Венесуельський президент Уго Чавес не перестає дивувати. В намаганні зберегти якнайдовше свою владу і закріпити своє бачення соціалістичного вибору для країни він ініціює конституційну реформу, котра дозволить йому безкінечно перевибиратися на президентську посаду. По суті, це є державний переворот, оскільки далеко не всі підтримують ліві соціалістичні експерименти Чавеса, а з часу його приходу до влади мільйон венесуельців покинули країну.
Схоже, що роки перебування Уго Чавеса при владi виробили у нього стійке бажання стати довічним лідером своєї країни, таким же, як його близький друг, кубинський диктатор Фідель Кастро чи білоруський «референдумний» президент Олександр Лукашенко. При цьому Чавес відхиляє твердження опонентів його режиму, що він становить загрозу демократії в країні. Венесуельський лідер передбачає, що більшість громадян підтримають його, але також і не відкидає початок затяжної «політичної битви» з національною опозицією. «Я вірю, що ми будемо спроможними переконати більшість венесуельців в тому, які безпосередні вигоди це може принести країні, — наша «велика битва» розпочинається. А вони збираються розпочати кампанію, щоб спробувати спотворити текст і дух пропозицій».
Венесуельська опозиційна газета El Nacional спромоглася дістати і опублікувати текст попереднього проекту конституційної реформи, який має повну назву «Anteproyecto de Reforma Constitucional presentado por el Presidente de la Republica Bolivariana de Venezuela, Hugo Rafael Chаvez Frнas». Для того, аби завуалювати для чого призначена вся ця затія, він починається з абсолютно нейтральний пропозицій щодо змін у статті 11. Але стаття 16 пропонує вже «нову геометрію влади». Якою ж вона бачиться Уго Чавесу? «Муніципалітет і території, котрі до нього входять, перейменовуються в комуни. Комуни будуть гео-людськими клітинами території, кожна з яких буде співмірна товариствам, котрі складатимуть основне і неділиме ядро соціалістичного стану венесуельського суспільства. Починаючи з суспільства і комун, народна влада розвиватиме форми політичного і територіального поділу співтовариства, котрі будуть відрегульовані в законі і являтимуться формами самоуправління і будь-якого іншого вираження прямої демократії».
Власне задля введення «прямої демократії» й ініційована уся ця затія з «підганянням» венесуельського суспільства під соціалістичне бачення Чавеса. Але всі занадто деталізовані пропозиції реформ, котрі займають аж 38 сторінок, націлені на те, щоб підкреслити потребу для венесуельської нації покінчити з обмеженням президентського терміну, які на даний час заважають йому переобратися у 2012 році. Законодавці мають закінчити дебати з приводу реформи протягом двох наступних місяців. І згідно з венесуельською конституцією, завершальний проект пропозицій має бути схвалений виборцями на референдумі.
Починаючи від часу його переобрання у грудні 2006 року, Чавес підтвердив суспільні побоювання, що він почне будувати комунізм типу кубинського, створюючи єдину правлячу партію і націоналізуючи в Венесуелі ключові галузі промисловості, включаючи нафту, телекомунікації і сектор електроенергетики. Як вважають продемократичні венесуельські експерти, «більшість венесуельців не хочуть соціалізму. Він прагне аби наша країна стала схожою на Кубу, але ми цього не збираємося приймати».
Проте, не можна виключати, що до «перелицювання» венесуельської конституції Чавеса підштовхнули липневі відвідини Білорусі і зустрічі з її президентом Олександром Лукашенком. Можливо, що саме Лукашенко подав президенту- соціалісту ідею взагалі не полишати владу. Адже демократичні вибори є лише забаганками імперіалістів, від яких потрібно народ відучувати.
Деякі швидкі негативні наслідки для Венесуели уже відмічено спостерігачами. Це — жорсткий розподіл і антагонізм по лініям класового розлому. Але ми знаємо і інші наслідки подібних подій: нівелювання індивідуальної праці і загалом самого індивідуума в суспільстві і відповідно всіх його прав і свобод. Перетворення його на такого собі «ідеального комуніста», тобто зомбі із закладеними у парткнижці замінниками моралі, права і відповідальності за свої вчинки. Відтак, неминучий інтелектуальній, моральний, а також і економічний занепад країни. Чого видно Чавес не усвідомлює, оскільки він недостатньо підготовлений, щоб розуміти ці глобальні процеси.
