Очікувалося, що події в Тунісі та Єгипті призведуть до ефекту доміно. Пожежа виступів проти авторитарних режимів ось-ось пошириться практично всіма країнами Близького й Середнього Сходу. Демонстрації в Ємені, готувалися такі в Сирії, невдоволені стали збиратися на площах йорданської столиці Аммана, студенти вимагали реформ в Судані. Звичайно, основна увага була прикута до Єгипту, і після мільйонних демонстрацій на площі Тахрір в Каїрі багато хто рахував години до падіння президента Мубарака. Але coup d’Etat на берегах Ніла на відміну від Туніської затоки не стався. Президент Мубарак виграв час і заручився підтримкою армії та силових структур. Уже найрадикальніші опозиціонери з організації «Брати-мусульмани» погодилися на переговори з владою. Багатотисячні демонстрації ще будуть, але вже нічого не зміниться. Це не революція, і навіть не державний переворот, а торгівля за місця у владі. Як кажуть, це вже з іншої опери.
А втім, про ефект доміно в певному значенні говорити можна. Президент Сирії Башар Асад устиг підготуватися до виступів опозиції, але згоден піти на певні поступки. Практично в усіх арабських країнах, за винятком Еміратів Перської затоки, зараз гарячково готуються до переговорів з опозицією, десь відмовляються від підвищення цін і навіть обіцяють послаблення у сфері свободи слова і деякій демократизації. Поза сумнівом, що на такі кроки їх спонукали події в Тунісі та Єгипті.
Судячи з багатотисячних демонстрацій в Сербії і Албанії, доміно арабських подій поширилося й на інші регіони. Раніше від інших зрозумів це такий дуже досвідчений політик, як президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. І треба віддати йому належне, чекати великого диференту своєї влади не став. Ретельно підготовлений у вигляді пропагандистської багатоходівки референдум про присвоєння йому довічного звання елбаси — лідера нації. Причому слухняний парламент 14 червня 2010 року прийняв відповідні поправки до конституції. Тепер з ним, згідно із законом, обов’язково потрібно погоджувати «ініціативи з основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики». Але Нурсултан Назарбаєв зрадив би самого себе, якби просто підписав такий закон. Зробити це він відмовився, але формально не повернув його до парламенту, і закон автоматично набрав чинності. Кого хотіли ошукати? Схоже, що самих себе.
Утім, це стиль Назарбаєва. Він повинен був прилетіти до Біловезької Пущі, але не долетів. А коли відповідний документ там був підписаний, то саме в Алма-Аті під історією СРСР була підведена жирна риска.
Не давали Назарбаєву спокою лаври Ден Сяопіна. Володимир Путін звання національного лідера в Основному законі Росії закріплювати поки не став, він був задоволений званням де-факто. Що не виключає приведення російської конституції у відповідність у майбутньому, можливо, найближчому.
Але обережний казахстанський президент зрозумів, що після Тунісу та Єгипту такий свого роду республіканський монархізм багатий на непередбачувані наслідки. Тому такий же слухняний конституційний суд в аварійному порядку ухвалює рішення, що проведення референдуму з продовження повноважень Назарбаєва до 2020 року не відповідає конституції. Народ збирав підписи, слізно умовляв, за ним депутати змагалися в деклараціях обожнювання і відданості, але президент стояв, як скеля, і на порушення конституції не пішов.
Із винятковою оперативністю президент Казахстану підписав указ про призначення позачергових виборів глави держави. Вони відбудуться 3 квітня 2011 року. Указ опубліковано в газетах і він набрав чинності. Узагалі ж потрібно було внести відповідний законопроект до парламенту. І лише після його затвердження видавати указ. Але ці юридичні неузгодження з погляду елбаси — дрібниці. Головне, не порушувати Основний закон, а закони менш важливі — цілком можливо. На благо ж. Як сказав політолог Євген Мінченко, «казахське право дуже ліберальне до чинного президента». Тут наявний поспіх, якщо не сказати більше. І цьому є цілком зрозумілі пояснення. Як зовнішнього, так і внутрішнього характеру.
По-перше, чергові вибори мали б відбутися лише через два роки. За ініціативою Назарбаєва президентський термін був скорочений із семи до п’яти років. Але це стосувалося лише президента, який був би обраний за новим законом. Нинішньому президентові ніхто скорочувати термін його повноважень не збирався. Проте, у світлі останніх подій ніхто не може поручитися, що обстановка в країні і світі буде досить спокійна і сприятлива для кандидата влади. В Єгипті на останніх виборах за Мубарака проголосувало майже 90%, що не завадило багатьом вийти на головну площу Каїра з вимогою його відставки. І це як мінімум. Судячи з того, що деяким міністрам і функціонерам правлячої партії заборонили залишати країну, все можливо, і в найближчому майбутньому слід чекати набагато більшого. Отже, в Астані потрібно кувати залізо, поки гаряче.
По-друге. Швидкоплинна передвиборна кампанія робить Назарбаєва безальтернативним. Його оточення навіть цього не приховує. Утім, як і використання адміністративного ресурсу. За словами радника президента Ермухамета Ертисбаєва, на майбутніх виборах «10—12 кандидатів висуватиметься, а до реєстрації дійде щонайбільше п’ять».
