23 лютого, наступного дня після звернення до союзників Америки у Брюсселі, президент Джордж Буш зустрінеться з канцлером Німеччини Герхардом Шредером у старовинному місті Майнц-на-Рейні. Після розбрату з приводу іракської авантюри Буша дві країни — які відігравали таку важливу роль у трансатлантичних взаємовідносинах у минулому — знову розмовляють одна з одною.
Але хоч би яким приємним було повернення до дружнього спілкування, не слід надавати йому надто великого значення. Якщо Буш і Шредер нині показують світові, як добре вони живуть у злагоді один з одним, то це не тому, що вони вирішили почати все спочатку, а тому, що це відповідає їхнім тактичним інтересам. Якби в листопаді минулого року американський народ віддав перевагу не Джорджу Бушу, а Джону Керрі, возз’єднання сприймалося б обома сторонами як новий початок, що звучить в унісон з особистими дружніми відносинами. Нині ж обидві сторони продовжують сумніватися в тому, що реальні розбіжності минулого справді можна подолати.
Тому зустріч у Майнці буде одним із тих дипломатичних протокольних заходів, на яких обходять гострі кути двосторонніх відносин. Буш і Шредер не дійдуть на ній спільної думки, бо у більшості ключових питань їхні погляди є протилежними.
Приміром, потенційно найбільш спірне питання — що робити з ядерною програмою Ірану. Німеччина, разом із Францією та Великою Британією, вирішила домогтися від Ірану припинення робіт зі збагачення урану шляхом стимулів і переговорів. Хоча США зараз відкрито привітали європейську ініціативу, вони, як і раніше, ставляться до неї відверто скептично і не бажають приєднатися, ослаблюючи таким чином шанси на успіх. Невдача призведе до того, що Америка вимагатиме від Ради Безпеки ООН офіційного засудження Ірану та прийняття санкцій.
Справді, США вже намагаються ослабити опір Ірану, натякаючи на можливе застосування сили. Але в Європі ніхто не підтримує воєнних дій і мало хто виступає за санкції. Якщо переговорам судилося провалитися, то тріщина у відносинах між Європою й Америкою знову стане вельми широкою.
Не менш гострі протиріччя в іншій суперечці між союзниками — стосовно того, чи скасовувати Євросоюзу ембарго на експорт озброєнь до Китаю, запроваджене після кривавих подій на площі Тяньаньмень 15 років тому. Шредер підштовхує ЄС до скасування ембарго, і зараз цей крок здається неминучим.
Але для США він сприймається, і небезпідставно, як заохочення Китаю в його конфлікті з Тайванем. Його витлумачать як удар у спину зусиллям США щодо підтримки стабільності в регіоні.
Не буде особливого прогресу й у важливому для Берліна питанні, а саме — заявці Німеччини на вступ до Ради Безпеки ООН як постійного члена. Перспективи в цьому питанні і так досить неясні, тож Бушу, можливо, і не доведеться накладати на нього вето. Але шанси Німеччини були б набагато вищими, якби США активно підтримали одного зі своїх найважливіших союзників у його обгрунтованому прагненні.
Але зустріч у Майнці не наблизить дві сторони до вироблення спільної позиції в жодному з цих питань і навіть до розуміння думки іншої сторони. Натомість вони зосередяться на тому, що зараз є безперечним: на схваленні прогресу, — хай поки і нестійкого, — що окреслився останнім часом у ізраїльсько-палестинських відносинах, підтримці стабільності в Іраку й Афганістані після виборів та вихвалянні трансатлантичного партнерства.
Укладачі підсумкового комюніке, без сумніву, вже зайняті переліком усіх питань, в яких обидва уряди цілком згодні один з одним. Буш і Шредер відшкодують у Майнці брак змісту дружніми жартами та приятельською добродушністю перед пресою.
Звісно, це краще, ніж нічого. Але це лише тимчасове маскування розбіжностей, а не їх вирішення. Що ще гірше, немає щонайменшої ознаки, що хтось із двох бажає відверто висловитися, щоб дати зрозуміти іншій стороні, чого він очікуватиме, коли на горизонті з’явиться чергова криза. Тому в майбутньому неминучими є нерозуміння й непорозуміння.
Повернення до люб’язності не означає, таким чином, повернення до взаємної довіри. Зрештою, міцність союзу перевіряється не в демонстративній згоді, а в викорінюванні незгоди в дусі співробітництва. Очевидно, до цього не готові ані Шредер, ані Буш.
Якщо більше нічого не станеться, то лідери країн, які відіграють чільну роль у трансатлантичному партнерстві, виявляться не краще підготовленими до наступної кризи, ніж до попередньої. Як нещодавно зауважила Леслі Гелб, екс-президент Ради з питань міжнародних відносин у Нью-Йорку, в Європі та США втратили звичку до серйозного співробітництва.
Що могло б повернути до життя цю звичку? Можливо, лише чудо: реальний прогрес в ізраїльсько-палестинському конфлікті, про внесок до якого могли б потім заявити Європа та США. Спільний успіх міг би змусити обидві сторони зрозуміти, що в них, як і раніше, є спільна справа.
Але в Майнці на матеріалізацію цього чуда сподіватися не випадає.
Крістоф БЕРТРАМ — директор Німецького інституту міжнародних відносин і безпеки (SWP) в Берліні.
