Різке зближення керівництва Росії і Узбекистану, зафіксоване в інтонації зустрічей Іслама Карімова з президентом Володимиром Путіним і міністром оборони Росії Сергієм Івановим, дає свої перші реальні плоди.
За даними джерел агентства «Фергана.Ру», що заслуговують на довіру, найближчим часом Узбекистан буде готовий підписати з Росією досить серйозні двосторонні документи, що можуть вплинути на геополітичний «розподіл сил» у регіоні».
Не дивуйтеся: це не найсвіжіші новини про стосунки Москви й Ташкенту. З цих слів починалася стаття «Фергани», що була надрукована на нашому веб-сайті цілих сім років тому, 30 червня 2005 року.
Це був час першого «путінського» зближення з Ісламом Карімовим. Тільки-но відгримів кривавий Андижан, і узбецький президент, що отримав різку критику на свою адресу з боку західних партнерів за розстріл маніфестантів, прилетів до Москви за моральною підтримкою. І присвячена була ця публікація (див. статтю «Узбекистан, Росія, НАТО: Етапи співпраці й конфронтації») саме зустрічі Путіна і Карімова в Ново-Огарьово, тим заявам, які робили два лідери, здавалося, цілком однодумні й абсолютно впевнені у тому, що їх союз тепер скріплюється навіки.
Говорив на прес-конференції для журналістів, переважно, голова Узбекистану. Він довго лякав пресу терористами-ісламістами, що прагнуть зруйнувати Узбекистан, а потім і весь світ, заявив про неприпустимість міжнародного розслідування андижанської бійні, висловився проти «кольорових революцій» і поширення впливу НАТО на схід...
Думки обох лідерів збіглися стосовно того, що безлади в Андижані були інспіровані з боку Афганістану, а керували терористами, за словами Іслама Карімова, деякі «сценаристи і режисери», які «використовували ті релігійні, екстремістські, радикальні сили, з якими так боролися в Афганістані і яким так успішно протистоять зараз в Іраку».
Це був відвертий спільний випад проти умовного «Заходу». Карімов явно присягав Москві на вірність, сховавшись під її крильце у пошуках захисту свого режиму від впливу ззовні й бунту зсередини.
Буквально через рік Ташкент повернувся в Організацію договору про колективну безпеку.
Втім, ще через кілька років стало зрозуміло, що Узбекистан буде членом цієї організації лише формально: основні статутні документи й міжнародні договори, що були підписані в рамках ОДКБ, він так і не ратифікував, у спільних військових заходах зовсім не брав участі. Процес «уповільненого» членства Узбекистану в проросійському військовому блоці логічно завершився виходом з нього, про який було оголошено в кінці червня 2012-го.
Для того щоб зрозуміти, чому сьогодні Узбекистан удруге вийшов з ОДКБ, треба пригадати, через що він лишив цю організацію — тоді ще просто Договір про колективну безпеку, або ДКБ — в далекому 1999 року.
ДКБ, що був підписаний в 1992-му і набрав чинності в 1994-ом, об’єднав більше половини колишніх республік Радянського Союзу — Вірменію, Казахстан, Киргизію, Росію, Таджикистан, Узбекистан, Азербайджан, Грузію і Білорусь. Спочатку це була навіть не організація, а так — папірець, угода про наміри, що дозволяє державам, що ухвалили цей документ, скільки завгодно довго придивлятися один до одного без особливих взаємних зобов’язань. Через п’ять років стало очевидним, що дороги-доріжки тих країн, що об’єдналися в ДКБ, поволі розходяться. І в дев’яносто дев’ятому Азербайджан, Грузія, Молдавія, Україна і Узбекистан з Договору пішли, зафіксувавши свої стосунки в новому «блоці» — ГУУАМ.
Строго кажучи, це міждержавне об’єднання тоді було теж задоволене хистким, суто регіональним і логічно включало лише країни Каспійсько-чорноморського регіону, й Узбекистану, здавалося, робити в ньому було зовсім нічого. Гадаю, залучила Ташкент до ГУУАМ саме орієнтація цього союзу на Європу і НАТО. Іншими словами, Карімову потрібні були не самі Молдавія з Україною, а їх участь у спільному символічному клубі як місток до Європи. Все більше розчаровуючись в старіючому Єльцині й економічно нестійкій Росії, Іслам Карімов сподівався на партнерство з процвітаючим Заходом, бачив у ньому і гарантії безпеки, і набагато вірогідніші, ніж з Москви, потоки фінансових інвестицій.
Вихваляльна риторика Карімова на адресу США і НАТО значно посилилася на початку 2000-х років, коли сили антиталібської коаліції увійшли до Афганістану. У квітні 2002 року президент Узбекистану заявив, що США зробили для його країни те, що на що не спромоглися партнери по СНД. Карімов відкрито викрив цих самих партнерів, звинувативши їх у тому, що вони обмежувалися «голими заявами» про боротьбу з тероризмом, а до практичних кроків вдалася лише антитерористична коаліція. «Вирішальну роль у знятті напруги і небезпеки на південних кордонах Узбекистану зіграли виключно США, їх рішучість і добре підготовлені збройні сили, а не учасники Договору про колективну безпеку», — заявив Карімов.
