Сьому річницю сумновідомих терактів у США у світі практично не помітили. Дефіцитом виявилися навіть офіційні співчуття, а висловлювання солідарності — й поготів, що зайвий раз засвідчило, які разючі зміни в ставленні до США відбулися за останні сім років.
9/11 ЯК АПОФЕОЗ СВІТОВОЇ СОЛІДАРНОСТІ
У 2001 році, через п’ять днів після «чорного вівторка», я надрукував у тижневику «Політика і Культура» в статті під назвою «Війна за Америку? Ні, війна за нашу душу» таке: «Буде дуже добре, якщо Сполучені Штати знайдуть достатньо свідчень, щоб звинуватити в організації терактів в Нью-Йорку та Вашингтоні сумновзвісного «терориста номер один» Усаму бен Ладена, а то й усе угруповання «Талібан», яке править в Афганістані. Ні в кого немає сумніву, що Америка піде на грандіозну воєнну операцію, щоб покарати нею ж установлених зловмисників. Чому саме бен Ладен і навіть увесь талібівський Афганістан є найбільш прийнятними для масштабного бомбового удару і каральної сухопутної експедиції? Одіозність бен Ладена не викликає сумнівів. Він є ворогом не лише в очах американців і європейців, а й багатьох мусульманів. Саудівська Аравія, звідки він родом, ніколи не простить йому участі у заколоті проти короля десять років тому. Збройний рух студентів медресе під назвою «Талібан» виплекав Пакистан в пику Ірану, що підтримував уряд покійного нині доктора Раббані, ватажка моджахедів, що воювали з радянськими військами(...) «Талібан» просто-таки ненавидить Росія (і ладна допомогти США в організації нападу), Таджикістан, Киргизстан, Узбекистан... Вимальовується різнобарвна, але реальна міжнародна коаліція».
Коаліція дійсно відбулася, як і інтервенція в Афганістан, бо Америка отримала тоді величезну моральну підтримку всього світу. Навіть тодішній спікер парламенту кримської автономії комуніст Леонід Грач прийняв делегацію американських поліцейських, якій оголосив, цитую інформагентства, що «початок XXI сторіччя стане вищою точкою протистояння мусульманського світу з усім іншим світом». Ніхто навіть не звернув уваги на ультиматум, виголошений Бушем у виступі в Конгресі 20 вересня: «Хто не з нами, той з терористами». І не тільки морально. Навіть ті країни, які самі Сполучені Штати обізвали «віссю зла», стали на бік США. Сирія надала Вашингтону інформацію про терористичні угруповання на всьому Близькому Сході, які ретельно відстежували її власні спецслужби, — Сирія чи не першою пережила масштабну атаку екстремістів з розгалуженої в регіоні підпільної організації «Брати-мусульмани» і жорстко придушила їхній заколот у 1982 році. Тоді, щоправда, ті ж самі США картали її за «порушення прав людини».
ВІЙНА З ТЕРОРОМ ЧИ ВІЙНА ТЕРОРОМ?
Проте чим далі, тим більше проголошена Дж.Бушем «війна проти терору» викликала запитань і породжувала сумніви. Спершу дисиденти в США із інтернет-окопів заговорили про панування в адміністрації «кліки неоконсерваторів», коротко, неоконів, що згуртувалися у відомому «Американському інституті підприємництва» (American Enterprise Institute). Передусім, це були колишні троцькісти (члени соціал-демократичної партії США), які змінили теорію Троцького про «перманентну соціалістичну революцію» на «перманентну демократичну революцію». І Майкл Лідін, який у молодості захоплювався італійським фашизмом. Свідченням чого — його книги тієї пори: «Фашизм. Неформальне введення», «Всесвітній фашизм» — там повно стенань про «мотлох західної цивілізації та християнства» і райдужних описів «нової фашистської гегемонії». Опинившись в апараті віце-президента Чейні, Лідін так теоретизував американську політику: «Творче руйнування є нашим кредо. Ми живемо в революційному світі й жадаємо цієї революції. Нам не потрібна стабільність, це негідна американська місія. Ми хочемо знищити всіх тиранів. Ми є месіанською країною».
