Українсько-російські відносини перебувають на порозі нового етапу розвитку. З одного боку, в Україні сформовано уряд на чолі з Юлією Тимошенко, знято невизначеність позиції Києва щодо НАТО недавнім поданням заявки на приєднання України до Плану дій щодо отримання членства в НАТО. З іншого боку, в Росії тільки розвертається президентська кампанія з відомим ім’ям переможця. Однак, незважаючи на світоглядні відмінності між Україною й Росією, в Києві розуміють важливість налагодження нормальних добросусідських відносин із Кремлем. Свідченням цього є те, що перший закордонний візит прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко запланований саме в Москву. Нагадаємо, що свій перший візит український Президент Віктор Ющенко також здійснив у столицю Росії. Під час недавньої зустрічі в Тбілісі з віце-прем’єр-міністром України Григорієм Немирею міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров підтвердив готовність Кремля прийняти прем’єр-міністра України вже 23 січня в рамках підготовки засідання Міждержавної комісії Ющенко — Путін. Нині рано ще прогнозувати, які результати може принести Україні візит українського прем’єра до Росії, але фон для переговорів навряд чи найсприятливіший.
Перелік взаємних проблем практично не збільшився, але від їхнього розв’язання сторони так само далекі. Москва iз невдоволенням відреагувала на пропозицію розглянути завчасно графік виведення Чорноморського флоту з території України. Хоча, здавалося б, саме вона й мусила наполягати на якнайшвидшому розгляді цієї проблеми. Адже флот — це не тільки й не стільки кораблі, літаки та маяки. Набагато важливішими й складнішими є питання власності на нерухомість, компенсації за екологічну шкоду в Криму, земельні проблеми. Їх за місяць не вирішити, потрібен детальний моніторинг і виважений підхід до вирішення спірних питань. Виникає підозра, що в Першопрестольній прагнуть шляхом затягування переговорів продовжити перебування Чорноморського флоту в Україні. Тим паче, що останнім часом саме кораблі цього флоту знову почали борознити простори Середземного моря. Про що гордо доповіли президентові, який йде-залишається, профільні міністри з широким інформуванням усього російського народу.
РОСІЙСЬКА ВИЗНАЧЕНІСТЬ
Керівник ФСБ Микола Патрушев на нещодавній нараді вищих офіцерів цієї спецслужби дорікав своїм підлеглим, що надто мало останнім часом в Росії ловлять шпигунів. Напевно, план не виконується. Для виконання керівницької вказівки вороги тут-таки знайшлися у відділеннях Британської ради в Санкт-Петербурзі та Єкатеринбурзі. Пригадується знаменита пісенька Володимира Висоцького про Джона Ланкастера Пека, який «...в одиночку, преимущественно ночью, / Что-то щелкал, в чем был спрятан инфракрасный объектив, / — А потом в нормальном свете появлялось в черном цвете/ То, що ценим мы и любим, чем гордится коллектив». Напевно, підготовка майже 400 тис. росіян за програмами ради його працівникам здалася недостатнім навантаженням, і вони, на думку натхненників цієї акції з ФСБ, зайнялися масовим порушенням російських законів. Наприклад, керівника відділення в Санкт-Петербурзі Стівена Кіннока затримали працівники ГІБДД-ДАІ за порушення правил дорожнього руху (проїзд під знак «в’їзд заборонено» та водіння в нетверезому стані). Цілком можливе порушення правил дорожнього руху британським працівником було зведене в ранг неповаги до країни. При цьому російські дипломати в Лондоні минулого року здійснили 167 подібних порушень, і ніхто їх у поганому ставленні до країни перебування не звинувачував. Характерно, що Стівена Кіннока затримали відразу після того, як він приїхав до будинку Управління ФСБ в Санкт-Петербурзі, щоб підтримати російських співробітників ради, яких викликали туди для роз’яснювальної бесіди. Виявилося, що саме ФСБ якнайкращим чином може пояснити російським громадянам усю небезпеку викладання мови Шекспіра та Байрона й участі в просвітницьких програмах Британської ради. Зрозуміло, що досвіду такої роботи співробітникам ФСБ не бракує, й аргументи в них найбільш переконливі й у певних обставинах вагоміші за всі інші.
Шпигунські пристрасті навколо діяльності Британської ради поставили Росію, за словами міністра закордонних справ Великої Британії Девіда Мілібенда, в один ряд з військовою хунтою в М’янмі та іранськими аятолами, які заборонили діяльність цієї організації на територіях своїх країн. Ніякого позитивного міжнародного резонансу, крім засудження, Москві досягти не вдалося. Надто авторитетною й відомою у світі організацією є Британська рада, що діє в понад 100 країнах.
Нагнітання напруженості у відносинах з Англією мало змусити її зважати на інтереси Росії, пов’язані з політемігрантами, й відмовитися від вимоги екстрадиції Андрія Лугового, підозрюваного слідчими Скотланд-Ярду у вбивстві Олександра Литвиненка. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров неодноразово говорив, що з позиції сили з Росією не можна розмовляти. Однак щодо інших Москва дуже часто собі це дозволяє. Лондон не злякався. Незважаючи на ситуативну поразку, відділення ради в Санкт-Петербурзі та Єкатеринбурзі припинили роботу, Англія морально виграла набагато більше. Світ у черговий раз переконався, що російський кулак лише прикритий оксамитовою рукавичкою суверенної демократії. Пропагандистська мильна бульбашка досить швидко луснула, оскільки навіть у Росії не всіх ввела в оману. Велика група студентів виступила з письмовим протестом проти припинення діяльності Британської ради. До того ж, різко змінити тон довелося через шпигунський скандал у Японії. Офіцер російської військової розвідки отримував секретну інформацію від працівника інформаційної служби уряду, фактично з канцелярії прем’єр-міністр Ясуо Фукуда. Це виявилося набагато серйознішим за поки що безпідставні обвинувачення на адресу британських викладачів.
