Американський політолог, соціолог і державний діяч, колишній радник з національної безпеки президента Джима Картера, автор книги «Велика шахівниця» Збігнєв Бжезинський не потребує рекомендації. Він також був радником президентів Джона Кеннеді та Ліндона Джонсона. На останніх президентських виборах Бжезинський був радником кандидата в президенти США Барака Обами із зовнішньої політики. Пропонуємо читачам дещо скорочену статтю Бжезинського, у якій він аналізує досягнення американського президента Барака Обами за перший рік перебування на посаді президента.
Зовнішня політика президента США Барака Обами може бути належно оцінена, виходячи з двох складових: його цілей і системи прийняття рішень, а також його політики та її реалізації. Хоча з певністю можна говорити про першу складову, інша ще перебуває в процесі розгортання.
Треба віддати належне Обамі, який вдався до справді амбіційних зусиль, щоб змінити погляд США на світ і відносити зв’язок США з виникаючим історичним контекстом 21-ого століття. Він зробив це дуже добре. Менш ніж за рік Обама повністю змінив концепцію зовнішньої політики США щодо деяких надзвичайно важливих геополітичних питань:
— іслам не є ворогом і «глобальна війна з тероризмом» не визначає нинішню роль США у світі;
— США будуть справедливим і твердим посередником, коли йтиметься про забезпечення тривалого миру між Ізраїлем та Палестиною;
— США повинні проводити серйозні переговори з Іраном щодо його ядерної програми, а також з інших питань;
— боротьба з повстанцями в контрольованій Талібаном частинах Афганістану повинна стати частиною ширшого політичного рішення, а не головним чином військового;
— США повинні поважати культурну й історичну чутливість Латинської Америки й розширяти контакти з Кубою;
— США повинні активізувати свої зобов’язання щодо значного скорочення власного ядерного арсеналу і домагатися цілком доступної мети досягнення світу вільного від ядерної зброї;
— у боротьбі з глобальними проблемами Китай повинен розглядатися не лише як економічний партнер, але й геополітичний;
— поліпшення американо-російських відносин відповідає інтересам обох сторін, хоча це повинно здійснюватися у спосіб, який сприймає, а не намагається ліквідувати геополітичні реалії, що виникли після холодної війни;
— справжньому колегіальному трансатлантичному партнерству потрібно надати глибшого значення, зокрема для того, щоб залагодити тріщини, викликані руйнівними суперечностями за останні роки.
За все це він заслужив Нобелівську премію миру. Загалом Обама продемонстрував справжнє чуття стратегічного напрямку, тверду хватку відносно того, що відбувається у всьому світі, а також розуміння, що мають робити в ньому США. Ці переконання являють собою стратегічно й історично пов’язаний погляд на світ. Слід додати, що новий президент також приділяє увагу складним суспільним та екологічним дилемам, які постали перед людством і щодо яких США були надто довгий час байдужими. Але така оцінка дана йому за відгук на найбільш невідкладні геополітичні виклики.
ВИКЛИКИ ЛІДЕРСТВУ БІЛОГО ДОМУ
Всеохоплююча перспектива Обами задає тон його команді, що виробляє зовнішню політику і повністю зосереджена в Білому домі. Президент покладається на великий досвід віце-президента Джо Байдена у зовнішніх відносинах, щоб вивчати ідеї та займатися неформальним виробленням стратегії. Радник президента з питань національної безпеки Джеймс Джонс координує переклад стратегічних перспектив президента в політику, водночас керуючи найбільшою Радою з національної безпеки в історії США — штат якої перевищує 200 чоловік. Значно збільшився вплив міністра оборони Роберта Гейтса на стратегію національної безпеки. Безпосереднє завдання Гейтса полягає в успішному завершенні двох війн, але його вплив також відчувається на питаннях, що торкаються Ірану та Росії. Державний секретар Гілларі Клінтон безпосередньо спілкується з президентом і користується його довір’ям. Вона також є ключовим учасником у зовнішньополітичних рішеннях і дипломатом номер один у країні. Сфера її повноважень більше зосереджена на вирішені дедалі більш невідкладних глобальних проблем нового століття, ніж геополітичних з нещодавнього минулого.