Тоді, пригадую, на замовлення вебсайту «Телекритика» я написав статтю про американську політику щодо Іраку. Редакторка викинула звідти наступний абзац, пояснивши, що «там дуже різка критика політики Буша», тому їй «не хочеться втратити свою єдину роботу» (сайт, як відомо, фінансується американськими фондами): «Ці імена — Вулфовіц, Подгорец, Бенетт, Моравіц, Лідін, Фейт — нічого не говорять широкому українському загалу, але журналісти мусили б їх знати, бо вони завжди стовбичать за спиною більш упізнаваних Дональда Рамсфельда та Кондолізи Райс і часто порушують елементарну субординацію, забігаючи наперед Буша в пекло і оголошуючи наступний об’єкт американського демократизатора: Саудівську Аравію, Сирію, Іран, а то й просто — «ворожий іслам». Цікаво, як почувається у цій компанії заступниця держсекретаря (на цьому тлі, до речі, навіть Колина Павела вважають «голубом») Пола Добрянскі, яка ще п’ять років тому писала такі хвилюючі абзаци про американсько-український союз в передвиборну програму кандидата в президенти Боба Доула».
Сьогодні сумновідомих неоконів уже шпетять кому ні ліньки з усіх мейнстрімовських видань світу. Я ж, користуючись нагодою, зізнаюся у своєму тодішньому невігластві щодо місця Поли Добрянські, дочки відомого діяча української діаспори в США Лева Добрянського, донедавна заступниці держсекретаря із глобальних справ. Вона виявилася напрочуд затятим неоконом з числа підписантів «Проекту для нового американського століття»: «Ми вважаємо, що американське лідерство — це благо як для Америки, так і для світу. Воно базується на військовій силі, дипломатичній енергії та моральних ідеалах». Ще за чотири роки до 11 вересня підписанти «Проекту для нового американського століття» звернулися до президента Клінтона з вимогою війни проти Іраку. Через дев’ять днів після 11 вересня вони просто висунули ультиматум Бушу розпочати війну в Іраку.
Отож ідея необхідності війни в Іраку з’явилися вже у перші дні після 11 вересня. Спершу її озвучив міністр оборони США Доналд Рамсфельд. Саддама Гусейна спробували пов’язати з «Аль-Каїдою», але цей штучний зв’язок надто колов очі відсутністю будь-якої логіки. Тоді на зміну прийшли звинувачення Іраку в таємному виробництві зброї масового знищення. Спрацював ефект «воронячої слобідки» в романі Ільфа і Петрова, де всі постояльці чекали неминучої пожежі, яка врешті й сталася. Так і всі країни опинилися в ролі мешканців глобальної «воронячої слобідки», прийнявши неминучість війни. Сполученим Штатам вдалося сформувати коаліцію, зібравши туди навіть такі екзотичні країни, як Соломонові острови та Вануату — і записавши туди Україну. Хоча секретар РНБО Євген Марчук чітко визначив позицію України: «Якими б важливими не були відносини з Сполученими Штатами, вони не можуть змусити Україну приєднатися до анти-іракської коаліції і до будь-яких силових дій проти Іраку без відповідних резолюцій ООН». Втім, у Верховній Раді постала вражаюча за чисельністю «партія війни» — легше перерахувати тих, хто голосував у червні 2004 р. проти рішення Л.Кучми ввести війська в Ірак — комуністи, соціалісти, переважна частина БЮТ та десь половина депутатів «Нашої України», тоді як інші вирішили за потрібне взагалі не голосувати. Якщо «мовчазна більшість» цим просто підтримала вже перетвореного на парію Кучму, то справжні яструби війни були в шерегах «Нашої України», як то Едуард Гурвіц або Юрій Ключковський: «Ми на стороні західної, а не фанатичної мусульманської і авторитарно-диктаторської цивілізації». Деякі вже готувалися ділити шкуру ще не забитого іракського слона. Так, депутат Юрій Павленко поїхав до Держдепу США із наступними пропозиціями: створити в Україні «гуманітарний центр реабілітації» для поранених в майбутній війні американських і англійських вояків, провести в Ялті зустріч «країн-переможців» над Іраком, ба більше — «створити нову геополітичну вісь, проект «трьох Ю» (англійською США, Україна та Британія починаються на букву «Ю»), в якому б Україна посіла гідне місце між двома найвпливовішими державами коаліції». У Держдепі, як повідомила американська українська газета «Свобода», за ці пропозиції похвалили і сказали надалі тримати зв’язок із військовим аташе американського посольства в Києві.