Агресивність російської зовнішньої політики є продовженням посилення авторитарності влади. Її економічною основою є зростаюча монополізація сировинних галузей промисловості, насамперед енергетичних, і військово-промислового комплексу. Після організації авіаційного й суднобудівного холдингів оголошено про створення бронетанкового. На розвиток ВПК і малоконкурентних галузей надходять значні кошти державної підтримки. Відповідно, в економіці посилюється домінування сировинних галузей і ВПК. При цьому наукоємність економіки, зокрема й ВПК, хоч як дивно останнє, зменшується. Багато розмов про нанотехнології, але провал їх масового впровадження змушений був визнати куратор проекту, перший віце-прем’єр Сергій Іванов. У ракетній і авіаційній техніці також проривів немає й не передбачається. Останні випробування ракетних комплексів «Булава» і «Тополь М» не дали позитивних результатів, їхня точність влучення виявилася набагато нижчою за передбачену. Та й ці проекти є спадщиною ще радянського ВПК. Проте альянс московської урядової бюрократії, генералів армії й капітанів ВПК є тим поживним середовищем, де народжуються агресивні проекти у зовнішній політиці й закручення гайок усередині країни. Інформаційно це оформляється створенням образу оточеної країни, яку поважатимуть у світі тільки за силу. Черговий рецидив психології моторизованого Чингісхана.
Судячи з усього, російська еліта у своїй більшості визначилася в посиленні конфронтації із Заходом. Претензій на глобальне домінування в неї поки немає, вдяганка не дозволяє мати довгі ноги й руки. Але демонструвати агресивність, насамперед по периметру своїх кордонів Москва буде дедалі частіше. Звісно, подібна поведінка без відповіді не залишається. У регіоні Південного Кавказу битву за Грузію й Азербайджан Росія вже програла, на черзі Вірменія, в якій наростає бажання певного послаблення надто тісної дружби з Росією, що все більше нагадує зашморг. Поки до кольорової революції в Єревані не дійшло, але її ознаки у зв’язку з наближенням президентських виборів вже є. І там можливою є поява при владі ворогів Москви. Поки нічого, крім перманентної агресивності й конфронтації практично з усіма, в запасі у кремлівських стратегів немає. Тим паче що психологія фортеці в облозі дуже допомагає вирішувати внутрішні проблеми. Принаймні, — косметично.
ЗМЕНШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДВОЇСТОСТІ
Зовні українську політичну еліту роздирають, на перший погляд, нерозв’язні протиріччя. Знову блокується трибуна депутатами від опозиції, лунають клятви не допустити Україну в НАТО без референдуму й подібні сентенції, які вже давно припинили рахувати. Усі чудово розуміють, що кого-кого, а Партію регіонів вступ до НАТО хвилює не більше, ніж торішній сніг. Її лідери, зокрема й ті, хто так завзято на екранах телевізорів веде боротьбу з агресивним блоком, чудово розуміють невідворотність вступу України до Альянсу, за декілька років. І в цьому плані в нашій еліті досягнуто принципового консенсусу. Інша річ що регіоналам останнім часом похвалитися нема чим. Політичні й кадрові втрати настільки великі, що утворені пробоїни заповнити нічим і ніким. Тому використовується будь-який привід, аби показати дещо розгубленому електорату, що є ще, хоч і без бризантності, порох у порохівницях.
Про те, що українська еліта дедалі більше визначається у своєму західному векторі, свідчить істерична реакція московських українологів на останні політичні події в Києві. Фактичний розкол Партії регіонів там поки обережно називають загрозою, але непокояться неабияк. Остання легенда, створена навколокремлівськими політологами про проросійську орієнтацію Партії регіонів, руйнується на їхніх очах. Маргіналізація проросійських сил, втрата від виборів до виборів ними електорату стала настільки очевидною, що цього слона помітили навіть московські фахівці з України з заплющеними очима. Розбіжності в українській еліті викликає не зовнішньополітична орієнтація країни, а можливість придбати з мінімальними витратами залишки державної власності. Саме це, й нічого іншого, додає гостроти внутрішньополітичній ситуації. Зовнішні проблеми при цьому слугують лише тлом протистояння й будуть вирішені при досягненні компромісу між групами впливу. Саме тому Віктор Янукович під час свого останнього прем’єрства підписував документи в Брюсселі, зміст яких мало чим відрізняється від листа трьох Генеральному секретареві НАТО.
У цих умовах виявляється фундаментальна відмінність напрямку українського вектора від російського. Політичні сили в нашій країні не потребують посилення авторитаризму для вирішення своїх завдань, більше того, він їм категорично протипоказаний, оскільки звужує поле для маневру. Економіка не дає основи для авторитарних тенденцій, оскільки в ній відсутні сировинні монополії, що приносять надприбутки. Навіть за радянських часів у нашій країні не було потужного ВПК, й він не виробляв усю номенклатуру озброєнь. Тим паче немає підстав говорити про його потугу нині. Зовнішня торгівля дедалі більше орієнтується на західні ринки, звідси й економічні й фінансові інтереси, що розходяться з російськими, не кажучи вже про дедалі частішу конкуренцію на ближніх і далеких ринках.
Звісно, наразі важко говорити про торжество в Україні демократії європейського зразка. Проте вектор розвитку досить повно визначився. Двоїстість, що заподіяла дуже багато шкоди в минулому, поступово, часто з відкочуваннями, все-таки меншає. Вектори розвитку двох країн спрямовуються дедалі більше в протилежних напрямках, а їхня рівнодіюча наближається до нуля.