Насамкінець, два довірених політичних радники Обами Девід Аксельрод і Рам Емануель, які уважно слідкують за чутливими взаємовідносинами між зовнішньою та внутрішньою політикою, також беруть участь в ухваленні рішень. При необхідності до політичних дискусій залучають двох досвідчених переговірників Джорджа Мітчела, який проводить близькосхідні мирні переговори з досягнення миру, і Ричарда Холбрука, який координує регіональну відповідь на виклики в Афганістані та Пакистані. В дійсності, вони є продовженням процесу, який зосереджено в Раді з питань національної безпеки.
У цій команді Обама є головним джерелом стратегічного напрямку, але він може грати цю роль лише на тимчасовій основі. Це його слабкість, бо концептуальний ініціатор зовнішньої політики великої держави повинен бути активно залученим до нагляду за розробкою результуючих стратегічних рішень, спостерігати за їхньою реалізацію і вносити своєчасні поправки. Однак Обома не має іншого вибору, як витрачати більшість першого року перебування при владі на внутрішні політичні справи.
У результаті його велике перевизначення зовнішньої політики США є вразливим до вихолощення чи затримки високопосадовцями, які бюрократично налаштовані на обережність, а не дії і звичне, а не інноваційне. Деякі з них можуть навіть не співчувати пріоритетам президента щодо Близького Сходу та Ірану. Не варто додавати, що урядовці, які не поділяють вибрані пріоритети, рідко стають добрими виконавцями. Крім цього, радники президента з внутрішніх справ неодмінно стають більш чутливими до тиску з боку зацікавлених груп усередині країни.
е надто рано робити точну оцінку рішучості президента реалізовувати свої пріоритети, оскільки більшість великих проблем, за вирішення яких особисто взявся Обама, включають довгострокові проблеми, які потребують довгострокового менеджменту. Однак три невідкладні проблеми становлять навіть в короткій перспективі прямий і складний тест його спроможності і рішучості істотно змінити політику США: ізраїльсько-палестинський конфлікт, ядерні амбіції Ірану та афгано-пакистанський виклик. Кожна з цих проблем також є чутливою і в середині країни.
ІЗРАЇЛЬСЬКО-ПАЛЕСТИНСЬКА ГОЛОВОЛОМКА
Першим невідкладним викликом, звісно, є близькосхідний мирний процес. Раніше Обама заявив, що візьме в свої руки ініціативу з цього питання і намагатиметься його вирішити у відносно короткий термін. Така позиція є історично виправданою й відповідає національним інтересам США. Параліч ізраїльсько-палестинського конфлікту триває надто довго, і якщо його залишити невирішеним, то це принесе згубні наслідки для палестинців, для регіону, для США та, зрештою, завдасть шкоди Ізраїлю. Про це не модно говорити, але очевидно — заслужено чи ні — більшість існуючої сьогодні ворожості до США на Близькому Сході та ісламському світі загалом викликано кровопролиттям і стражданням, яке приніс триваючий конфлікт. Корисливе виправдання Осамою бен Ладеном теракту 9 вересня 2001 року є нагадуванням, що США також є жертвою ізраїльсько-палестинської головоломки.
Але тепер після 40 років ізраїльської окупації Західного берегу і 30 років мирних переговорів цілком очевидно, що, залишаючись на одинці, ні ізраїльтяни, ні палестинці самі не вирішать цей конфлікт. Для цього існує багато причин, але головною є те, що палестинці є дуже розділеними і слабкими, щоб прийняти критичні рішення, які необхідні для просування мирного процесу. Ізраїльтяни також є дуже розділеними і надто сильними, щоб зробити те саме. У результаті необхідна сильна зовнішня ініціатива, яка визначатиме базові параметри остаточного урегулювання, щоб «запустити» серйозні переговори між двома сторонами. А це може лише виходити з боку США.