Війна в Іраку призвела до відомого поділу Європи на «стару» («Німеччину ігнорувати, Францію покарати», так Кондоліза Райс сформулювала політику щодо незгодних) та «стару» з числа неофітів НАТО. Попри масовану пропаганду європейці виявили вражаючу незгоду з лінією Вашингтону. Так, згідно з опитуванням, проведеним на замовлення Єврокомісії восени 2003 року, більшість жителів європейських країн визначила головною загрозою миру не Ірак (тільки 5% відповіли ствердно), і навіть не Північну Корею з Іраном, а найближчого союзника США — Ізраїль!
ДОСТОЄВСЬКИЙ ПРОТИ ТЕРОРУ
Боротьба з «міжнародним тероризмом» ще більше заплутала тривалу дискусію, що вважати тероризмом, а що — законним збройним опором, повстанням, визвольною боротьбою. Чому палестинський рух Хамас в окупованій Палестині — «терористи»? Натомість, ватажків «Армії визволення Косово», на рахунку яких убиті поліцейські й цивільні — аж до зумисного вбивства для трансплантації органів (що засвідчила екс-прокурор Гаазького трибуналу Карла дель Понте), приймають як законних керівників у Білому домі? Окупація Іраку призвела не до перемоги над тероризмом, а до вибуху терору в цій країні, коли щоденна загибель десятків людей вкладається у кілька рядків повідомлень мас-медіа. Вже після окупації з’явилося і «відділення «Аль-Каїди» в Іраку», і сила-силенна угруповань, що терактами заявляють про себе в різних куточках регіону. «Аль-Каїда» вже стала зручним брендом для них, коли ніхто не знає ні їхню природу, ні тих, хто насправді стоїть за ними. Вони діють точнісінько за рецептом Пєтруши Верховенського із «Бісів» Достоєвського: «Ми проголосимо руйнування... треба, треба кісточки розім’яти. Ми пустимо пожежі... Ми пустимо легенди... Тут кожна шолудива купка згодиться. Я сам вам у цих купках таких охотників віднайду, що на будь-який постріл підуть, та ще й за честь вдячними залишаться. Ось почнеться смута!» Знати російську класику тим, хто справді хоче розібратися у справжніх цілях тих, хто вдається до терору, конче необхідно. Передусім американська адміністрація мала б проштудіювати художню повість відомого російського терориста Бориса Савінкова «Кінь блідий». Бойова група соціалістів-революціонерів вчиняє замахи на вищих посадовців і царську родину імперії. Але тільки один із них — Генріх — дійсно вважає терор засобом для наближення соціалізму. Ерна хоче зірвати бомбу на собі (ось іще коли з’явилися терористи-смертники), тому що їй «соромно жити». Федір хоче помститися за вбиту дружину і всіх нужденних («Робочі люди мруть як мухи, діти копійочку просять, а в них костюм за двісті рублів! Бомбою їх усіх би, щоб знали!»). Є ще Ваня, який убиває заради... християнською любові: «Ось я іду вбивати, і душа моя в скорботі смертельній. Але я не можу не вбити, бо люблю. Якщо хрест важкий, візьми його. Якщо гріх великий, прийми його». Натомість керівник боївки Жорж не вірить ні в Бога, ні в соціалізм — «Мені смішні ці старі казки, 15 десятин поділеної землі мене не спокушають. Я сказав: я не хочу бути рабом».