Але його влаштовує протистояння по розлому класового суспільства. Адже диктатору необхідно, як певне напруження проти його супротивників так і випускання пару на них . При цьому неминучою є боротьба з інакомислячими і взагалі з всіляким «інакшим» та, відповідно, репресії, котрі потім переростають у репресії проти вчорашньої правлячої в ерхівки. До речі, щось подібне уже спостерігаємо на сьогодні у Білорусі, хоча вона пройшла тільки перше коло подібного тоталітарного суспільства. Якби Венесуела, як і Білорусь були відірвані від зовнішнього світу, то події розвивалися за сценарієм відомим у СРСР, а може ще ближчим — за Орвелом, і закінчилися самознищенням суспільства, котрого у реальності не спостерігається із причини існування навколишнього нормального світу.
Хоча, на мій погляд, набагато цікавішим питанням є чому взагалі на початку ХХI століття відбувся у світовому масштабі такий паракомуністичний червоний рецидив. Адже ще 10—15 років тому здавалося, що з комунізмом покінчено назавжди і що він залишився, як якісь сміховинний рудимент і буде відомий наступним поколінням лише із підручників історії. Проте, між iншим, ренесанс відбувся і він досить потужний. І якщо Лукашенко є ще, дійсно, великою мірою, відмираючим рудиментом, то «червоний пояс», котрий виникає на американському континенті й може виникнути на інших континентах, викликаний, безумовно, об’єктивними процесами. Процесами, породженими самою логікою розвитку світу в цілому.
Тут можна відзначити, що як і минулий сплеск комунізму, від Паризької комуни 1848 року, і, відповідно, до хвилі комуністичних революцій у Європі і особливо в Російській імперії, відбувся, як реакція на віджилі стосунки в суспільстві, віджилих інституцій як державних, так і власне, суспільних. І дуже важливо, як реак ція світогляду, котрий розділяється великими народними верствами. Але це все було лише живильним середовищем. Тією ж іскрою, котра запустила мех анізм й того і цього разу є специфічні риси розповсюдження глобалізації, які, очевидно, не були враховані творцями і зацікавленими сторонами сьогоднішнього дня і в ХХ столітті.
Цебто, занадто прагматична, аж до цинізму, стратегія тих верств, до котрих нині зачисляють «золотий мільярд». Хоча більшою мірою це той невеличкий відсоток вибраних осіб, котрий володіє більшістю капіталів і приймає головні рішення в глобалізованому світі. Який не враховує загалом такі позиції, як соціальний баланс справедливості і надання можливості для самовираження і розвитку іншим верствам глобалізованого світового суспільства.
Між тим, ця проблема була притаманною ще й древнім суспільствам. Починаючи, принаймні, від шумерського, єгипетського, древніх Греції і Риму, котрі заклали фундамент сьогоднішньої цивілізації. І, як у древньому Римі, на сьогодні правляча верхівка просто відкупається а бо придушує силою ті верстви глобалізованого суспільства, що не вписуються в їх спрощений підхід до соціумів і не вписуються у спрощену модель правління. Що й було, власне, причиною загибелі Римської імперії. А також й причиною загибелі того світу, який був до переламних революцій початку ХХ століття, і якщо ці хиби не будуть враховані, може призвести до загибелі сьогоднішнього світового порядку. Принаймні в тій іпостасі, яка є на сьогоднішній день.
Це не означає, що можуть відбутися якісь глобальні криваві революції, але революція інституційна, революція свідомості, стосунків різних верств — вона просто неминуча. Чи врахує світ це сьогодні — цілком ймовірно. Але напруження, котре виникає по багатьом ліням зіткнення, як з ісламським світом, так і по лінії «золотого» і «незолотого» мільярду, говорить про те, що треба працювати інтенсивно і більш вдумливо. До речі, саме з цими проблемами стикається і розвиток українського суспільства, тільки в котрому всі ці вади набагато більш загострені, аж до карикатуризації. Так що Україна може бути тим флагманом, або тим живильним середовищем в якому можна виростити «вакцину» для щеплення від антиглобалізму.