...Існуючий глобальний консенсус міг би служити як стартовий майданчик для серйозних переговорів, виходячи з чотирьох основних пунктів. По-перше, палестинським біженцям не може бути надано право повернутися на територію нинішнього Ізраїлю, бо ця країна не може піти на самогубство заради миру. Біженці повинні бути поселені на території Палестинської держави з компенсацією і можливо висловленням співчуття за їхні страждання. Палестинському національному руху це буде дуже складно сприйняти, але іншої альтернативи не існує.
По-друге. Єрусалим має буде розділено по-справжньому. Звісно, столиця Ізраїлю повинна бути в Західному Єрусалимі, а Східний Єрусалим — мусить стати столицею Палестинської держави. При цьому Старе Місто має стати спільним і перебувати під міжнародним управлінням. Якщо справжнім компроміс щодо Єрусалиму не стане частиною врегулювання, то на Західному березі буде тривати невдоволення і палестинці відкинуть мирний процес. Хоча для Ізраїлю складно сприйняти такий компроміс, але без цього не буде примирення.
По-третє, поселення повинні базуватися на кордонах 1967 року з обмінами територій, що дозволить великим поселенням інкорпоруватися в Ізраїль без подальшого скорочення території Палестинської держави. Це означатиме територіальну компенсацію для палестинців на територіях північного та південного Ізраїлю, що межують з Західним берегом. Важливо пам’ятати, що хоча ізраїльське і палестинське населення майже однакове за чисельністю, однак за кордонами 1967 року палестинська територія становить лише 22 відсотки території, підпорядкованої британському мандату, тоді як ізраїльська територія становить 78 відсотків.
— По-четверте, США чи НАТО повинні зробити зобов’язання щодо розміщення військ вздовж річки Йорданія. Такий крок посилить безпеку Ізраїлю на стратегічну глибину. Він зменшить побоювання Ізраїлю, що незалежна Палестина зможе одного дня стати трампліном для великої арабської атаки на Ізраїль.
Якби Обама використав цю прийнятну міжнародною спільнотою кальку миру, коли він виступав перед ООН у вересні, то зміг би здійснити величезний вплив на ізраїльтян і палестинців і миттєво здобув би світову підтримку. Неспроможність схвалити цей план виявилась втраченою можливістю, зокрема після того як рішення «дві держави» починає втрачати довіру як життєздатна формула примирення між ізраїльтянами і палестинцями в цьому регіоні. Більше того, існують свідчення, що США вже втрачають добру волю і відновлену довіру арабського світу, яку завоював Обама своєю промовою в Каїрі в червні (2009 року. — Ред.).
Наступні шість місяців будуть критичними і час для рішучих дій вибігає. Але досі команда Обами не продемонструвала ні тактичного вміння, ні стратегічної твердості, які необхідні для просування мирного процесу.
ІРАНСЬКИЙ ВИКЛИК
Інший терміновий і потенційно дуже небезпечний виклик з подібно високими ставками, що постав перед Обамою, є Іран. Виклик стосується справжнього характеру іранської ядерної програми і ролі Ірану в цьому регіоні. Обама рішуче налаштований дослідити шлях серйозних переговорів з Іраном, попри внутрішнє (а іноді зовнішнє) збурення і навіть деяку опозицію в другому ешелоні його команди. Не говорячи про це, він істотно знизив військовий варіант з боку США, хоча і досі модно говорити, що «всі варіанти залишаються на столі». Але перспектива успішних переговорів залишається досить непевною.
Два фундаментальних питання ускладнюють ситуацію. Перше: чи хочуть іранці вести переговори — чи радше спроможні це робити — серйозно? США мають бути реалістами, коли обговорюють цей аспект, оскільки годинник не можна повернути назад: іранці постійно збагачують уран і не збираються відмовлятися від цього. Але ще можна, можливо через більш жорсткий інспекційний режим, підготувати надійну угоду, яка запобігатиме отриманню зброї. Тим не менше, навіть якщо США та їхні партнери підходять до переговорів з конструктивним мисленням, самі іранці можуть покласти край серйозним перспективам досягнення позитивного результату. Навіть на початку переговорного процесу довіра до Ірану було підірвано тим, що Тегеран ускладнив досягнення вигідного компромісу з укладання угоди між Іраном, Росією та Францією щодо обробки збагаченого урану.