Спитаймося, хіба ця мотивація сто років тому не тотожна мотивації тих, хто йде в терор сьогодні, і не є підтвердженням їхніх власних пояснень, як то боротьба з окупацією і проти несправедливості?
Наприкінці минулого року на слуханнях в конгресі США екс-посадовці Держдепу Ричард Ермітейдж і професор Джозеф Най (автор відомої концепції «м’якої сили») переконували конгресменів, що терор — це лише тактика тих чи інших угруповань, і щоб цей терор припинити, потрібно значно більше зусиль, ніж військові дії, дослівно, не лише батіг, а й морква. І вже зовсім кумедний факт, який оглядачі просто не помітили. У липні адміністрація США виключила із списку «країн, що підтримують міжнародний тероризм» Північну Корею. Але не з поясненням, як годилося б у такому випадку, що вона, мовляв, припинила підтримувати чи то «Тигрів таміл-іламу», чи то дідька лисого. А тому що Пхеньян зірвав охолоджувальну башту в ядерному центрі Йонбен і передав інформацію про власну ядерну програму.
ДУЖЕ СТРАШНИЙ «ПОМАРАНЧ»
Помірковане крило в американській адміністрації усупереч ідеї «превентивної війни» неоконів взялося було за «просування демократії», оголосивши «революції флори» — троянд — у Грузії, помаранчеву — в Україні, тюльпанів — у Киргизстані — досягненнями виключно американської політики. «Помаранчеві» вожді в Україні зовсім не нарікали, коли Кондоліза Райс поставила Україну в перелік здобутків американської адміністрації поруч із Іраком та Афганістаном. Адже це не принижувало їхньої значимості у власних очах, хай навіть і в якості агентів впливу — пригадаймо, чи не перше, що зробили вони після перемоги Майдану, так це змайстрували власні ордени під назвою «Лицар революції», якими — у традиціях брежнєвського політбюро — негайно обвішали один одного. На сотні й сотні тисяч тих, хто вийшов на Майдан, і зовсім не завдяки їхній агітації, орденів, звісно, не вистачило... Уже в лютому 2005 року під час візиту до Братіслави президент Буш поставив «помаранчевим» завдання «підтримати демократію в Молдові та Білорусі», про що гордо повідомила у власному прес-релізі партія «Пора». Натхненні створенням американським коштом «Міжнародного інституту демократії» емісари, пригадується, тоді не обмежилися поїздками до Мінська і Кишинева, а спробували дістатися ще й Баку й Астани, звідки їх без церемоній витурювали попри невдоволення вітчизняного МЗС під орудою Тарасюка. «Україна стала моделлю, за якою США мають намір поширювати свободу і демократію в арабському світі, проникаючи в політичні партії і неурядові організації», — винесла вердикт впливова єгипетська газета «Аль-Ахрам». Невдовзі сталася і революція кедрів у Лівані, яка повалила орієнтований на союз із Сирією уряд. «Події зоркестровані ззовні, а-ля в Україні», писала в ті дні саудівська «Араб ньюз». У підсумку «українська модель» налякала навіть не тільки уряди країн-союзників на Близькому Сході, а й опозицію, на яку розраховував Вашингтон. Так, опозиційні партії в Сирії на відріз відмовилися приймати американські гроші, відверто пояснивши, що сам цей факт зганьбить її в очах виборців.
«Ліван — не Україна» — під таким гаслом збирав мільйонні мітинги лідер руху «Хесболла» шейх Насрулла. Принизлива поразка Ізраїлю у війні в Лівані влітку 2006 р.(депутат від БЮТ Олександр Фельдман повідомляв, що назбирав півсотні депутатських підписів із вимогою до керівництва країни стати на бік Ізраїлю) тільки посилила популярність «Хесболли» не тільки в самому Лівані, а й за його межами. Шейх Насрулла разом із союзниками — президентами Сирії та Ірану — отримав, за опитуванням авторитетного американського центру Zogby International, найвищий рівень довіри серед арабського населення, часто всупереч протилежному ставленню місцевих правлячих еліт.
