska republika).
Складності у відносинах Чехії та Словаччини не зникли й у період комуністичної ЧСФР. Словаччина надто відставала в економічному розвитку від Чехії. Мало що змінило в цьому й будівництво Східнословацького металургійного комбінату в Кошице і ряду підприємств оборонного комплексу. ВВП на душу населення в Чехії на 20% перевершував такий показник у другій республіці. У Празі були модними розмови, що Чехія обтяжена Словаччиною, куди йдуть, як у прірву, податкові надходження. Братиславські політики були знервовані своїм принизливим становищем у федеральній державі. Однією з причин призначення Олександра Дубчека першим секретарем компартії було те, що він за національністю словак. Таким адміністративним способом у Празі за радянським рецептом намагалися згладити національні проблеми.
Гостроту цих суперечностей не слід перебільшувати. У вересні 1992 року було проведено опитування населення Чехословаччини про ставлення до поділу країни. У Словаччині за поділ країни висловилося 37%, проти 63%, у Чехії — за 36%, проти 64%. У 1990—1992 рр. було знайдено суто формальне рішення — писати офіційну назву країни як Чехо-Словаччина (Чеська і Словацька Федеративна республіка, ЧСФР). А втім, на рівні еліт погодили оксамитове розлучення (чеськ. sametove rozvodu), і 1 січня 1993 року постала незалежна Словаччина.
СХОЖИЙ СТАРТ
Перші роки незалежності були досить складними. Чехія навіть за часів соціалізму була більш інтегрованою Заходом, тоді як словацькі підприємства були тісно пов’язані з економікою колишнього СРСР. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр. витягували словацьку економіку металургійна, військова промисловість та НПЗ «Словнафт» у Братиславі. Причому ці найбільші заводи дуже залежали від постачань сировини з Росії та України. Коли розпався Радянський Союз і зв’язки з колишніми партнерами відійшли в минуле, словацька економіка опинилася в глибокій кризі. Це призвело до посилення конфліктів між Прагою, яка прагнула до швидкої інтеграції з Заходом, і Братиславою, яка виступала за політику багатовекторності.
Авторитарний режим Володимира Мечіара — першого прем’єр-міністра та лідера партії Народна партія — Рух за демократичну Словаччину (словацьк. Ludova strana — Hnutie za demokraticke Slovensko — РЗДС, LS-HZDS) проводив реформи вкрай обережно. Приватизація проходила повільно й з істотними порушеннями — багато підприємств потрапили до рук чиновників серед прибічників самого Мечіара і функціонерів РЗДС.
У 1992—1998 роках це була країна суцільної корупції. Влада переслідувала незалежну пресу й опозицію. Зловживання словацької секретної служби, політичні вбивства дуже нагадують справу Георгія Гонгадзе та інші скандали часів Кучми. Навесні 1998 року Словаччину ставили в один ряд із Білоруссю Лукашенка та Сербією Мілошевича, а поляки готувалися до встановлення шенгенського кордону в Татрах і запровадження віз для словаків. Країна перебувала в міжнародній ізоляції, її викреслили зі списку країн, які мали ввійти в НАТО і ЄС.
Хоча ВВП засвідчував зростання в 4%, проте країна дуже відставала від сусідів: Польщі, Угорщини, не кажучи вже про Чехію. Лівацький курс Мечіара вів у глухий кут. Країна потрапила в боргову кризу. Тож не дивно, що на виборах 1998 року РЗДС набрала лише 27% голосів і перейшла в опозицію. З кожними виборами її електоральна підтримка незмінно зменшувалася, і на виборах у червні 2010 року вона не зуміла подолати п’ятивідсоткового бар’єра, залишившися поза парламентом.
Права коаліція прем’єра Мікулаша Дзурінди взяла курс на лібералізацію як в економіці, так і в суспільному житті. Після подій 2004—2005 рр. в Україні до влади прийшли відомі харизматичні лідери, які незабаром пересварилися між собою. У Словаччині все було з точністю до навпаки. Антимечіарівська опозиція не мала відомих лідерів. Мікулаша Дзурінду обрали прем’єром тому, що він виявився слабким і ніяким. Лише такого політика могли схвалити всі члени нової коаліції. Те, що уряд Дзурінди не лише не розпався за півроку, як передбачали аналітики, а й провів реформи та залишився при владі на два терміни поспіль, — є найбільшою несподіванкою і джерелом євроінтеграційного успіху наших сусідів. Навіть 2002 року, коли вже з’явився перший ефект від реформ правого кабінету, Словаччині відмовляли у вступі в ЄС разом із Польщею, Чехією та Угорщиною. Могло статися так, що вона залишалася б поза ЄС, як, наприклад, Хорватія.