По-друге, чи хоче Вашингтон залучатися до переговорів з певною мірою терпіння і чутливості до ментальності іншої сторони? Серйозним переговорам не сприяли б наполягання США публічно звинувачувати Ірану як терористичної держави, як держави, якій не можна довіряти, як держави щодо якої готуються санкції чи навіть воєнний варіант. Такі дії лише б грали на руку найбільш консервативних елементів в Ірані. Це також допомагало б їхнім закликам до іранського націоналізму і звузило б розрив, який нещодавно з’явився в Ірані між тими, хто виступає за більш ліберальний режим і тими, хто прагне увіковічнити фанатичне диктаторство.
Ці пункти потрібно пам’ятати, якщо додаткові санкції стануть необхідними. Необхідно зробити так, щоб санкції були політично розумними і щоб вони ізолювали режим, а не об’єднували всіх іранців. Санкції повинні карати тих, хто при владі — а не іранський середній клас, що могло б бути у випадку ембарго на бензин. Запровадження непродуманих руйнівних санкцій імовірно викличе в іранців враження, що справжньою метою США є намагання не допустити, щоб їхня країна отримала навіть мирну ядерну програму, що у свою чергу підживить націоналізм і обурення.
Втім, навіть запровадження продуманих вибіркових санкцій імовірно буде ускладнено через міжнародний тиск. Китай, зважаючи на його залежність від близькосхідної і зокрема іранської нафти, боїться наслідків загострення кризи. Позиція Росії є двозначною, оскільки як великий постачальник енергоресурсів у Європу, вона фінансово виграє від тривалої кризи в Перській затоці, що унеможливить надходження іранської нафти на європейський ринок. Справді, з російської геополітичної перспективи, стрімке зростання ціни на нафту в результаті конфлікту в Перській затоці завдасть найбільших економічних збитків США та Китаю — країнам, чиїм глобальним домінуванням Росія схильна обурюватися і навіть побоюватися — і зробить Європу ще більш залежною від російських енергоносіїв. Такий складний процес потребує твердого президентського лідерства.
Зрештою, ставка — велике стратегічне питання. Чи довгострокова мета США полягає в еволюції Ірану в стабілізуючу силу на Близькому Сході? Це питання можна поставити більш гостро і просто: чи ця політика спрямована на заохочення Ірану зрештою знову стати партнером США — і навіть, як це було три десятиліття тому, Ізраїлю? Чим більший порядок дня — який спрямований на питання регіональної безпеки, потенціальної економічної співпраці і так далі — тим більша можливість знаходження прийнятного quid pro quos (одне замість іншого). Чи потрібно ставитися до Ірану неначе він приречений залишатися ворожою і дестабілізуючою силою і так уразливому регіоні?
На даний момент очевидно, що прийнятний результат переговорів є дуже сумнівним. Допускаючи, що вони не будуть відкинутими, на початку 2010 року можливо буде спокійно зробити розрахунки щодо того, чи варто продовжувати переговори чи насправді не існує простору для взаємних компромісів. У такому разі політичні обѓрунтовані санкції можуть бути своєчасними. Досі Обама демонстрував, що він розуміє необхідність поєднання стратегічної твердості з політичною гнучкістю; він терпеливо досліджує, чи може дипломатія привести результат. Він уникнув будь-який очевидних зобов’язань щодо чіткого кінцевого строку і не висловив чітких погроз щодо воєнного варіанту.
Ті, хто відстоює жорстку позицію, повинні пам’ятати, що США мають нести тягар болісних наслідків у випадку нападу на Іран, хто б не здійснив його США чи Ізраїль. Іран цілком імовірно обере в якості мішеней американські війська в Афганістані та Іраку і можливо дестабілізує ці обидві країни; Ормузька протока стане палаючою воєнною зоною; американці знову будуть платити величезні ціни на автозаправках. Іран є проблемою стосовно якої Обама, понад усе, повинен довіряти собі і керувати, а не бути керованим. Досі йому це вдавалося.
