У XIX столітті російські та британські дипломати, військові й шпигуни малювали карти Середньої Азії, нарізуючи в її степах та горах невидимі політичні кордони. То була «велика гра», боротьба за панування над цим регіоном. Сьогодні складається нова карта Середньої Азії, й цією роботою зосереджено займаються уряди та керівники нафтових компаній. Новій карті дали й нову назву: «маточина і спиці». Роль маточини на ній виконує Каспійське море, від якого в різні боки розходяться спиці — численні трубопроводи, які є потенційними маршрутами для експорту величезних нафтових та газових запасів, що лежать під землею.
Сьогодні наддержави ведуть боротьбу не за землі, а за сховані в їхніх надрах вуглеводні: адже вважається, що тут знаходяться найбільші у світі незаймані запаси органічного палива. І в грі цій з'явилися нові гравці. Хоча Росія, як і раніше, прагне зберегти контроль над своїми колишніми сателітами, Китай із його невгамованою енергетичною спрагою вступає до даного регіону з метою взяття реваншу. Сполучені Штати Америки, які завжди шукали альтернативи купівлі нафти у ОПЕК, де домінують араби, також поставили перед собою завдання ослабити російську хватку та контроль над енергоресурсами регіону. Водночас США прагнуть утримати Китай та Іран від надто сильного впливу на своїх сусідів. «Це єдиний регіон з великими ресурсами, який не входить до зони Персидської затоки і до складу ОПЕК, але водночас це і єдиний регіон, сусіди якого проявляють до нього такий могутній інтерес, — говорить колишній нафтопромисловець Френк Веррастро, який працює нині в Центрі стратегічних та міжнародних досліджень. — Тут кожен прагне укріпити свої позиції».
Вся справа в тому, що ставки в цій грі несподівано злетіли вгору. Минулого року урагани в Мексиканській затоці призвели до зникнення зі світового ринку величезних обсягів нафти, і світовий попит на неї підскочив. Коли нафтові ціни наблизилися до позначки 80 доларів за барель, усі три гравці поспішили побудувати в цьому регіоні важливі трубопроводи. Водночас у сьогоднішньому світі після 11 вересня середньоазіатські країни, розташовані в оточенні Китаю, Афганістану, Ірану та Росії, набули дуже важливого стратегічного значення.
Росія посідає друге місце у в світі за видобутком та експортом нафти (після Саудівської Аравії) і перше — з виробництва природного газу. Тривалий час її державний монополіст «Газпром» мав можливість купувати газ у Середній Азії по 65 доларів за тисячу кубометрів, продаючи його потім у Європі в чотири рази дорожче. Стратегія компанії полягала в тому, щоб імпортувати дешевий газ із Середньої Азії у дедалі більших обсягах, а власний газ реалізовувати на дорогому європейському ринку. Але високопосадові представники адміністрації США говорять про те, що в 2009 році Росія не зможе виконувати свої контрактні зобов'язання перед Європою, якщо не отримуватиме суттєвих порцій середньоазіатського газу.
1 січня Росія перекрила газовий вентиль Україні, припинивши практику субсидування цієї колишньої радянської республіки і піднявши ціни на 400 відсотків (частково через те, що Україна незадовго до цього вигнала свого проросійського президента). Це вплинуло і на поставки газу до Західної Європи, яка отримує 25 відсотків споживаного нею газу з Росії, а в період з 2000 по 2030 рік може ці свої потреби подвоїти. «Росія чинила неослабний тиск на своїх південних сусідів у секторі енергетики з першого дня отримання ними незалежності, — говорить Фред Старр, керівник Інституту Середньої Азії та Кавказу Університету Джона Хопкінса, — але минулої осені такий тиск перетворився з одного з рядових інструментів російської зовнішньої політики на її головний інструмент. Росія стала «нафтодержавою».
ПОТРЕБИ ЄВРОПИ
Цей епізод розбудив Європу, примусивши її замислитися про власну енергетичну уразливість. «Нещодавні події виявилися дуже важливими для Європейського Союзу, — говорить офіційний представник Єврокомісії з питань енергетики Ферран Тарраделлас, — раніше дешеві енергоресурси були скрізь. Сьогодні ми половину з них імпортуємо, і в майбутньому ця цифра повинна зрости до 70 відсотків. Це проблема не окремої держави, це наша спільна проблема».
Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році середньоазіатські країни залишилися в залежності від Росії, продовжуючи постачати туди свої нафту і газ. США, прагнучи просунути власні стратегічні інтереси в регіоні, хочуть змінити існуючий стан. Саме тому американські представники так активно сприяли реалізації проекту будівництва трубопроводу Баку—Тбілісі—Джейхан вартістю 4 млрд. доларів, який з великою помпою було відкрито в липні цього року, зв'язавши Азербайджан, Грузію і Туреччину. На церемонії відкриття цього трубопроводу протяжністю 1750 кілометрів його назвали «шовковим шляхом XXI століття». Труба йде в обхід Росії, і по ній із третього у світі за розмірами Каспійського родовища нафта перекачуватиметься до турецького порту на Середземному морі, а звідти танкерами доставлятиметься зарубіжним споживачам.
Найбільша країна у Середній Азії Казахстан має три найбагатших у світі родовища вуглеводнів. Одне з них, Кашаганське, було відкрите на Каспії п'ять років тому. Вважається, що воно входить до п'ятірки найбільших родовищ на планеті, й видобуток там має розпочатися через кілька років. Минулого року Казахстан виробляв 1,2 млн. барелей нафти на день, але до 2015 року щоденні обсяги видобутку в цій країні можуть зрости до 3 млн. барелей, зрівнявшись з іранськими. Компанія Chevron вкладає понад 5 млрд. доларів у збільшення видобутку з цього родовища. Це найбільший проект із усіх тих, які реалізовує нафтовий гігант. «У світі дуже мало таких місць, де є незаймані запаси, і де в діловому середовищі існує така відкритість», — заявляє офіційний представник уряду Казахстану Роман Василенко. За його словами, 70 відсотків видобутку нафти в країні належить іноземним компаніям.
Не дивно тому, що Казахстан обходять з усіх боків. У травні країну відвідав віце- президент США і колишній нафтопромисловець Дік Чейні. Тоді ж там побував єврокомісар з питань енергетики. Напередодні прибуття до Казахстану Чейні виступив з промовою, в якій піддав нападкам Росію за її маніпуляції з енергоресурсами. «Коли нафта і газ стають інструментами залякування та шантажу, це не йде на користь нічиїм законним інтересам», — заявив він. Після цього російські газети оголосили про початок «другої холодної війни». Чейні добився від президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва обіцянки про те, що казахський газ експортуватиметься по транскаспійському трубопроводу, коли — і якщо — він буде побудований. Але незабаром після цього Назарбаєв вирушив до російського президента Володимира Путіна в його літню резиденцію на Чорному морі й погодився на співпрацю у видобутку нафти з трьох каспійських родовищ, а також у військовій області. Керівники двох країн також підписали довгостроковий контракт на транспортування казахського газу «Газпромом». «США в середині 90-х мали великий вплив, оскільки пропонували суверенітет і західні технології, — говорить Веррастро, — а сьогодні країни вважають, що Китай та Росія можуть їм зашкодити, а США не стануть їх захищати. Тому вони роблять ставки і на тих, і на інших».
До цього року всі трубопроводи з Казахстану проходили через Росію. Але в липні почала працювати нова гілка протяжністю 1000 кілометрів, по якій нафта перекачується з центрального Казахстану на два нафтопереробних заводи в Китаї. Поки обсяги поставок невеликі, але китайці передбачають, що нафтопровід буде продовжено до західної частини Казахстану, де їм належать значні виробничі потужності. Китай, посідаючи друге у світі місце за споживанням нафти, замислюється про власну енергетичну безпеку. Майже половину споживаної нафти він імпортує з Персидської затоки, і турбується з приводу того, що у разі виникнення конфлікту ВМС США зможуть легко перекрити ці імпортні поставки. «Якщо їм дати дозвіл на прокладення трубопроводу, вони без роздумів побудують його, а вже потім почнуть роздумувати про джерела поставки», — говорить Джулія Нанай із консалтингової фірми PFC Energy.
Китайці в Середній Азії діють надзвичайно активно. Минулого року вони випередили російський «Лукойл» і придбали компанію «ПетроКазахстан», яка володіє кількома невеликими родовищами в центрі країни. Представництво однієї з китайських державних нафтових компаній CNPC у столиці Казахстану знаходиться через дорогу від посольства КНР і за розмірами не поступається йому. «У Китаю на кордонах є два найбільших виробники. Це як ніби США почали діяти в Канаді або Мексиці», — говорить Еріка Даунс з Інституту імені Брукінгса.
«БІЛЬШ ВИГІДНІ ОПЕРАЦІЇ»
І китайці знають, як торгуватися. «Вони можуть викласти на стіл пропозицію, з якою не можуть конкурувати транснаціональні нафтові компанії, — говорить Роберт Ебель із Центру стратегічних та міжнародних досліджень. — Вони можуть запропонувати продати військову техніку, дати кредит. Вони знають, що пізно вступили в цю гру, і пропонують більш вигідні операції».