Політичні й виборчі розклади він позначив досить точно. Кажучи про шанси опозиції, він зазначив: «Серйозна передвиборна стратегія вибудовується не за кілька місяців. Її треба було почати будувати опозиції з 4 грудня 2005 року, коли став відомий результат перемоги Назарбаєва на попередніх президентських виборах. Уся опозиція повинна була зробити висновки і реально об’єднатися. Але минуло більше п’яти років, і нічого подібного не сталося. Тому в ці два місяці вони не зможуть зробити того, що мали б зробити за попередні п’ять років»... Це всі прекрасно розуміють — і перш за все сама опозиція». І далі прогноз результатів, насамперед і завдання чиновникам, що відповідають за це: «Я переконаний, що глава держави набере більше 90%». На думку Ертисбаєва, опозиція немає жодних шансів. Такий близький термін виборів призначений для того, щоб ніхто більше не встиг підготуватися до виборів, «це стандартна технологія», пояснює політолог Євген Мінченко.
По-третє. Єгипетський і туніський досвід засвідчив, що порятунок режиму — в роз’єднаності опозиції. При цьому конкретні персоналії можуть бути принесені в жертву. Як гросмейстер жертвує легкою фігурою, для перехоплення ініціативи і виграшу в темпі. Однією з причин стійкості режиму і самого Мубарака є неузгодженість дій різних груп опозиціонерів, відсутність загальної тактики і стратегії дій. Це дало можливість єгипетському президентові виграти час, змусити опозиціонерів даремно витратити ресурси. Відсутність швидкого успіху, розгул мародерів викликали деяке розчарування населення і в натовпі на площі.
Саме цієї тактики дотримуватиметься і Назарбаєв. Опозиціонери проти нього не об’єднаються, швидше за все, в черговий раз пересваряться і тим самим знову дискредитують себе в очах виборців. Ступінь довіри до них опуститься ще нижче. І тут є ще одна мета у влади, окрім отримання безпосереднього результату. Після чергової нищівної поразки опозиція довго збиратиме і склеюватиме кістки. Їй буде не до того, щоб закликати людей на площі для протестів.
Окрім того, існує міф, що людей виводить на вулиці та площі погіршення економічного становища, зростання цін і т. ін. І це, начебто, і створює революційну ситуацію. Цей чинник присутній, але діє зовсім не так прямолінійно. ВВП на душу населення в Тунісі 9 488 доларів, в Єгипті — 6 367, трохи більше ніж в Україні, у Мавританії — 2099, в Судані — 2 466. У перших двох заворушення, у двох останніх досить спокійно. Настільки, що президент Судану Омар аль-Башир у розпал мільйонних демонстрацій в Каїрі поїхав до Ефіопії на дводенний саміт Африканського союзу. І також спокійно повернувся до країни. При цьому ціни на бензин і продукти харчування в Судані були підвищені на 40%, і президент категорично відмовився навіть розглядати їхнє можливе зниження. Характерно, що навіть на нечисленних демонстраціях студентів у столиці Хартумі ніхто антиурядових гасел не ніс і не вигукував.
Повертаючись до Казахстану, слід зазначити, що головною проблемою там є не економічний стан, а корупція й авторитаризм. Ось тут і є найсерйозніша небезпека для режиму Назарбаєва. Її потрібно розв’язувати, дати країні економічну свободу і закріпити її політичною. Судячи з усього, якраз це ніхто не збирається робити. Навпаки, черговим обранням з результатами радянського зразка передбачається зміцнити статус-кво. Або підсилити тиск на опозицію.
Гадається, що саме в цьому буде головний прорахунок. Чи залишиться Мубарак при владі до вересня, чи піде у відставку раніше, за великим рахунком не має істотного значення. В Єгипті станеться суттєве перегрупування у владній еліті. Не лише персональне, але й організаційне. Піти на імітацію змін влада вже просто не зможе. Якщо зараз опозиція роз’єднана і не має справжніх лідерів, то ніхто не гарантує, що все це не зміниться. Буйних може з’явитися досить багато, і серед них з’являться серйозні й авторитетні лідери. Схоже, що ніхто у владі в Казахстані, Росії і в нас в Україні таку можливість серйозно не розглядає. І даремно.
Покращувати економічний стан країни потрібно, хоча на просторі СНД не дуже виходить. Може, за винятком Грузії та Азербайджану. Але пригадаємо, що Майдан-2004 стався в період економічного піднесення. І головними на ньому були не економічні, а політичні гасла й вимоги. В Єгипті та Тунісі останні теж переважали. Усі вимагали реформ, а їм пропонували й продовжують пропонувати їх імітацію. Таке враження, що і наступний Майдан уроком для влади не став. Невже хтось на владних київських пагорбах думає, що підприємці не розуміють, що їх обдурили. Поки в Харкові та інших містах з протестами зібралося не дуже багато, але велика пожежа починається з маленького вогника. А народна мудрість радить, іскру гаси до пожежі, халепу відводь до удару. Але, схоже, що ніхто про це не думає. Сподіваються, що крива вивезе і якось пронесе.
Схоже, що лише король Йорданії серйозно стурбований діалогом з опозицією для обговорення реформування країни. Назарбаєв же вирішив зміцнити свою владу через дострокові вибори і з опозицією і надалі не рахуватися. Так само діють російська й українська влада. Чекають своїх майданів або площі Тахрір?..