ТРЯСОВИНА АФПАК
Третя невідкладна й політично чутлива зовнішньополітичною проблема викликана складним становищем в Афганістані й Пакистані. Обама пішов дещо вперед і відмовився від деяких амбіційних, навіть ідеологічних цілей, які визначали початкове залучення США в Афганістані — наприклад, створення сучасної демократії. Але США повинні бути дуже обережними відносно залучення в Афганістані та Пакистані, яке все ще головним чином і має мілітарний вимір, і розглядається афганцями і пакистанцями як ще один приклад західного колоніалізму і викликає у них дедалі зростаючу мілітаристську відповідь.
Деякі американські генерали нещодавно заявили, що США не виграють війни чисто військовими засобами, така оцінка зловісно провіщає, що конфлікт з Талібаном може стати подібним до минулої конфронтації Радянського Союзу з афганським опором. Тому терміново потрібна всеохоплююча стратегічна переоцінка. Зроблена у вересні Францією, Німеччиною та Великою Британією пропозиція щодо проведення міжнародної конференції з цього питання була корисною і своєчасною. Але щоб нова стратегія була ефективною, вона має підкреслити два ключових елементи. По-перше, афганський уряд і НАТО мають залучатися на місцях в обмежений процес співпраці з чутливими елементами Талібану. Талібан не є глобальним революційним чи терористичним рухом, і хоча він є широким альянсом з доволі середньовіковим баченням того, яким має бути Афганістан, але цей рух прямо не загрожує Заходу. Більше того, Талібан значною мірою є меншістю, яка зрештою може бути переможеною лише іншими афганцями (яким економічно і військо допоможуть США та інші союзники НАТО). А цей факт вимагає більшою мірою політичної, а не воєнної стратегії.
Крім того, США мають розробити політику, яка завоює підтримку Пакистану, не лише в тому, щоб не дати Талібану притулку в Пакистані, але й у здійсненні тиску до примирення Талібану з Афганістаном. Зважаючи на те, що багато пакистанців можуть віддати перевагу Афганістану, контрольованому Талібаном, а не світському Афганістану, який схиляється до старого ворога Пакистану — Індії, США повинні зняти занепокоєння Пакистану в питаннях безпеки, щоб схилити його до повної співпраці в кампанії проти непримиренних елементів Талібану. У цьому відношенні підтримка Китаю була б корисною, зокрема зважаючи на геополітичні ставки в регіональній стабільності і його традиційно близькі зв’язки з Ісламабадом.
Ймовірно, що перш ніж його оцінка потрапить на сторінки газет, Обома оголосить всеохоплюючу стратегію досягнення політично прийнятного результату триваючого конфлікту — який союзники США також готові підтримати. Досі його підхід був досить вибірковим. Він був обережним в оцінці воєнного і політичного виміру цього виклику і також враховував погляди союзників США. Для НАТО не може бути нічого гіршого, якщо одна частина Альянсу (Західна Європа) залишить іншу частину Альянсу (США) самотньою в Афганістані. Така тріщина в першій кампанії НАТО, що базувалась на статті 5, яка передбачає колективну оборону, можливо, означатиме кінець Альянсу.
Як Обама вирішуватиме ці три невідкладні і взаємопов’язані проблеми — ізраїльсько-палестинський мирний процес, іранську дилему та афгансько-пакистанський конфлікт — вирішить глобальну роль США на прогнозоване майбутнє. Наслідки провального мирного процесу на Близькому Сході, військове зіткнення з Іраном і дедалі більше військове залучення в Афганістані та Пакистані, якщо все це відбуватиметься одночасно, кинуть США на багато років в самостійний і саморуйнівний конфлікт у величезному й дуже мінливому регіоні. Зрештою, це стане провісником завершення нинішнього глобального домінування США.