А разом із грошима приходить і політичний вплив. Шанхайська організація співпраці (ШОС), створена Пекіном у 2001 році як буфер проти США, включає до свого складу Росію, чотири з п'яти середньоазіатських республік (Казахстан, Киргизію, Узбекистан і Таджикистан) та Іран як спостерігача. Саме після засідання ШОС у липні минулого року Узбекистан під тихі оплески Китаю та Росії вигнав американських військових зі своєї військово-повітряної бази, яка використовувалася для забезпечення бойових дій в Афганістані. Киргизія, ще одна країна з цього регіону, яка має американську базу, веде розмови на ту ж саму тему. «Якщо це гра, то це товариська гра, — говорить казахстанський офіційний представник Василенко, — відтоді, як ми здобули незалежність, ми проводимо відкриту політику, і ми відкриті для співпраці з усіма країнами».
Але по мірі збільшення обсягів нафти, що добувається, Казахстану доведеться обирати маршрути експорту: на північ, через Росію, на схід, через Китай, або на захід, через трубопровід Баку—Тбілісі— Джейхан. І США готуються до того, щоб вплинути на цей вибір. У вересні, вперше з 2001 року, Назарбаєв приїде до США. Він відвідає Білий дім і сімейну резиденцію Бушів у штаті Мен. Очевидно, що головним питанням на порядку денному будуть енергоресурси.
Такий самe вибір доведеться робити й щодо природного газу. Цієї осені почне працювати новий газопровід, який іде приблизно за тим самим маршрутом, що й нафтопровід Баку—Тбілісі—Джейхан. По ньому газ піде з Каспію через Туреччину до Європи. Уряд США сподівається, що згодом ця труба перетне Каспійське море, і по ній газ перекачуватиметься з Казахстану та Туркменістану. Тим самим настане «нова епоха енергетичних інвестицій в районі Каспію, яку започаткував Азербайджан». Це слова першого заступника державного секретаря Метью Брайзі. Але хоча Туркменістан володіє найбільшими запасами газу в Середній Азії, у нього також є абсолютно непередбачуваний диктатор, який отримує великі прибутки від транзиту. Спроби укласти з ним угоду, які робилися в 90 роках, не увінчалися успіхом. «США намагаються сприяти просуванню таких поставок до Європи, джерелом яких не є ні Іран, ні Росія, однак здорова політика повинна базуватися на здоровій економіці, — говорить консультант і колишній керівник компанії Chevron Ед Чау. — Якщо ви добуваєте нафту і газ, як ви вирішуєте, куди направляти поставки? Витративши 1-2 млрд. доларів, щоб прокласти трубу по Каспію, ви потім вимушені платити азербайджанцям, грузинам і туркам, щоб доставляти газ до Австрії. Чи не краще обрати інший (більш дешевий) варіант і перекачувати середньоазіатський газ до Китаю?».
Кремль планує збільшити потужність газопроводу з Чорноморського узбережжя до Туреччини й побудувати ще один газопровід через Балтійське море до північної Європи, прагнучи задушити своїх конкурентів по європейському ринку. Він також намагається закувати країни в кайдани довгострокових контрактів, пропонуючи платити середньоазіатським виробникам більш високу ціну, і водночас погрожуючи відключити поставки європейським споживачам. «Європейці дали Росії можливість розколоти і підкорити себе, — говорить високопосадовий представник американської адміністрації, згадуючи про те, як росіяни примушували європейських керівників укладати з ними ексклюзивні угоди на поставку газу. — Якби вони об'єдналися, у них було б більше важелів для торгу».
Можливо, прогнозуючи такий розвиток подій, Москва підписала в серпні договір з Алжиром, який передбачає координацію цін на газ, створюючи таким чином привід нового газового картелю за зразком і подібністю ОПЕК. Та оскільки трубопроводи продовжують прокладати у всіх напрямах, і на карті навколо маточини з'являється дедалі більше нових спиць, цей регіон стає дедалі важче контролювати. «Ми говоримо не лише про те, що нафта і газ підуть на захід, ми говоримо і про східний, і про південно- східний напрям. Саме так і буде, — заявляє Фред Старр з Університету Джона Хопкінса, — регіон виходить з-під монопольного контролю «Газпрому», і за допомогою інших країн повертає собі традиційну роль центру трансконтинентальної торгівлі». Саме так було у XIX столітті.