Ця поразка поміркованих в американській адміністрації знову вивела уперед неоконсерваторів — цього разу з ідеєю війни проти Ірану. Їхня риторика була до примітивного тотожною тій, що застосували для демонізації Саддама Гусейна (до речі, швидко страченого, отож, світ не дізнався від нього цікавих подробиць про оборудки 80-х із Вашингтоном, який озброював Ірак у війні проти Ірану) — підтримка міжнародного тероризму і розробка зброї масового знищення. Але, на відміну від іракської ситуації, збунтувалася американська розвідка, на яку навішали собак за ганьбу вищих посадовців, які запевняли в Раді безпеки, що Ірак створює хімічну і бактеріологічну зброю, і видала публіці доповідь, що Тегеран уже кілька років як припинив військову ядерну програму. Водночас, експертна комісія Гамільтона-Бейкера видала рекомендації не тільки не йти на конфронтацію, а й залучити Іран і Сирію до вирішення близькосхідного конфлікту. Втім, як повідомили інсайдери, рекомендації комісії президент Буш назвав «купкою лайна, що димить».
Результати майбутніх президентських виборів у США навряд чи призведуть до суттєвих змін в американській зовнішній політиці навіть у випадку обрання демократа Барака Обами. Він уже покаявся за свої наївні заяви про те, що в разі обрання негайно запропонує переговори тим, кого нинішня адміністрація визначила «віссю зла». Для попередження небажаних рухів він отримав кандидатом у віце-президенти Джо Байдена. Це навіть кумедно: коли Обама вихваляється тим, що від початку був проти війни в Іраку, Байден хизується тим, що виступав за цю війну, підтримує ідею «превентивних воєн» і називає себе переконаним сіоністом. Інший промовистий момент: на недавньому з’їзді демократів не дозволили виступити і навіть вийти на подіум — нечуване! — екс-президенту Джиммі Картеру — таке покарання за його книгу «Палестина: мир, а не апартеїд», що викликала лють ізраїльського лобі. Із республіканцями давно все ясно: МакКейн дозволяє привселюдно співати «Бомбити, бомбити Іран!», а його партнерша Сара Пейлін, окрім інтимних фото з дурної молодості, уже відзначилася заявою, що не має нічого проти, якщо Ізраїль нападе на Іран.
8/8: ДЕНЬ, КОЛИ РОСІЯ ПЕРЕЙШЛА РУБІКОН
Теракти 11 вересня зблизили США і Росію, пом’якшивши гіркий присмак образи за ігнорування Росії в подіях в Косово та Югославії 1999 року. Виявивши солідарність, Москві вдалося нейтралізувати тривалу критику за свої дії в Чечні. Росія не мала нічого проти інтервенції в Афганістан, навіть навпаки. Як не парадоксально, нині НАТО, кров’ю стримуючи талібів у регулярних походах на північ, захищає союзні Росії уряди в центральноазійських державах, тобто російські інтереси і присутність. Не підтримавши американсько-британську війну в Іраку, Москва особливо не галасувала про порушення міжнародного права, віддавши цю невдячну місію Франції, чий міністр Домінік де Вільпен після промови в Радбезі 14 лютого 2003 року отримав всупереч усім правилам овації. Путін і команда були більше заклопотаними, як тоді казали, зміцненням даної вертикалі: буквально поверненням дрейфуючих територій із місцевими князьками та зачисткою владного олімпу від олігархів, що й далі трималися за єльцинський устрій «семибанкірщини» і бачили наступним президентом Михайла Ходорковського, який створив було і серед дітей власний «югенд». Поразку на президентських виборах в Україні Віктора Януковича Москва зустріла стримано, ледь із помітним зубовим скреготом від, як вважали там, ще одного вторгнення США в зону російських життєвих інтересів (ми так і не дочекалися підтвердження або спростування розтиражованої у західній пресі суми на $600 млн., які «Газпром», буцімто, вклав у кандидата). На перші заяви американських неоконів про потребу прийняти Грузію та Україну