Ера капіталізму вільного ринку, розпочата в 1980-х роках Маргарет Тетчер і Рональдом Рейганом, — яку опоненти називають «неолібералізмом» — закінчилася. Цей ідеологічний напрямок зазнав краху внаслідок поточної фінансової кризи, однак його занепад спостерігався вже тривалий час. За останні декілька років, у міру того як американські лідери продовжували дотримуватися курсу неолібералізму, більша частина іншого світу вже починала йти іншим шляхом.
Розчарування «неоліберальними», проринковими ідеями почалося в країнах на шляху розвитку, що раніше були їхніми палкими шанувальниками. Латиноамериканські країни, які почали проводити політику вільного ринку в 1990-х роках, відступили від цього курсу в середині 2000 року, в міру того як до влади прийшла нова хвиля лідерів лівого спрямування. Росія, що почала проводити ринкові реформи в 1990-х роках, перейшла до керованої форми державного капіталізму в 2000-х роках, з «олігархами», які були змушені підкорятися державному регулюванню.
У результаті США, Європейська Комісія та багатосторонні банки з розвитку опинилися у великій ізоляції у своїх спробах просунути ринкову політику й спосіб мислення в усьому світі. Заглиблення фінансової кризи продовжує ослабляти їхні позиції. Крім того, як зараз можуть США й західні багатосторонні інститути підтримувати приватизацію банків?
Занепад ідеології вільного ринку в інших частинах світу був спровокований двома чинниками: його провалами як економічної політики, а також занепадом престижу США та «м’якої влади».
«Неолібералізм» став популярним унаслідок його успіхів у швидкому економічному зростанні в США, Великій Британії й деяких країнах на шляху розвитку в 1980-х і 1990-х роках. Крім того, його слабкості стали очевидними в середині — наприкінці 1990-х років. Спроба застосувати філософію вільного ринку в Росії, наприклад, призвела до катастрофи. У той час як досвід Росії чітко показав важливість сильних державних інститутів у регулюванні ринкової економіки, активний спротив ідеологічної позиції вільного ринку наданню державі більшої ролі в економіці зіграв погану службу в їхньому становленні.
Після певного успіху, який найбільше було помітно в Чилі, «неолібералізм» також зазнав краху в країнах Латинської Америки, особливо у випадку з валютним комітетом Аргентини, що завдало найбільшої шкоди у вигляді збільшення нерівності, що, в свою чергу, посилило центральну політико-економічну проблему континенту. У Бразилії президент Лула Ігнасіо да Сільва значно відхилився від правил вільного ринку й досяг великих результатів. У всьому світі більшість країн з високим рівнем зростання в 1990-х і 2000-х роках відішли від ідеології вільного ринку, зберігши потужну участь держави в економіці.
Віра в «неолібералізм» також грунтувалася на успіху економіки США, що протягом більшості 1990-х років демонструвала перевагу вільного ринку. Однак швидкий занепад престижу США та «м’якої влади» в 2000-х роках посіяв сумнів у інших країнах. У міру того як глобальна увага переключилася на занепокоєння глобальним потеплінням, нерівністю й стабільністю міжнародної системи, США більше не виглядали яскравим прикладом, а швидше непереборною завадою рішенню багатьох цих питань.
Американська еліта заплющила очі на ці тенденції, відкидаючи будь-яку критику, а також грубий антиамериканізм, який часто її супроводив. Сьогодні ситуація змінилася. Почалася масштабна переоцінка. Сьогодні американська еліта визнала, що ринковий капіталізм зазнає кризи й що світ уже більше не буде сліпо слідувати за ними.
Однак залишаються невирішеними деякі важливі питання. Якщо «неолібералізм» зазнав краху, що прийде йому на зміну? Що мають зробити США, щоб відновити своє становище й вплив у міжнародній економіці?
Тоді як Нью-Йорк і Лондон припинили бути безперечними фінансовими столицями, зростаючі центри глобальної економіки посилюватимуть свою роль у міжнародній економічній політиці. Більшість, якщо не всі вони, розташовані в країнах із сильною традицією державної участі в економіці. Джеффрі Гартен, декан Йельської школи менеджменту, правильно назвав цю еру «державним капіталізмом». Держава відновлює свої позиції в ролі економічного гравця — й не в останню чергу в США.
Однак чи є ця тенденція позитивною? У міру того як чимало критиків святкуватимуть кінець «неолібералізму», все ще належить переконатися, чи означатиме нова система поліпшення. Різні форми державного регулювання економіки використовувалися й раніше; всі виявилися недостатніми. Крім того, незважаючи на те, що «неолібералізм» критикували за технократичність та елітарність, утім він був формою лібералізму, а також сприяв поширенню демократичного правління в усьому світі.
Нова ера може виявитися не такою сприятливою для політичного лібералізму. Як у зростаючих авторитарних держав Китаю або Росії, наприклад, немає підстав використовувати свій зростаючий міжнародний вплив для просування демократії; навпаки, вони посилюють свої спроби завадити країнам Заходу просувати політичний лібералізм. У міру того як моделі економічного розвитку з державним регулюванням стають привабливішими, демократична форма правління стає менш привабливою. Залишається незрозумілим, чи зможе «державний капіталізм» сприяти такому ж рівню інновацій і підприємництва, як це робили ліберальні моделі в період свого розквіту.
Аби відновити ліберальний проект, лідери Америки та Європи повинні будуть переформулювати його в такому вигляді, щоб він міг дати переконливі відповіді на питання екологічної деградації й економічної нерівності. Це непросте завдання, яке зараз не стоїть на першому місці в головах політиків, у міру того як вони борються з поточною кризою. Однак якщо вони цього не зроблять, то акцент на економічну й політичну свободу, що лежить у серці лібералізму, не зможе вижити.
Мітчелл А. ОРЕНСТЕЙН — професор у сфері європейських досліджень у Школі просунутих міжнародних досліджень при університеті імені Джона Хопкінса.