КЛЮЧОВІ СТРАТЕГІЧНІ ВІДНОСИНИ
На додаток до вирішення невідкладних викликів президент вказав про намір поліпшити ключові геополітичні відносини США з трьома гравцями: Росією, Китаєм і Європою. Кожен з цих напрямків включає довгострокові дилеми, але не вимагає зараз кризисного менеджменту. Кожен має свої особливості: Росія є колишньою імперією з ревізіоністськими амбіціями, але занепадаючим суспільним капіталом; Китай є зростаючою світовою потугою, що модернізується з вражаючою швидкістю, але навмисне приглушує свої амбіції; Європа є глобальною економічною потугою без воєнних амбіцій чи політичної волі. Обама правильно вказав, що США потребують тісної співпраці з кожним з вище названих гравців.
Відтак адміністрація вирішила «перезавантажити» відносини США з Росією. Але це гасло є заплутаним і досі не зрозуміло, чи бажане припущення Вашингтона про спільні інтереси Москви щодо такого питання як Іран є повністю виправданим.
Не зважаючи на це, США повинні думати стратегічно про довгострокові відносини з Росією і проводити двотрекову політику: вони повинні співпрацювати з Росією, коли це взаємно вигідно, але в такий спосіб, що це відповідає історичній реальності. Ера закритих імперій завершилась і Росія заради свого майбутнього повинна зрештою сприйняти це.
Намагання розширити співпрацю з Росією не означає згоди на підпорядкування Росією Грузії (через яку проходить життєво важливий нафтогін Баку—Тбілісі—Джейхан, забезпечуючи Європі доступ до центральноазіатських енергоресурсів). Сприяння цьому було б велетенським кроком назад, що посилило б російську імперську ностальгію й побоювання Центральної Європи за безпеку, не кажучи про збільшення можливості військових конфліктів. Поки що адміністрація Обами досить неохоче налаштована на постачання навіть чисто оборонних озброєнь Грузії (що є контрактом у порівнянні з російськими поставками наступальних озброєнь для Венесуели), вона також недостатньо активно заохочувала Європейський Союз бути більш чутливою до європейських прагнень України. На щастя, візит віце-президента Байдена восени 2009 року до Польщі, Румунії і Чеської Республіки підтвердив сильну довгострокову зацікавленість США в політичному плюралізмі на колишньому радянському просторі і налаштованих на співпрацю відносинах з по-справжньому постімперською Росією.
Також потрібні довгострокові зусилля із залучення Китаю до нових підходів у вирішенні глобальних проблем. Китай, як було проголошено, «зростає мирно» і на відміну від Росією має терплячу самовпевненість. Але також можна стверджувати, що Китай зростає дещо егоїстично і потребує більш ширшого залучення до конструктивної співпраці при ухваленні глобальних економічних, фінансових та екологічних проблем. Він також має зростаючий політичний вплив на геополітичні проблеми, які торкаються корінних інтересів США: Північна Корея, Іран, Афганістан і Пакистан, і навіть ізраїльсько-палестинський конфлікт.
Таким чином рішення Обами розвивати двосторонні американо-китайські відносини на самому високому рівні було своєчасним. Проведення саміту під час візиту Обами до Китаю у листопаді 2009 року, що мав президентський рівень і під час якого де-факто було утворено геополітичну G-2 (групу двох), значно допомогло розвинути важливий стратегічний діалог. Лідери США та Китаю визнають, що обидві країни дуже зацікавлені в ефективно діючій світовій системі. І схоже вони оцінили історичний потенціал і відповідні національні інтереси, які присутні в таких двосторонніх відносинах.
Парадоксально, попри висловлене Обамою бажання, здається, що у близькому майбутньому існує мало перспектив для істотного посилення стратегічних відносин США зі своїми найближчими політичними, економічними і військовими партнерами: Європою. Попередник Обами залишив там погану спадщину, яку Обома значно поліпшив у плані громадської думки. Але справжня стратегічна співпраця на глобальній арені не можлива з партнером, у якого не лише не має визначеного й авторитетного політичного лідерства, але й бракує внутрішнього консенсусу щодо власної ролі у світі.
Тому намір Обами оживити атлантичне партнерство вимушено обмежується діалогами з трьома ключовими європейськими державами, що користуються авторитетом у світі: Великою Британією, Німеччиною та Францією. Але корисність таких діалогів обмежена особистими і політичними відмінностями між лідерами цих країн — не кажучи про похмурі політичні перспективи британського прем’єр-міністра, захоплення французького президента особистою славою і повернений на схід погляд німецького канцлера. Поява об’єднаного й відтак впливово європейського світогляду, з яким би Обама міг ефективно співпрацювати, навряд чи можлива найближчим часом.