до НАТО (Вулфовіц у грудні 2004 р.) Росія ніяк не реагувала. Натомість, зосередилася на зриві тихою сапою американського плану каспійсько-чорноморського потоку енергоносіїв. Цим займався частий гість у Києві Брюс Джексон, заявлений як керівник буцімто «неурядової організації «Проект перехідних демократій», але давно вже охрещений в європейській пресі тіньовим емісаром Вашингтона. Разом із неофітами НАТО Румунією та Болгарією цей ланцюжок виглядав цілком природнім — від Грузії через Україну до Польщі й країн Балтії, теж членами проамериканської «молодої Європи». У лютому 2007 р. Володимир Путін виголосив свою відому «мюнхенську промову», яку одразу розцінили як кардинальний поворот зовнішньої політики. Путін тоді звинуватив США у нав’язуванні світові власної волі, виступив проти розширення НАТО, і заперечив іранську загрозу. Ще більше олії у вогонь додало рішення США розмістити елементи системи ПРО в Чехії та Польщі. Твердження Вашингтона, що це не проти Росії, а на випадок майбутніх ракетних ударів з боку Північної Кореї та Ірану, назвали смішними не лише в білокам’яній (днями відзначився і міністр закордонних справ Польщі, який переповідав колезі Лаврову свою розмову з Обамою, який нібито пообіцяв в разі обрання не розміщати ракети-перехоплювачі в Польщі, якщо з’ясує, що ті таки спрямовані проти Росії)... Про всі підводні течії, що передували недавньому російсько-грузинському конфлікту, нам, схоже, ще належить дізнатися. Принаймні сьогодні очевидно, що його наслідки, навіть у разі перемоги бліцкригу Саакашвілі, були б глобальними. Неодноразовий кандидат у президенти США Пет Б’юкенен нині вимагає слухань у Конгресі щодо оприлюднених журналістом Браяном Геррінгом даних про те, що ще 4 липня 2006 р. безпосередньо за участі президента Буша було досягнуто угоди про використання Ізраїлем в обмін на озброєння грузинської армії на американський кошт двох військових аеродромів у південній Грузії для удару по Ірану. У Москві днями дуже тонко натякнули, що знали, кому і для чого призначилися ті аеродроми, тому їх і розбомбили... Цілком імовірно, що за подальше мовчання Росія чекає винагороди у вигляді проведення в Москві власної конференції із близькосхідного врегулювання, проти чого досі були Вашингтон і Тель-Авів, адже це означає повноправне повернення Росії на Близький Схід, досі обмежене кволим «квартетом» укупі з США, ЄС та ООН — дійсно там і лебідь, і рак, і щука.
Уже доводилося писати, що поразку Саакашвілі 8 серпня навіть його симпатики оцінили не як поразку суверенної країни, а США, для яких Грузія — тільки держава-клієнт з усіма принизливими ознаками. Росія розпочала прийом заявок до себе як другого полюсу в світі. «У 90-ті ми були слабкими і кволими. Тепер ми відповідаємо дружбою всім тим, хто пропонує дружбу нам», — заявив президент Дмитро Медведєв. І заявок на цю дружбу можна очікувати багато. Сирія готова надати морську базу для російського флоту, що покладе край пануванню 6-го флоту США у Середземномор’ї. А щира радість і обіцянка Уго Чавеса особисто — на горе «проклятущим янкі» — сісти за штурвал російського бомбардувальника ТУ-160 (мимоволі пригадується, як Україна не могла з ними сама впоратися, тому передала Росії) і плани провести спільні флотські навчання поховає доктрину Монро про недопущення іноземної присутності на «задньому дворі» США розмірами із Західну півкулю...
Для України багатополярний світ вигідніший, і на користь цього можна довго наводити аргументи. Але за обставин, за яких перші особи держави звинувачують один одного у державній зраді, коли в політикумі вільно обертаються іноземні гроші та без жодних обмежень діють іноземні лобі, —Україна приречена тільки хитатися між цими полюсами, струшуючи з себе залишки гідності.
