Чим пояснюється поведінка Китаю в Тибеті? Чим Тибет є таким важливим для уряду в Пекіні? В основі цього лежить той факт, що ніщо не непокоїть правителів Китаю сильніше, ніж коли єдність країни ставиться під загрозу. І ніщо не вселяє в них таку тривогу, як страх того, що регіональний конфлікт може, якщо його швидко не придушити, перерости в розпад країни.
Нещодавнє оголошення Косово своєї незалежності в односторонньому порядку посилило побоювання китайського уряду стосовно протестів у Тибеті. Хоча прихильники незалежності Косово стверджують, що вона не створить ніякого міжнародного прецеденту, правителі Китаю побоюються протилежного. До того ж, майбутні президентські вибори на Тайвані ще більше посилили занепокоєння уряду Китаю.
Опитування громадської думки на Тайвані свідчать про те, що колишній мер Тайбея Ма Інцзю з партії Гоміньдан переможе Франка Хсіха з правлячої Демократичної прогресивної партії (ДПП). Але багато хто в Китаї побоюється того, що нинішній президент Чень Шуйбянь з ДПП шукає приводу з метою запобігти поразці табору, що виступає за незалежність. Наразі він пропагує проведення референдуму стосовно того, чи повинен Тайвань приєднатися до ООН. Китай вважає цей референдум провокацією й загрозою єдності Китаю.
Зовнішньому світу може здатися дивним, що Китай, економічний успіх якого триває вже три десятиліття, відчуває свою єдність настільки несталою. Але історія Китаю, як стародавня, так і сучасна, свідчить про те, що сьогоднішня єдність країни не є ні вічною, ні стабільною. Насправді сьогоднішня єдність була закріплена лише з перемогою Мао Цзедуна 1949 р.
Починаючи періодом Ворогуючих держав (403 — 221 рр. до н.е.) й закінчуючи войовничим періодом ХХ століття (1916 — 1928 рр.) — й багато разів між цими періодами — територія Китаю розділялася на окремі ворогуючі регіони. Тому, незважаючи на гучні заяви про єдність китайської держави, керівництво Китаю занепокоєне нестабільністю країни й веде безперервну роботу для зменшення напруженості між її провінціями.
Нездатність уряду усунути хронічні вогнища регіональної напруженості підкреслює межі центральної влади Китаю, що частково було навмисним. Невід’ємною рисою реформ, розпочатих Ден Сяопіном 30 років тому, було підвищення автономії місцевої влади — крок, спрямований на розвиток звітності й створення стимулів економічного зростання. Але деякі провінції пішли ще далі. Втрата влади центральним урядом виявляється у багатьох його закликах (зазвичай безуспішних) до місцевих урядів виконувати вимоги щодо інвестиційних обмежень і контролю шкідливих викидів у довкілля.
У будь-якій великій країні, такій, як Китай, у віддалених один від одного регіонів обов’язково є свої інтереси й особливості. Хоча небагато людей у Китаї говорять про це вголос, є люди, які вважають, що подібні відмінності можуть і надалі віддаляти регіони від центру й що деякі регіони можуть одного разу відділитися від Китаю.
Саме цього й побоюються правителі Китаю, які зіткнулися з хвилюваннями в Тибеті. Звісно, якщо судити з офіційної риторики, ніякої загрози єдності не існує. Усі люди Китаю, зокрема й ті, хто не є китайцями, що проживають на захоплених територіях, таких як Тибет, Внутрішня Монголія й Сіньцзян, є непорушними й вірними прихильниками чинної системи. Але часта зміна урядом місцевих посадових осіб свідчить про протилежне. Прагнучи запобігти будь-якому посиленню регіональної самобутності й місцевої влади, уряд також регулярно змінює вищих посадових осіб семи військових округів Китаю.
Ще одним запобіжним заходом, здійсненим центральним урядом, є таке формування військових округів, щоб вони не збігалися з природними регіональними або економічними регіонами. Мета цієї системи — забезпечити взаємовиключення військового й економічного регіоналізму. Але це також є підтвердженням постійних побоювань китайського уряду, що вогнища регіонального напруження можуть призвести до фрагментації країни.
Проте жоден iз цих запобіжних заходів не може зменшити побоювань керівників Китаю з приводу майбутніх хвилювань у Тибеті, особливо з урахуванням подій у Косово й на Тайвані. У принципі, конфлікт між Тайванем і Материком не є неминучим. У міру подальших перетворень у Китаї й розвитку соціально-економічних зв’язків у протоці, може віднайтися формула, яка дозволить тайванцям зберегти свою ринкову економіку й демократичну систему без отримання членства в ООН.
Захід постійно підкреслював два основні принципи щодо Тайваню: відсутність незалежності й відсутність застосування сили Китаєм. Але з урахуванням отримання Косово незалежності всупереч волі Сербії й без санкції ООН, ці два принципи втратили свою значущість в очах Китаю.
Світ дуже ризикує, вкладаючи двозначність у принцип, що колись здавався абсолютно чітким. Тридцять п’ять років тому, продемонструвавши володіння сучасним мистецтвом управління державою, Чжоу Еньлай і Річард Ніксон підписали Шанхайське комюніке, що запровадило недвозначний стандарт: існує лише один Китай, і Тайвань є його частиною. Сьогодні потрібне повторне недвозначне підтвердження цього принципу, особливо Сполученими Штатами, оскільки вони є головним прихильником незалежності Косово. Це переконає Китай у тому, що його єдність не буде поставлена під сумнів.
У Заходу немає ніякої зацікавленості в наданні допомоги Тибету або Тайваню у боротьбі за незалежність, і спроби деяких тибетців і тайваньців є помилкою, яка може призвести до тривалої ворожнечі. Деякі китайці вже підозрюють США в тому, що вони бажають здобуття Тайванем незалежності для перетворення його на непотоплюваний «авіаносець» для використання проти майбутнього китайського противника. Подібні підозри можуть створити в Китаї атмосферу підвищеного націоналізму.
Ні Китай, ні Захід не повинні сьогодні дозволити перебільшеним побоюванням створювати шкідливі пророцтва. Події в Тибеті можуть бути правильно проаналізовані лише з урахуванням подій у Косово й на Тайвані.
Вень ЛЯО — китайський адвокат, що працює в американській фірмі в Лондоні.