Проте невдовзі «гууамівский» місток звалився: Узбекистан почав ігнорувати заходи цієї організації і остаточно вийшов із блоку в травні 2005 року, вочевидь, побоюючись експорту «кольорових» революцій, що на рік і два раніше відбулися, відповідно, в Грузії і на Україні. Отже, Захід, США і НАТО потрібні були Карімову лише доти, доки вони не втручалися в його особисті справи і не були загрозою для його режиму.
«Ми товаришуватимемо з вами, якщо лишень ви не надто галасуватимете про права людини й політичні реформи» — ось ключ до розуміння відносин Ташкента з умовним «демократичним Заходом». У відносинах з Росією і прокремлівськими блоками діє інше правило: «Давайте нам грошей, але не задушіть нас у своїх союзницьких обіймах».
Зрозуміло, такі утворення, як ШОС чи ОДКБ, жодної буквальної загрози режимові Іслама Карімова не несуть. Але й допомоги від них, надто для подолання суперечностей між учасниками групи, немає жодної. Сьогодні центральноазійські члени ОДКБ мають значно більше проблем у відносинах між собою, аніж загальних тенденцій розвитку і співпраці. І в самому центрі цього клубка суперечностей перебуває Узбекистан, одноосібний лідер якого органічно не здатен на багатосторонні компроміси. Саме тому джерела в Ташкенті аргументують вихід із блоку «перенесенням акцентів на двосторонні контакти з партнерами». Саме тому деякі далекоглядні спостерігачі вбачають у відході Карімова з ОДКБ більше плюсів, аніж мінусів.
Перехід від інтеграційної моделі до цих самих «двосторонніх контактів» означає не що інше, як відчайдушне бажання Узбекистану самостійно, без групових зобов’язань, «розібратися» із сусідами, найпроблемнішим серед яких для Ташкента передусім залишається Душанбе. «Напруга в узбецько-таджицьких відносинах нагадує про часи «холодної війни», — писала ще 2008 року Санобар Шерматова, яка, на жаль, рано пішла з життя. — Без підвищення ступеня довіри між цими країнами жодна інтеграційна ініціатива, в якій зацікавлена Росія, зокрема й проекти Євразійського економічного співробітництва, працювати не буде. І ця обставина змусить Москву, що має важелі впливу в Центральній Азії, шукати шляхів зближувати незговірливих сусідів».
Здається, ці «пошуки» успіху не мали. Або Москва не там шукала, або була надто наївною, розраховуючи на те, що після кривавого Андижана узбецький правитель стане покірно пориставати на всі її ініціативи. Або проти інтеграції виступає саме життя, реалії пострадянського політичного краєвиду. Зокрема — суворий авторитаризм (читай — егоїзм) центральноазійських владик. Адже, згідно з точним спостереженням тієї ж таки Санобар Шерматової, що його вона зробила ще 2004 року, «стосунки еліти СНД украй персоніфіковані: не порозумієшся з керівником — не чекай взаєморозуміння між країнами».
Іслам Карімов — саме така людина, яка дуже важко знаходить спільну мову з іншими президентами. І тієї миті, коли Узбекистан виявляється знову надзвичайно потрібним країнам НАТО, Карімов не може не скористатися цим шансом, принаймні для посилення свого регіонального авторитету в пику сусідам-конкурентам.
Так починається новий цикл відособлення Ташкента від партнерів по СНД і посилення співпраці з тим самим «умовним Заходом». Тим паче, що сьогодні Європа і США практично відмовилися від надмірної критики узбецького авторитаризму і, по суті, пообіцяли Карімову підтримку і дотримання статус-кво політичного режиму. Така позиція «Заходу» видається узбецькому диктаторові набагато привабливішою, аніж політика Кремля, що поставив на євразійську інтеграцію і цим самим часто-густо відлякує деяких «надто незалежних» сусідів.
Інакше кажучи, той самий умовний Захід, який ще вчора наївно намагався перевиховати азійського хана Карімова, прищепивши йому демократичні манери на зразок «політичної конкуренції» і «відкритого суспільства», сьогодні остаточно змінив тактику, оголосивши, по суті, цілковите «невтручання у внутрішні справи».
Такий Захід і такі Штати, що нарешті заплющили очі на порушення прав людини та інше диктаторське беззаконня в далекому «стані», Ісламу Карімову набагато миліше, аніж неоімперська політика путінського Кремля, що зміцнів і крок за кроком підминає під себе пострадянську периферію.
Це аж ніяк не означає розриву відносин Ташкента із самою Москвою, з «дорогим Володимиром Володимировичем», принаймні доти, доки той сидить у Кремлі. Проте вихід Узбекистану з ОДКБ свідчить про чергове фіаско спроб Москви заманити Іслама Карімова в певний стратегічний воєнізований клуб під своїм керівництвом. І про те, що відносини Узбекистану, Росії, ОДКБ і «умовного Заходу» сьогодні повернулися на десять років назад — приблизно в 2002 рік. Чи надовго? До наступного «андижана»?