ВНУТРІШНІ ПЕРЕПОНИ
Що у підсумку можна сказати про зовнішню політики Обами? Досі вона викликала більше очікувань, ніж стратегічних проривів. Однак Обома істотно змінив політику США щодо трьох найбільш невідкладних викликів, що стоять перед нашою країною. Але будучи демократичною країною, США змушені будувати зовнішньополітичні рішення на внутрішньому політичному консенсусі. І на жаль, для Обами, отримувати таку підтримку стає все складніше через три систематичні недоліки, які заважають проводити розумну і рішучу зовнішню політику в дедалі складнішій глобальній обстановці.
Перший недолік полягає в тому, що зовнішньополітичні лобі стали ще більш впливовими в американській політиці. Завдяки їхньому доступу до Конгресу, численні лобі — одні маючи фінансову підтримку, інші, виходячи з зовнішніх інтересів, — сприяють в безпрецедентному масштабі законодавчому втручанню в процес формування зовнішньої політики. Зараз більше ніж будь-коли Конгрес не лише активно чинить опір зовнішньополітичним рішенням, але навіть нав’язує деякі президенту. Таке втручання Конгресу, на яке впливає лобі, є серйозною перепоною у формуванні зовнішньої політики, яка повинна відповідати реаліям глобальної політики, що постійно змінюються, і до того ж ускладнює забезпечення того, що вихідною точкою є американські, а не чужоземні інтереси.
Другий недолік, який задокументовано у дослідженні мозкового центру RAND за 2009 рік, полягає в тому, що ідеологічний розкол, який поглиблюється, зменшує перспективи ефективної двопартійної зовнішньої політики. Поляризація не лише робить менш імовірною двопартійну зовнішню політику, але й заохочує до залучення демагогії в політичні конфлікти. А це отруює політичний дискурс.
Останній, але не менш важливий недолік полягає в тому, що будучи величезною демократичною країною, США мають громадськість, яка є найменш поінформованою, коли справа ходить про міжнародну політику. Багато американців, як показало дослідження National Geographic, не знайомі навіть з основами географії світу. Не кращим є знання історії та культури інших країн.
Разом усі названі вище систематичні недоліки ускладнюють зусилля щодо отримання громадської підтримки раціональної зовнішньої політики, яка відповідає складності глобальних дилем, що стоять перед США. Інстинкт Обами полягає в тому, що узгоджувати суперечності. У цьому полягав його політичний досвід, який цілком очевидно став ключем його виборчого успіху. Узгодження суперечностей, яке підтримується особистим натхненням і великою мобілізацією популістських ідей, справді є найбільш важливим поштовхом просування політичного порядку дня у великих демократіях. Здійснюючи кампанію за посаду президента, Обама довів, що є майстром соціального примирення і політичної мобілізації. Але він ще не зробив переходу з натхненого оратора до непереможного державного діяча. Виступати за те, щоб щось сталося, не те саме, щоб це зробити.
У жорстких реаліях світової політики лідерство також вимагає безжальної твердості в подоланні чужоземної опозиції, у завоюванні підтримки друзів, у серйозних переговорах, коле це необхідно, з ворожими державами і завоювання неприязної поваги навіть у тих урядів, яких США іноді зацікавлені залякати. Насамкінець, оптимальний момент поєднання національних прагнень з рішучим лідерством наступає, коли особистий авторитет президента є найвищим, — зазвичай у перший рік перебування на посаді. На жаль, у перший рік президента Обами головними питаннями були економічна криза і боротьба за реформу охорони здоров’я. Наступні три роки можуть бути ще більш складнішими. Для національних інтересів США і також заради людства надзвичайно важливо, щоб Обама з сильною відвагою втілював у життя надії, які він вивільнив.
Foreign Affairs, січень-лютий 2010 року. Переклад Миколи Сірука, «День»