РЕЗУЛЬТАТ
Проведені у стислі терміни ліберальні реформи — податкова, пенсійна, медична, освітня, соціальна й інші — цілком змінили Словаччину. 2002 року вона стала європейським лідером реформ та «економічним тигром Східної Європи». Динаміка зростання ВВП понад 10% із рекордно низьким дефіцитом бюджету (1—2% ВВП) та інвестиційний лібералізм зумовили широке надходження зарубіжних та місцевих інвестицій. У 1993—1999 рр. країна одержала 2,4 млрд. доларів прямих іноземних інвестицій, а за наступні сім років — удесятеро більше — 23 млрд.
У Словаччині, на відміну від сусідньої Чехії, ніколи не було власного автомобілебудування. І ось тепер ця країна за випуском машин на душу населення стала одним зі світових лідерів. Лише Citroen і Peugeot тут випускають понад 200 тис. авто на рік. А ще є підприємства Hyundai, Kia Motors, Volksvagen. У конкуренції з іншими вишеградськими країнами — Польщею, Чехією та Угорщиною — Братислава перемогла завдяки порівняно невеликій бюрократії, наявності непоганої інфраструктури і кваліфікованої робочої сили. Чималу роль відіграло сприяння з боку уряду (звільнення інвесторів від частини податків, прискорення процедур, інфраструктурні інвестиції та державні гарантії). Тепер країну називають європейським Детройтом. У Словаччину прийшли світові виробники електроніки і побутової техніки — Samsung, Sony, Whirlpool.
Ключові складники реформ — спрощення податкової системи і принципово нова кадрова політика. 2004 року було скасовано 21 податок із доходів за ставками від 10 до 38%. Натомість введено єдиний податок із усіх видів доходів — 19%. Від зниження податкового тиску надходження до бюджету лише зросли. Деякий час перед тим міністерство фінансів знайшло додаткові ресурси за рахунок позапланових надходжень, і мільярди євро буде спрямовано на підтримку освіти і науки. Така податкова система сприяла тому, що підприємства з Чехії стали переміщатися у Словаччину. Хто міг таке уявити ще десять років тому. Брюссель, Берлін і навіть Стокгольм захвилювалися, звинувачуючи Словаччину в податковому демпінгу. Нездійсненна мрія українських підприємців.
Влада рішуче позбавлялася від чиновників із соціалістичним мисленням, які діяли за стереотипами планового господарства радянського зразка. До економічних і соціальних відомств прийшли співробітники з Асоціації підприємців та Асоціації платників податків. І це справді можливість мінімізувати опір реформам.
І ще одна важлива обставина вже не з царини економіки і фінансів, а суспільного життя. У Словаччині були бурхливі дискусії щодо вибору зовнішньополітичного курсу. Дуже багато хто побоювався наслідків вступу в НАТО і ЄС. У цих гарячих суперечках зміцнилися громадські організації. Не лише ті, хто виступав «за», а й ті, хто був «проти». А з ними і громадянське суспільство. Нині про ті гарячі часи згадують із посмішкою. Але змужнілі громадські організації після виконання перших завдань не лише не зменшили своєї активності, а й ще більше її підсилили. Адже проблем залишається дуже багато. Насамперед — у юстиції. Корупція є проблемою судів до такої міри, що один скандал переходить в іншій. І це справді серйозна проблема, для подолання якої доводиться шукати ефективні шляхи.
Братислава перебуває на кордоні з двома країнами — Угорщиною та Австрією. Нерухомість у Братиславі коштує дуже дорого, а в сусідніх австрійських містечках на іншому березі Дунаю вона на 30% дешевша. Ось і їдуть словаки в сусідню країну жити, а працюють у своїй столиці. У школах Вольфстале і Гайнбурга, куди ходять міські автобуси з Братислави, відкрили словацькі класи. Органи місцевого самоврядування роблять усе можливе, щоб словаки відправляли своїх дітей до шкіл містечок, а не Братислави. На уроки словацької мови ходить 90% австрійських дітей. Невеликий, але характерний наслідок об’єднання Європи. Зрозуміло чому: де живуть — там і податки платять. В Ужгород від сусідів жити не їдуть, адже й у нас могло б так бути, як у сусідній Словаччині.
ЦИТАТА «Дня»
«Виходячи з того, що я почув, уважно слухаючи мого колегу, дуже важко оцінити реальний підхід уряду до цих реформ. Час покаже. Якщо реформи є змістовними й справді глибокими, якщо модернізація — швидка та сильна, результати прийдуть скоріше, і репутація країни підвищиться. І ви зможете скористатися перевагами принципу «більше за більше!». Ось що ховалося за моїм запитанням», — глава словацького зовнішньополітичного відомства Мікулаш Дзурінда, виходячи з власного досвіду Словаччини, так прокоментував виступ міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка на Брюссельському форумі 28 березня 2011 року і своє питання про пріоритети українського уряду.
